Жінки на війні: сторона медалі, про яку рідко говоримо | VoxUkraine

Жінки на війні: сторона медалі, про яку рідко говоримо

Photo: UaModna
19 Грудня 2014
FacebookTwitterTelegram
2275

15 грудня Управління Верховного комісара ООН з прав людини видало 8 щомісячний звіт Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні. У звіті висвітлено проблеми Криму, зосереджено увагу на безкарності порушників прав людини і представлено загальну оцінку політичних реформ в Україні. В рекомендаціях, доданих до звіту, згадується потреба у розробці «національного плану дій» (параграф 42) з метою захисту прав українських жінок.

Необхідність захисту прав жінок сприймають як належне, тим не менше, цим нехтують у домашніх миротворчих процесах.

Вступ

Українські ЗМІ зображують жінок, що беруть участь у конфлікті, як рішучих бійців, відданих волонтерок і навіть культових героїнь. Без сумніву – це великий крок на шляху визнання активної ролі жінки та деконструкції традиційного жіночого образу. Втім, постійне замовчування цілого ряду проблем, з якими стикаються жінки в зоні конфлікту, руйнує загальне враження, що до українських жінок ставляться з повагою та належним чином захищають їх. У ЗМІ все ж таки спостерігалися поодинокі спроби висвітлення випадків порушень прав жінок внаслідок збройного конфлікту. У травні стало відомо, що жінок Донецької області неодноразово використовували як “живий щит”, після чого бойовики їх переслідували за спроби самозахисту. У липні преса Євромайдану опублікувала статтю про випадки сексуального рабства за участі дівчат віком від 17 до 22 років у Луганській області. Під час засідання Ради Безпеки ООН від 23 листопада Раймонда Мурмокайте висловила своє занепокоєння масовими зґвалтуваннями на сході України. Два дні по тому представник Міжнародного жіночого правозахисного центру “Ла Страдa” Ліза Рей висловилась таким чином: “Не секрет, що кількість випадків зґвалтування в зоні бойових дій зросла, а також відомо, що найманці часто використовують жінок і дітей в якості “живих щитів”, що є неприпустимим з точки зору прав людини. Проте, на жаль, це має місце”. Пізніше відео із зображенням сцени публічного побиття солдатами ЛНР оголених жінок досягло популярності “вірусного”. Відсутність бажання чи нездатність уряду та НУО ефективно вирішити ці проблеми переросли у появу народних месників, які прагнуть помсти.

Українські ЗМІ постійно, добровільно чи мимоволі, ігнорують проблеми жінок, які перебувають у зоні конфлікту. Гендерне насильство або взагалі не згадується (ніби його не існує), або ж зазначається тільки разом з іншими порушеннями, як наприклад, порушеннями майнових прав (крадіжками або незаконною конфіскацією майна), вчиненими проти широких соціальних груп (наприклад, вимушених переселенців/біженців). Українці щоденно отримують інформацію про втрати бійців на лінії фронту, але, на жаль, їм майже невідома доля жінок на окупованих територіях. Через те, що гендерне насильство в зоні конфлікту так наполегливо ігнорується, цей злочин маргіналізується: складається враження, що його виключено зі списку питань, вартих уваги, бо він менш значущий у порівнянні з іншими новинами/злочинами/подіями. Внаслідок такого ставлення ця проблема ніколи не була об’єктом ретельної уваги громадянського суспільства та жодного разу не була включена до списку першочергових вимог, висунутих до уряду.

Суть проблеми

Під час збройного конфлікту жінки є уразливими до різних форм фізичного, емоційного і сексуального насильства і, як правило, часто є легкою мішенню для протиборчих сил. Жінки–біженки (вимушені переселенки) знаходяться у зоні додаткового ризику порушень прав людини завдяки послабленню захисту місцевої громади та родини. Враховуючи той факт, що існуючі механізми захисту від домашнього/гендерного насильства ніколи не були достатньо розвиненими в Україні, така прогалина у функціонуванні держави стає особливо тривожною в момент сплеску військових дій на Сході.

Важливо, щоб такі жінки отримували спеціальну кваліфіковану допомогу (медичну, психологічну, соціальну та матеріальну) спеціально призначену для задоволення їхніх потреб. Наразі процес надання необхідної допомоги в цій галузі дуже фрагментарний: наприклад, жінки, які виїхали із зони конфлікту, можуть отримати допомогу в Україні як вимушені переселенки (продукти харчування, реєстрація і допомога з працевлаштуванням), але їм немає де шукати захисту та підтримки у разі зґвалтування чи іншого насилля (що могло трапитись на окупованій території або уже на новому місці). Крім того, жертви гендерного насильства вкрай рідко звертаються до правоохоронних органів (це пояснюється неефективністю у розслідувані повідомлень про порушення та наданні допомоги жертвам насильства; працівники правоохоронних органів не проходять спеціальної підготовки щодо цих питань), побоюючись погіршити ситуацію та відкрито протистояти кривднику.

