Причини та Можливі Вирішення Проблеми Бійок у Верховній Раді

Крістофер Гандруд аналізує, що можна зробити, щоб допомогти знизити рівень законодавчого насильства в Україні.

Фото: REUTERS/Valentyn Ogirenko

Автор:

Що можна зробити, щоб допомогти знизити рівень законодавчого насильства в Україні? Одним можливим покращенням був би відхід від змішаної виборчої системи, яка і створює непропорційні результати й підкреслює, наскільки диспропорційними ці результати є.

Український парламент є ареною численних масштабних та жорстоких бійок між законодавцями. Зовсім недавно депутат парламенту Олег Барна вручив прем’єр-міністрові Арсенію Яценюку букет квітів під час його виступу в парламенті. Потім Барна схопив прем’єра, намагаючись стягнути його з трибуни. Інші депутати кинулись у бійку. Незважаючи на драматичність і частоту бійок в українському парламенті, країна не є унікальною в цьому питанні. Навпаки, у нещодавно опублікованому дослідженні я встановив, що насильство в національному законодавчому органі поширене по всьому світі.  

Рисунок 1. Випадки бійок між законодавцями в національних законодавчих органах у 1981-2012 роках (Gandrud 2015)

qw1

Рисунок 1 показує бійки в національних законодавчих органах, зафіксовані в моїй базі парламентського насильства в період з 1981 до 2012 року. Україна явно вирізняється як країна з великою кількістю бійок, але вона в цьому не самотня. У Південній Кореї та Тайвані стається подібна кількість сутичок. У період між 1980 та 2012 роками сутички траплялися в парламентах більш ніж тридцяти демократій. Насильство колись було навіть у країнах, які зараз є «розвинутими демократіями». Особливо жорстока бійка сталася в Сенаті США у 1856 році, коли один законодавець побив іншого палицею мало не до смерті. Які характеристики поєднують цю групу таких різних країн? Як виявлення цих схожих рис може допомогти нам краще зрозуміти, чому ці бійки відбуваються та як їм запобігти?

По-перше, всі країни, де зафіксовано насильство цього типу, є новими демократіями. Найстаршими демократіями у вибірці з випадками насильства є Італія та Японія. Обидва політичні режими виникли лише після Другої світової війни. А переважно країни з випадками насильства є значно молодшими демократіями, часто лише з десятилітньою історією або близько того. По-друге, майже всі ці країни мають дуже непропорційні результати виборів – подані на виборах голоси не відповідають точно кількості місць у парламенті, які отримали партії.  

Чому в країнах із новими демократіями та непропорційними виборчими результатами стається більше випадків насильства?

Так само як країни часто починають війни, тому що їм не вдається виробити стійких зобов’язань на перемовинах (Fearon 1995), я стверджую, що насильство в національних парламентах по суті є наслідком неспроможності депутатів переконливо зобов’язатися виконувати мирні законодавчі домовленості. Проблема переконливого зобов’язання (credible commitment problem) трапляється тоді, коли сторони конфлікту неспроможні переконати іншу сторону в тому, що вони справді будуть дотримуватися домовленості, досягнутої на мирних переговорах. Це насамперед робить малоймовірним досягнення мирної домовленості.

Переконливих зобов’язань важче досягнути в країнах із непропорційними результатами виборів, тому що значна диспропорція означає, що одна сторона могла б отримати набагато більше влади, ніж має зараз, якби змінилося виборче законодавство. Це дає їм причину битися між собою. Є численні причини, чому в нових демократіях важче досягати зобов’язань. Ці країни мали менше часу, щоб розбудувати мирні законодавчі норми, що підсилили б досягнення та виконання зобов’язань. Системи політичних парті є зазвичай дуже нестійкими, тоді як політики розв’язують проблеми виборчої координації (див. Mainwaring and Zoco, 2007; Cox 1997). Економіка й демографія нових демократій часто швидко змінюються, що може далі дестабілізувати партійні системи. Нові демократії часто є в «нових» країнах, таких як Тайвань та Південна Корея, де внаслідок прикордонних конфліктів бувають вагомі розбіжності між депутатами щодо того, якими є кордони нації та як їх захистити. З таких питань випрацювати переконливі зобов’язання може бути дуже важко.

Наскільки ці закономірності проявляються в сучасній Україні? Україна є новою демократією з партійною системою та демографією, які швидко змінюються. Значною мірою ця нестабільність викликана зміною самих кордонів країни внаслідок конфліктів із Росією та групами повстанців у східних регіонах країни. Усі ці характеристики відповідають глобальним закономірностям законодавчого насильства.

