Ольга Купець: Якість Української Робочої Сили є Досить Низькою

Стаття піднімає дуже важливу проблему відсутності очікуваного співвідношення між якістю робочої сили та продуктивністю праці в Україні. Однак існують деякі проблеми, які потребують подальшого обговорення.

По-перше, якість робочої сили вимірюється автором з використанням кількісних показників рівня освіти українців і місця країни у міжнародних рейтингах. Чи завжди високий рівень освіти означає високу якість робочої сили? Більше того, чи існує позитивне співвідношення між показниками ЮНЕСКО за рівнем охопленням дітей початковою і середньою освітою та рівнем грамотності (тобто вмінням читати і писати), традиційно високими в Україні, і якістю робочої сили?

Обидва питання отримають позитивну відповідь, тільки якщо на етапі отримання загальної шкільної освіти виробляються основні когнітивні та соціально-емоційні навички, оскільки саме вони закладають підвалини для отримання і розвитку конкретних технічних навичок, необхідних для тієї чи іншої професії (роботи), і так званих «м’яких» навичок. Крім того, для досягнення високого рівня якості робочої сили дуже важливі доступні для дорослого населення можливості для розвитку та підтримки своєї кваліфікації (на робочому місці або поза роботою) протягом усього життя.

Якщо порівняти рівень середньої функціональної грамотності серед дорослого зайнятого населення (рисунок 1), Україна перебуває на гіршій позиції, ніж багато інших країн з нижчою часткою високоосвіченого дорослого населення, і цей розрив збільшився б, якби ми могли додати показники грамотності сільського населення в Україні. Отже, якість української робочої сили є досить низькою, якщо взяти до уваги «вміння розуміти, оцінювати, використовувати і взаємодіяти з письмовими текстами, аби приймати участь у суспільному житті, досягати своїх цілей і розвивати свої знання і потенціал».

По-друге, автор розпочинає з рівня заробітної плати в якості індикатора продуктивності праці. Незважаючи на те, що згідно з догмами економічної теорії, які викладено в підручниках з економіки, рівноважна ставка заробітної плати працівника дорівнює продуктивності праці (тобто кількості продукції, виробленої за певний час в розрахунку на одного працівника) для конкурентних фірм, існує кілька важливих причин, що пояснюють, чому реальна заробітна плата і продуктивність не завжди відповідають один одному (див., наприклад, http://gregmankiw.blogspot.com/2006/08/how-are-wages-and-productivity-related.htm в США, http://www.economica.ca/ew07_2p1.htm у Канаді).

По-третє, є сумніви щодо доцільності використання ВВП на душу населення в якості показника продуктивності праці в такій «старіючій» країні з великою кількістю непрацюючих і відносно молодих за віком пенсіонерів, як Україна. Замість цього краще було б використовувати ВВП на одного працюючого (на додаток до ВВП в розрахунку на годину відпрацьованого часу, який використовує автор). Україна відстає за цим показником не тільки від розвинених країн, а й від усіх країн з перехідною економікою в регіоні (рисунок 2).

По-четверте, я згодна з думками автора, коли він виправдовує відносно низькі показники ВВП на душу населення або ВВП в розрахунку на годину відпрацьованого часу великими обсягами тіньової економіки. Але не цілком зрозуміло, чи це пояснення також стосується і низької заробітної плати. “Зарплата в конвертах” – це дуже поширене явище в Україні, особливо на мікро та малих приватних підприємствах. До того ж, офіційна статистика по заробітній платі в Україні взагалі не охоплює показники по мікропідприємствах (до 10 осіб) і фізичним особам-підприємцям, на додаток до неофіційно працевлаштованих працівників у формальному і неформальному секторах. По суті, нам відомо про середню офіційну заробітну плату лише кожної другої зайнятої особи і Україні (наприклад, в 2013 році статистикою по заробітної плати було охоплено менше 10 млн. працівників з понад 20 млн. зайнятого населення).

По-п’яте, автор наводить дані зі Звіту про глобальну конкурентоспроможність за версією Всесвітнього економічного форуму, де «Україна посідає 40-е місце (з 144 представлених країн) за якістю початкової освіти, але лише 72-е місце за якістю [вищої] освіти і 88-е місце за якістю викладання науки управління». Тут доречно було б згадати, що якість освіти в цьому дослідженні є предметом суб’єктивної оцінки бізнес-товариством. Тенденції Міжнародного моніторингового дослідження якості шкільної математичної і природничої освіти (TIMSS) надають об’єктивні показники якості середньої освіти в Україні, а показник функціональної грамотності (з читання) дорослого міського населення за програмою STEP (див. вище рисунок 1) можна використовувати в якості приблизного показника якості освіти, навчання і розвитку робочої сили в цілому.

Далі, автор стверджує, що «незважаючи на посередню якість освіти та еміграцію багатьох талановитих людей, відсутність кваліфікованого персоналу рідко зазначається як основна проблеми у веденні бізнесу в Україні: менше 5% опитаних вказали, що це є найбільш проблематичним фактором в Україні”. Згідно з останнім Звітом про глобальну конкурентоспроможність за останньою версією Всесвітнього економічного Форуму 2014-2015рр, тільки 0,8% респондентів зазначили, що відсутність кваліфікованого персоналу є суттєвою проблемою для ведення бізнесу в Україні. Згідно із аналогічним звітом у 2008-2009 рр, ця частка складала 3,4%. Аналогічні результати було отримано на основі дослідження ЄБРР і Світового банку «Діловий клімат та результати діяльності підприємств» (BEEPS). Іншими словами, спостерігається зниження частки підприємств, які вважають недостатньо кваліфіковану робочу силу найбільшою перешкодою для ведення бізнесу в Україні. Однак, як правильно зазначено у спільній доповіді дослідження BEEPS-V «причина такої позитивної тенденції криється не стільки в поліпшенні якості освіти і навчання у періоді між двома хвилями дослідження, скільки у глобальній фінансовій кризі, яка вплинула на доступність кваліфікованих працівників через три основні канали: (І) зниження попиту на кваліфікований персонал з боку підприємств, які відмовилися від розширення або навіть скоротили обсяги своєї діяльності, (II) зростання безробіття внаслідок скорочення кількості персоналу на підприємствах або закриття бізнесу, що призвело до зростання кількості кваліфікованих робітників на ринку праці, і (III) зменшення кількості кваліфікованих працівників, які виїжджали за кордон, та/ або збільшення тих, що поверталися додому, в силу погіршення економічної ситуації за кордоном і / покращення на батьківщині».

Крім того, у 2013 -2015 рр для ведення бізнесу в Україні існували більш важливі перешкоди (політична та економічна нестабільність і невпевненість, корупція, наявні методи та практики у неформальному (тіньовому) секторі, високі податкові ставки і внески на соціальне страхування, обмежений доступ до доступних фінансів і т.д.), ніж брак освічених та кваліфікованих працівників.

На завершення, не завадило б згадати не тільки про інституційні реформи, але також і про політику і заходи, спрямовані на підтримку технологічних новацій, заснованих на знаннях, які, в свою чергу, призведуть до збільшення попиту на висококваліфіковану робочу силу у високотехнологічних галузях, а потім і до зростання ВВП, продуктивності праці, і т.д. Необхідно також розробити стратегії для вирішення наявної невідповідності «освіта-робота», як вертикальної (за рівнем освіти), так і горизонтальної (за спеціальностями), яка є іншою важливою причиною відсутності взаємозв’язку між отриманою освітою та середньою продуктивністю праці в Україні, про яку автор не згадав у своїй роботі.