Вітчизняний досвід

Досвід, який є доречним і зможе допомогти Україні полегшити страждання жінок під час збройного конфлікту – це механізми та дослідження, розроблені для вирішення проблеми домашнього насильства. Міністерство соціальної політики опублікувало результати декількох досліджень та аналіз стратегій, які забезпечують надання допомоги жертвам гендерного насильства, розроблених та проведених протягом 2013 і першої половини 2014 років. Згідно з цими даними в Україні зареєстровано 22 центри соціальної та психологічної допомоги і 18 центрів “Матері та дитини”, які допомагають жертвам домашнього насильства. Проте, лише деякі з них здатні забезпечити житло для постраждалих, а це означає, що, незважаючи на можливість отримати консультацію, жінка і надалі продовжуватиме жити в репресивному середовищі. Ці притулки, які перебувають під керівництвом Державної соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді (переважно орієнтовані на сім’ю), раніше вимагали місцевої прописки (проте, процес зміни інструкцій розпочався уже 2014 року) та мали вікове обмеження: до18 років (для дітей) і до 35 (для дорослих). Ці установи в основному відносяться до комунальної або державної власності.

Приватні притулки та ті, якими опікуються НУО, стикаються з непереборними фінансовими труднощами: вони можуть надати лише тимчасовий притулок та/або часто закриваються після відмови місцевих органів надати їм фінансування (наприклад, притулок “Надія” у Харкові закрився у 2007 році). Звіт Європейської мережі жінок проти насильства (WAVE) щодо ситуації в Україні демонструє, що в 2013 році існувало лише 3 притулки та 100 вільних місць проживання. Згідно з рекомендаціями Цільової групи Ради Європи, Україна потребує майже 4 596 притулків для жінок, а це означає, що наразі бракує 98% таких притулків. Відповідно до звітів Міністерства соціальної політики, реабілітація жінок у притулках – це поки що найефективніший досвід, що також підтверджується практикою розвинених держав: в США існують тисячі притулків (200 з них – лише у Каліфорнії), а їхні адреси та контакти розміщені на доступному веб-сайті; Європейські країни також розвинули мережу притулків для жінок, включно з 289 у Великобританії, 52 у Франції, 11 в Естонії і т.д.)

Ще одна важлива проблема, яка стосується цього питання, – це відсутність поінформованості про установи, які можуть надати допомогу жінкам, що постраждали під час конфлікту або страждають від гендерного насильства. Опитування, проведені під керівництвом Міністерства соціальних справ, показують, що більшість жінок-респондентів ніколи не зустрічали соціальну рекламу чи будь-яку іншу інформацію про роботу центрів/притулків (і знаходили їх випадково):

«Я телевизор особо не смотрю. И радио не слушаю. У меня и телевизора дома-то не было […]. Ну что, я приду в милицию и скажу, что меня бьют? Возможно, и есть такая информация или передачи о том, как можно помочь людям. Но я о них не слышала» (Олена, Одесса).

 

«Нигде не видела. И вот в Днепропетровске – ни на вокзале, ни по Карла Маркса, ни в ЦУМе, нигде такого не видела, чтобы была реклама, плакаты…» (Зоя, Жовті Води).

Інше дослідження підтвердило доволі низький рівень обізнаності серед дорослого населення щодо Конвенції Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок та про відповідне законодавство: близько 14% з 44% опитаних знали про існування вітчизняних законів, що захищають їхні права, в той час як приблизно 16% з 45% знали про відповідне міжнародне законодавство.

Висновки

Україна ратифікувала Конвенцію Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок та її факультативний протокол, а також підписала Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству. Україна також повинна виконати гарантії захисту цивільного населення, встановлені міжнародним правом в галузі прав людини і гуманітарного права. Всі ці юридичні інструменти вимагають від держави надання жінкам особливого захисту та допомоги. Цілком зрозуміло, що українська влада не завжди практично спроможна затримати злочинців, які порушують права жінок на окупованих територіях, і притягнути їх до відповідальності. Втім, держава зобов’язана надати необхідну допомогу тим жінкам, які стали жертвами насильства і виїхали із зони конфлікту. З такою метою уряд повинен створити інститути (або переформувати вже існуючі центри) спеціально сформовані для забезпечення необхідної допомоги жінкам, що постраждали в результаті конфлікту, гендерного насильства, незалежно від їхнього віку, місця реєстрації, сімейного стану. Крім того, уряд повинен гарантувати, що такі заклади будуть забезпечені відповідним фінансуванням та професійною допомогою. Окремі зусилля знадобляться для підвищення обізнаності про заходи уряду у створенні безпечного та надійного середовища для жінок (зусилля “згори донизу”), та ініціативи місцевих громад та установ щодо можливостей для жінок у забезпеченні їхнього благополуччя в складних ситуаціях (зусилля “знизу догори”).

Автори

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний