Ціна політики: скільки має коштувати демократія в Україні

Корупція та відсутність чітких правил гри перетворили українську політику на інструмент монетизації та захисту бізнес інтересів. Чи зможе Закон про фінансування політичних партій – виправити ситуацію і чи по кишені такий інструмент Україні.

У підручник з історії сучасної української політики 2016-й може ввійти, як перший рік коли почав діяти Закон про фінансування українських партій. Простіше кажучи – основні політичні сили почали отримувати бюджетні кошти. На думку ініціаторів Закону – його впровадження і реалізація дозволить зламати “олігархічно-клептакротичний” устрій українського політикума. Противники Закону “Опозиційний блок” і Радикальна парті вважають його не ефективним, а витрати на нього марнотратством, неприпустимим під час такого зубожіння найменш захищених верств населення.

VoxUkraine дослідив загальносвітову практику фінансуванная партій, а також порівняв скільки повинна коштувати політика, і наскільки великий “політичний податок” в Україні.

Закон і порядок

Закон про запобігання і протидію політичній корупції, ухвалений 8 жовтня 2015 року, покликаний знизити рівень залежності політичних партій від фінансування приватними донорами. Згідно з Законом, кожна партія, яка набрала більше 2% голосів виборців на парламентських виборах, має право на фінансування з державного бюджету. Сума фінансування розраховується за формулою:

Обсяг фінансування = 2% * (мінімальна заробітна плата)* (загальна кількість виборців)

Якщо б Закон набув чинності не 1 липня, а 1 січня 2016, у такому разі обсяг фінансування політиних партій склав більше ніж 442 млн. грн. і 26.8 грн. на одного зайнятого українця. НАЗК розподілило кошти (141.6 млн. грн.) за друге півріччя 2016, тому “політичний податок” склав лише 8.5 грн. З підняттям мінімальної заробітної плати до 3200 грн., податок зросте до 62.3 грн.

26.8 грн. або 62.3 грн. – це велика плата за демократію, чи ні? Світовий досвід показує, що формування ефективних демократичних інститутів коштує дещо більше.

В Німеччині, яка є одним з лідерів європейської політики, з податків фінансують ті політичні партії, які набрали 0.5% на загальнодержавному рівні та 1% на окружному. У 2009 році, федеральна влада Німеччини виділила на політичну діяльність 183 млн. дол. За даними Світового Банку, у 2014 в країні було більше, ніж 42 млн. зайнятих німців. У перерахунку на одного зайнятого, “політичний податок” в Німеччині складає 4.4 доларів.

В Канаді, яка має одну з найкращих політичних систем в світі, на державні гроші можуть розраховувати партії, які набрали 2% на виборах до парламенту і 5% на місцевих. З податків 19.7 мільйонів канадських робітників на політику на рік виділялось 112.6 млн. дол. щороку.

В Австралії державне відшкодування було запроваджене ще в 1984 з метою зменшити залежність від великих корпорацій. Тепер уряд відшкодовує витрати на виборчі кампанії партіям, які набрали принаймні 4% голосів. За результатами останніх виборів з бюджету було виділено 58 млн. дол.

В Грузії фінансування партій державою дозволяє навіть невеликим партіям триматись у великій політиці. За підсумками останніх виборі фінансування отримують 20 партій на суму 3.6 млн. дол., що дорівнює 1.8 доларів фінансування політики кожним зайнятим громадянином.

Тенденція до введення прямих державних субсидій у світі є безперечною; у країнах, де їх немає, точаться дискусії стосовно того, чи слід їх вводити. Встановлення рівноправних умов у конкурентному виборчому середовищі є необхідністю для збереження демократії, а обсяг державного фінансування має тенденцію до збільшення.