Що можна сказати про пропорційність результатів виборів (electoral proportionality)? Це потенційно важливе питання в контексті осмислення можливих варіантів інституційного дизайну з метою запобігання насильству. Наприклад, виборчі системи можна порівняно легко змінювати, але ми не перетворимо одним помахом руки нову демократію на стару.

На перший погляд здається, що теперішня Верховна Рада точно відображає голоси, подані на виборах у 2014 році. 450 парламентських крісел було розподілено за змішаною виборчою системою. Половину розмістили через загальнодержавний закритий партійний список на основі пропорційного голосування. Другу половину – через мажоритарні округи (first-past-the-post constituencies). Важливо зауважити, що внаслідок анексії Криму Росією та конфлікту у Східній Україні було заповнено лише 423 крісла.

Спершу урядова коаліція включала п’ять партій. Ці партії набрали близько 63% голосів у пропорційному голосуванні й отримали 288 крісел, тобто 64% із 450 доступних. Незважаючи на те, що результат здається пропорційним, за ним ховаються дуже непропорційні підсумки.

По-перше, хоча загальна частка голосів на користь коаліції відповідає її частці в 450 офіційних депутатських посадах, переважно прозахідна коаліція контролює диспропорційну частку влади при голосуванні за закони. Їхні 288 місць становлять 68% від насправді розподілених депутатських посад. Ба більше, виборці в Криму та східних регіонах у зоні конфлікту явно не враховані в загальній кількості поданих голосів. Частка голосів, а отже, і посад, що їх отримали коаліційні партії, як така, схоже, перебільшена, оскільки рівень їх підтримки серед виборців, котрі не змогли проголосувати, ймовірно, є нижчим від їхнього результату на виборах.

По-друге, всередині самої урядової коаліції є значна диспропорційність. Зокрема, партія з найбільшою кількістю крісел та посадою президента – «Блок Петра Порошенка» – набрала трохи менш як 21% голосів за пропорційним голосуванням. Проте завдяки успіху в мажоритарних округах – виборчій системі, відомій своєю властивістю спотворювати результати виборів, – блок отримав майже 30% посад. Результат партнерів «Блоку Петра Порошенка» по коаліції виявився слабким. Наприклад, партія з другою за величиною кількістю крісел та посадою прем’єр-міністра – «Народний фронт» – здобула найбільшу частку голосів за пропорційним голосуванням – понад 22%. Проте партія отримала лише близько 18% депутатських посад.

По-третє, урядова коаліція вкрай нестабільна. Нещодавнє дослідження на VoxUkraine, наприклад, вказує, що дії депутатів не збігаються з їхньою номінальною приналежністю до коаліції.

Змішана виборча система, разом із нестабільною коаліцією, створює особливо токсичну ситуацію. Вона надає депутатам точну інформацію про їх підтримку серед виборців, водночас розподіляючи крісла у спосіб, що не віддзеркалює цієї підтримки.

Якраз у такій ситуації випадає очікувати, що політики не зможуть виробити переконливих зобов’язань і замість того битимуться між собою. Не дивує те, що остання парламентська сутичка між Олегом Барною та прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком була сутичкою між депутатом «БПП» та представником «Народного фронту». Хоча обидві партії належать до (нестабільної) урядової коаліції, одна група має дуже диспропорційний рівень законодавчої влади – і обидві партії про це знають.

Що можна зробити, щоб допомогти знизити рівень законодавчого насильства в Україні? Одним можливим покращенням був би відхід від змішаної виборчої системи, яка і створює непропорційні результати й підкреслює, наскільки диспропорційними ці результати є. Альтернативою могла би стати більш пропорційна виборча система, яка б також допомогла стабілізувати слабку партійну систему та забезпечити регіонально пропорційні результати. Прикладом є багатомандатні округи із закритими партійними списками. Однак важливо наголосити на тому, що хоча виборчі системи можна розробляти задля досягнення певних наслідків, успіху гарантувати не можна. Та й причини проблем із переконливими законодавчими зобов’язаннями є складними: їх нелегко усунути якимось одним втручанням.

Посилання

[1] Cox, Gary W & Mathew D McCubbins (2007) Legislative Leviathan: Party Government in the House. Cambridge: Cambridge University Press.

[2] Fearon, James D (1995) Rationalist explanations for war. International Organization 49(3): 379–414.

[3] Gandrud, Christopher. 2016. “Two Sword Lengths Apart: Credible Commitment Problems and Physical Violence in Democratic National Legislatures.” Journal of Peace Research: 1–17.

[4] Mainwaring, Scott & Edurne Zoco (2007) Political sequences and the stabilization of interparty competition: Electoral volatility in old and new democracies. Party Politics 13(2): 155–178.


Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний