Україні протипоказана «індустріальна політика», є кращі інструменти прискорення економікии

Рецензія старшего економіста CASE Україна Володимира Дубровського на статтю “Індустріальні парки України: старі граблі на свіжу голову?”, написану Редакційною колегією VoxUkraine

Автор:

 Старший економіст CASE Україна Володимир Дубровський у продовження редакційної статті VoxUkraine “Індустріальні парки України: старі граблі на свіжу голову?”

Перше і головне питання в зв’язку з обговорюваною проблемою: а чи потрібно Україні взагалі робити наголос на розвиток саме обробної промисловості, тим більше, штучно прискорений? Чи відповідає така модель розвитку національним особливостям, і чи може вона забезпечити справжній прорив до довгострокового швидкого і стійкого зростання економіки? Негативну відповідь, що дана в статті, можна підсилити декількома додатковими аргументами.

У статті наведено правильний аргумент про те, що «розвинений» і «промислово розвинений» були синонімами сто років тому, але зараз тренд змінився. Розвиваючи цей аргумент: щоб наздогнати такі країни за рівнем життя потрібно орієнтуватися не на ту точку, де вони були вчора, і, навіть не на ту, де вони знаходяться сьогодні, а дивитися вперед – туди, де вони, ймовірно, опиняться завтра. Образно кажучи, у відомому парадоксі Ахіллес ніколи не наздожене черепаху, якщо буде кожного разу прямувати до тієї точки, де черепаха знаходиться зараз.

У відомому парадоксі Ахіллес ніколи не наздожене черепаху, якщо буде кожного разу прямувати до тієї точки, де черепаха знаходиться зараз.

Більш того, тренд змінився у зв’язку з розвитком комп’ютерних технологій, що забезпечують автоматизацію, з одного боку; і нових видів транспорту і зв’язку, які зробили можливим масовий аутсорсинг – з іншого. Таким чином, в секторі обробної промисловості жорстко конкурують між собою автоматизація і дешева робоча сила. Але високо автоматизовані, капіталомісткі, виробництва розміщують, зазвичай, в розвинених країнах, де давно і добре захищені права власності, стабільний політичний режим і відсутні військові загрози. Нічого з перерахованого в Україні немає і в найближчому майбутньому не буде. А щоб успішно конкурувати з дешевою робочою силою субтропічних і тропічних країн Україні довелося б змиритися з злиденним рівнем життя на довгі роки.

Дійсно, на сьогоднішній день вийшло так, що зарплати в Україні стали порівнянними з китайськими, тому склалося тимчасове вікно для розміщення замовлень на виробництво, яке раніше виносилося на аутсорс. Але, на відміну від субтропічних країн, в нашому кліматі потрібне опалення, і продовольство коштує набагато дорожче, тому прожити на таку зарплату практично неможливо без субсидій, і подібна ситуація видається нестерпною. Тому вже в найближому майбутньому конкурувати в сфері промислового виробництва зможуть, швидше за все, тільки поодинокі, як правило невеликі, «нішеві» фірми, що використовують кваліфіковану (і при цьому все ще відносно дешеву) робочу силу з певними ноу-хау, за рахунок яких вони, власне, і будуть перемагати. Для великого іноземного інвестора, на якого розраховані «індустріальні парки», це великого інтересу не складає.

Але чи означає це, що Україні судилося застрягти в «пастці країн середнього доходу» та ще й з аграрно-сировинною спеціалізацією? Аналіз конкурентної позиції говорить про те, що це цілком можливо, але є й інша можливість: перестрибнути індустріальну фазу. Відповідно до методології Всесвітнього економічного форуму, наша країна має дуже своєрідну конфігурацію конкурентних переваг, яка не могла сформуватися природним шляхом, і відображає спадщину радянського періоду. Теорія Майкла Портера, на яку спирається ця методологія, виділяє три основні стадії розвитку: ресурсна, на якій країни конкурують природними багатствами та дешевою робочою силою; інвестиційна, де вирішальним фактором стає ефективність ринків (це, в більшості випадків – етап індустріалізації); і інноваційна, де найважливіші освіта і винахідливість. Так ось, Україна, будучи за своїм доходом на душу населення і структурою експорту переважно «ресурсною» країною, одночасно показує найкращі результати саме в третій, інноваційної, категорії. А найгірші оцінки у нас за ринковими інституціями та ефективністю ринків. Це означає, що, як не парадоксально, але передумов стати успішною індустріальною країною у нас менше, ніж постіндустріальною.