 

Державне фінансування політичних партій у світі

У світовій практиці країн з усталеними політичними системами переважають фінансування партій з особистих внесків громадян, а державне фінансування тільки регулює політичну систему. Намагаючись впоратись з необхідністю вкоренити демократичні політичні інститути, більшість країн ухвалюють законодавчі акти, що регулюють фінансування політичних партій. Також поширені практики обмеження витрат партій на політичну рекламу і повернення грошей за передвиборчі кампанії. Сума виділених грошей часто пов’язана з кількістю людей, які проголосували на виборах за ту чи іншу партію. Міжнародний інститут демократії та сприяння виборам підрахував, що у світі 21% країн з прямим державним фінансуванням використовують поріг для такого фінансування на основі отриманих голосів (у середньому 3,5%), 18% обмежують виділення коштів партіями з представництвом у парламенті, а ще 15% використовують певну комбінацію обох критеріїв. Необхідність державного фінансування першими зрозуміли західні держави з 60-х років, так як суворі нормативно-правові акти не є достатніми для забезпечення контролю (або прозорості) за фінансуванням політичної діяльності.

Institute for Democracy and Electoral Assistance

Переваги та недоліки державного фінансування

У більшості країн світу присутнє державне фінансування політичних партій в тому чи іншому вигляді. Проте, це не означає відсутності аргументованої дискуссії серед прихильників і противників ідеї державного фінансування.

Серед вагомих аргументів за:

1. Державне фінансування – це необхідні витрати в демократичній політичній системі. Політичні партії потребують грошей для своєї статутної діяльності, комунікації з виборцями, оплати праці професійним співробітникам. Якщо країна бажає стабільних та незалежних політичних партій, вона має бути готова підтримати їх фінансово.
2. Підтримка партій за рахунок державного фінансування обмежить вплив олігархів та допоможе приборкати корупцію. Якщо політичні партії отримають хоча б частину грошей з бюджету, це обмежить необхідність співпраці з олігархами та промислово-фінансовими групами, які матимуть змогу впливати на їх поведінку в парламент та риторику виступів.
3. Вимоги до отримання держаного фінансування заохочують партії дотримуватися принципу гендерної рівності. За допомогою Закону, держава може впливати на розподіл чоловіків і жінок в партії. Наприклад, кількість представників однієї статті не повинно перевищувати ⅔ від загальної кількості.

Противники державного фінансування акцентують увагу на тому, що:

1. Зберігається статус-кво, за яким при владі залишаються великі організовані партії. Великі партії, які знаходяться при владі мають можливість на законодавчому рівні збільшити мінімальний поріг, при якому партія може розраховувати на державне фінансування. Подібна ситуація породжує ризики для нових партій не отримати необхідну підтримку з боку держави. Крім того, партії можуть збільшити обсяг державного фінансування.
2. За рахунок державного фінансування, платники податків підтримують політичні партії та погляди, яких вони не схвалюють. Противники державного фінансування наголошують, що платники податків повині самі вирішувати, яку партію підтримати через приватні пожертви.
3. Гроші на державне фінансування політичних партій могли б піти на відновлення інфраструктури, побудову лікарень та шкіл, а не заможним політикам. За допомогою обмежених ресурсів, держава повинна вирішити велику кількість завдань. Для деяких, фінансування політичних партій не входить до переліку пріоритетних статей витрат.

Державне фінансування було однією з умов лібералізації візового режиму з ЄС. Разом з можливостями, чинний закон породжує і нові ризики, які можливо мінімізувати за допомогою поєднання державного та приватного фінансування. Наприклад, у Німеччині діє механізм «паритетних грантів», який заохочує партії до самостійного залучення коштів: згідно з цим механізмом, державні субсидії ні за яких обставин не можуть перевищувати суму, зібрану самою партією. Подібний механізм повинен доповнюватися постійним контролем діяльності політичних партій з боку відповідального державного органу (НАЗК) в поєданні з нарощуванням активності громадських організацій з моніторинговими функціями (“watchdogs”). Разом з тим, державне забезпечення має бути достатнім, аби покрити щонайменше базові потреби будь-якої партії, яка досягла певного порогового рівня суспільної підтримки, щоб партія була здатна виконувати свої головні функції залучення громадян до участі у суспільному житті та представництва їх інтересів.