Україна, будучи за своїм доходом на душу населення і структурою експорту переважно «ресурсною» країною, одночасно показує найкращі результати саме в третій, інноваційної, категорії.

Той же результат виходить, якщо підійти з іншого боку. Щоб бути успішною, економічна модель повинна спиратися на фундаментальні властивості нації, насамперед, культуру – це головний урок, який варто винести з успішного досвіду країн Східної Азії. А культурно українці більше схильні до індивідуальної або мережевої творчої роботи, характерної для постіндустріальних виробництв, ніж до ієрархічних структур і технологічної дисципліни, що характерні для індустріальної епохи. Ці властивості мають глибоке історичне коріння і навряд чи можуть бути (і повинні бути) швидко подолані, навіть якщо ставити таке завдання. Елвін Тоффлер передбачав, що деяким доіндустріальним суспільствам, можливо, буде легше реформуватися відразу в постіндустріальні – першим прикладом стала Італія, конкурентоспроможність якої в усі часи забезпечувалася не масовістю і дешевизною, і навіть не високою якістю, а інноваційністю.[1] Багато в чому схожа на неї Україна має високий шанс повторити успіх.

Таким чином, обробна промисловість, звичайно, буде успішно розвиватися в короткостроковій перспективі – поки діє фактор низьких зарплат, але стратегічно робити на неї ставку в Україні було б великою помилкою.

Що ж стосується навіть цієї короткострокової перспективи, то поки не доводилося бачити ніяких доказів, що для цього потрібні саме індустріальні парки. Опитувані (наприклад, тим же Всесвітнім економічним форумом і програмою USAID ЛЕВ) представники бізнесу скаржаться, перш за все, на проблеми з оподаткуванням: високий податок на робочу силу, податок на прибуток, що нараховується довільно, свавілля в адмініструванні ПДВ тощо. Заважають працювати регуляції, труднощі з отриманням дозволів, плутанина з технічними стандартами (вже багато в чому подолана) і багато інших чинників. Проблеми з інфраструктурою – третьорядні на цьому тлі.

Тим більше, незрозуміло навіщо будувати «з нуля» (greenfield) індустріальні парки, в той час коли є безліч порожніх або таких, що неефективно використовуються, готових (brownfield) об’єктів – звільнених потужностей старих радянських заводів з усією необхідною інфраструктурою. При цьому, часто об’єкти такого роду знаходяться в «депресивних» місцевостях, тобто, до них додається надлишкова і дешева, навіть за українськими мірками, робоча сила. Чи не краще замість нового будівництва стимулювати пропозицію готових надлишкових виробничих площ за допомогою податку на землю / нерухомість – без пільг і преференцій?

Насправді, індустріальні парки в Україні існують, поки – без податкових пільг, але й без жодного успіху: з 14 зареєстрованих працює лише тільки один. Тобто, ідея виявилася не затребувана ринком. Однак ті, хто вклав в це гроші, природньо, не хочуть миритися з втратами, і сподіваються заманити клієнтів за рахунок інших – податковими пільгами. Ось і весь секрет.

Інший, не менш важливий аспект проблеми – політико-економічний. Як вплине штучно роздмухуваний за допомогою пільг розвиток промисловості на баланс інтересів по відношенню до стратегічного завдання – руху в бік «суспільного порядку з відкритим доступом» (Норт, Уолліс і Вайнгаст)?

Перш за все, будь-які преференції – це, за визначенням, інструмент «обмеженого доступу». Зовсім погано, коли вони надаються в неформальному вигляді, на підставі персональних домовленостей, як це, наприклад, відбувається зараз при сплаті податку на прибуток підприємствами так званих «олігархів». З цієї точки зору, інституалізовані привілеї, які може отримати кожен, хто відповідає певним критеріям – здавалося б, менше зло.

Але, насправді, в даному випадку, це все те саме зло. Адже, якщо подивитися ширше, то індустріальні парки будуть конкурувати на ринку нерухомості з аналогічними об’єктами, що залишилися без пільг. Оскільки ринок прагне до рівноваги, то це на практиці означає, що пільги будуть, в основному, компенсовані більшою орендною платою чи вартістю нерухомості в індустріальних парках. Тобто, за фактом на них «заробить» власник індустріального парку – власне кажучи, саме тому відповідний закон лобіюють НЕ потенційні інвестори, а відома політико-бізнесова група, в якій помітну роль відіграє девелоперський бізнес. А ось ця галузь – як раз типовий приклад «обмеженого доступу». Таким чином, через податкові пільги для індустріальних парків девелопери реалізують можливість монетизувати свої персональні зв’язки, що дозволяють їм отримати привабливі ділянки під будівництво, в розумні терміни і на вигідних умовах підключитися до інфраструктури тощо. Ну і, звичайно, реєструвати саме свої проекти як «індустріальні парки». Таким чином, якщо навіть десь індустріалізація і сприяє зниженню корупції, то тільки не тоді, коли вона просувається за допомогою пільг.

Такого роду корупційні ренти іноді кваліфікують як менше зло, оскільки вони хоча б створюють стимул для залучення реальних інвестицій і розвитку виробництва. Як приклад тут часто наводять Корею, яка, не дивлячись на високу корупцію, досягла вражаючих результатів – тому що ренти були пов’язані зі зростанням експорту. Однак корейська система унікальна: вона спрацювала тільки в одній країні і тільки завдяки видатному патріотизму корейців та їх уряду, постійному припливу капіталу ззовні, а також їх дивовижній дисципліні. Немає ніяких підстав вважати, що подібний за змістом стимул спрацює в Україні, набагато ймовірніше, що пільги будуть використані для різного роду зловживань, наприклад, залучення «іноземних інвесторів» з Кіпру та інших податкових гаваней, а то і просто для реєстрації пов’язаних підприємств в ІП і виведення прибутку за допомогою трансфертних цін або цінних паперів.

Що ж стосується сьогодення іноземного інвестора, то подібні, відносно слабкі, стимули можуть дійсно схилити його на користь вибору тієї чи іншої юрисдикції в ситуації, коли інші умови, пропоновані суперниками, приблизно рівні – як це було в горезвісному випадку з розміщенням автоскладальних виробництв в Центральній Європі. Україна ні зараз, ні в найближчому майбутньому не конкурує з сусідами за умовами для інвесторів хоча б тому, що вона надовго буде єдиною в регіоні великою країною, що має договір про зону вільної торгівлі з ЄС, але не є його членом. Молдова, яка знаходиться в схожому становищі, непорівняна за масштабами. Тому на прийняття інвестиційних рішень серйозними інвесторами будуть впливати зовсім інші чинники, перш за все пов’язані з безпекою, як внутрішньою так і зовнішньою.

У той же час, підприємства, які отримали пільги, втрачають стимул боротися за поліпшення загального інвестиційного клімату. А власники ІП, які отримують дохід завдяки наявності «коротких доріжок» до подолання його недоліків, так і взагалі стають кровно зацікавлені в збереженні і посиленні цих недоліків, а також підвищення митних зборів і податків. Вони продемонстрували неабияку лобістську міць в проштовхуванні закону про ІП і буде дивно, якщо на наступний день після його прийняття вони не кинуть її на погіршення умов ведення бізнесу для всіх, хто ще не став їх клієнтами.

Якщо подивитися ширше, на потенційну політико-економічну роль «реіндустріалізациї» як такої, то картина виглядає ще похмурішою. Революцію, що відбувається в Україні (ключовим епізодом якої була Революція Гідності взимку 2013-14 рр.), ймовірно правильно розглядати як аналогічну революціям в інших країнах Європи, починаючи з Англії 1688 року. Однак, якщо у всіх тих революціях «прогресивним класом» була промислова буржуазія, а протистояли їй аграрні барони, то в 21-му столітті «прогресивним класом» стали представники постіндустріальної економіки, що стали основною рушійною силою обох Майданів, а протистоять їм «олігархи», вкорінені головним чином в промисловий сектор. Не випадково саме індустріальні регіони служили і служать основною електоральною базою реваншистів і популістів, а також джерелом «тітушек», в той час, як дрібний бізнес і «креативний клас» вносять основний внесок в боротьбу за прискорення реформ. З урахуванням цього фактора Азаров з гаслом «повернемо людей на заводи» діяв цілком раціонально; а ось з боку «постмайданних» політиків спроби штучно прискорити розвиток промисловості, особливо в поєднанні з утисками малого бізнесу і «наїздами» на ІТ-компанії, є політичним самогубством, оскільки підривають їх природну базу підтримки.

З боку «постмайданних» політиків спроби штучно прискорити розвиток промисловості, особливо в поєднанні з утисками малого бізнесу і «наїздами» на ІТ-компанії, є політичним самогубством, оскільки підривають їх природну базу підтримки

Повністю погоджуючись з висновками статті про те, що Україні протипоказана «індустріальна політика», мушу зауважити, що існують інші, більш відповідні ситуації, інструменти прискорення економічного зростання.

Це, перш за все, усунення бар’єрів для розвитку бізнесу – не тільки загальновідома дерегуляція, а, в наших умовах, у першу чергу, правова держава і ліквідація можливостей для здирництва під захистом закону, таких як, наприклад, дискреційне відшкодування ПДВ або податок на прибуток підприємств. На цьому напрямку є певний прогрес, зокрема, за останні місяці був прийнятий важливий закон, який регламентує перевірки бізнесу, а законопроект, що революціонізує адміністрування ПДВ і вирішує багато наболілих проблем податкової системи, знаходиться на підписі у Президента. У наступному році заплановано замінити дискреційний податок на прибуток податком на виведений капітал, адміністрування якого можна зробити набагато більш прозорим і однозначним – це може відкрити шлях до повного «перезавантаження» відносин платників і держави, разом, звичайно, з «перезавантаженням» корумпованої податкової служби. Величезне значення має також скорочення податкового тиску, де в минулому році (в бюджеті 2016 г.) досягнуто значного прогресу, але в цьому, на жаль, спостерігається відступ, переважно через подвоєння урядом мінімальної зарплати.

Однак, з урахуванням неврівноваженості, неприродності, конкурентних переваг інноваційної фази розвитку в умовах бідної країни, Україна потребує також активної політики конкурентоспроможності – в іншому випадку ці переваги можуть швидко розтанути, що, почасти, і відбувається. Йдеться про утримання талантів, а також підтримку освіти і науки. На щастя, першу функцію виконує третя група спрощеної системи оподаткування, яка дозволяє працівникам інтелектуальної праці платити менше податків, якщо вони залишаються резидентами України; а витрати на освіту і науку стабільно високі для такої бідної країни – хоча ці кошти можна і потрібно витрачати набагато ефективніше.

Головною проблемою залишається організація бізнесу: індивідуально українські фахівці можуть успішно працювати на закордонних роботодавців, користуючись усіма благами перебування на батьківщині. Нещодавно вдалося прибрати одне з основних перешкод для такої роботи – валютний контроль при експорті послуг. Але компанії, навіть стартапи, відразу відчувають на собі всі недоліки українського ділового клімату, починаючи з проблеми доступу до фінансів, закінчуючи рекетом і рейдерством (в тому числі, з боку представників правоохоронних органів). А без становлення потужного вітчизняного постіндустріального бізнесу навряд чи вдасться утримати в Україні і кадри. Для сталого, поступального, розвитку постіндустріальних (як, втім, і всіх інших) галузей критично важливо подолати ці проблеми, а не створювати привілейованих великих гравців, зацікавлених в їх посиленні.

Примітки:

[1] Майкл Портер “Міжнародна конкуренція. Конкурентні переваги країн”


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний