Поки що зарано говорити, як і коли закінчиться вторгнення Росії в Україну, проте не зарано ставити питання щодо майбутнього Росії після доленосного й злочинного рішення Путіна відправити російську армію, щоб захопити Україну та знищити її суверенітет.
Увесь світ є свідком не лише злочинного вторгнення до суверенної України, невибіркового обстрілу цивільних помешкань, лікарень, шкіл, та інших звірств, але й свідком нездатності Путіна досі досягти своїх військових цілей, а також дивовижного опору українців. Український народ розуміє, що не може дозволити собі програти. Він бореться за свою свободу та існування. У світлі розвитку військової ситуації, немислиме (українська перемога) видається все більш і більш можливим. Ще менш нереалістичними видаються міркування про те, що може статися всередині Росії після того, які їй не вдасться перемогти Україну.
Для самої Росії результатом вторгнення стала міжнародна ізоляція, масштабні санкції, економічний колапс, посилення репресій і, можливо, більше солдатських смертей за місяць кампанії в Україні, ніж за весь час російського вторгнення до Афганістану. І все це задля досягнення цілей, що звичайним росіянам видаються більш ніж туманними (наприклад, денацифікувати кого в Україні?). Весь світ є свідком краху імперіалістичних амбіцій Росії. Який розвиток це може мати всередині Росії?
Я не хочу спекулювати про те, як і за яких умов неминуче буде усунено Путіна. Коли в 1991 році розвалилася радянська імперія, радянські республіки швидко проголосили незалежність. В останні роки існування Радянського Союзу Борис Єльцин погодився підтримати “парад незалежностей” (чи не протидіяти йому) з тим, щоб, коли Радянський Союз не стоятиме на шляху, вільно керувати Російською Федерацією. Однак Єльцин швидко дав зрозуміти, що він рішуче виступатиме проти будь-яких сепаратистських рухів всередині Росії. Коли Чечня проголосила незалежність від Росії наприкінці 1991 року за президента Дудаєва, Єльцин направив туди російські війська з метою придушення спроб Чечні стати незалежною. Йому не вдалося підкорити Чечню, однак вже в 1999 році Путін розпочав другу, набагато жорстокішу, війну. Столицю Чечні Грозний було дощенту зруйновано бомбардуваннями, і Путін встановив там маріонетковий режим під жорстким керівництвом Рамзана Кадирова. На мій погляд, поразка Росії в Україні безсумнівно призведе до зростання сепаратистських тенденцій всередині Росії й, можливо, до розпаду імперії. Чому?
Із моменту свого зародження в середині шістнадцятого століття царська Російська імперія постійно прагнула до розширення. Вона виросла на північний захід, отримавши вихід до Балтійського моря, та на південний захід, анексувавши Україну та захопивши деякі території кволої Османської імперії (Крим, частина Кавказу). Вона розширювалася на схід, відбираючи території у Китаю на північному сході (Владивосток) та конкуруючи з Японією за території в Маньчжурії та на Далекому Сході. Сьогодні Росія має найбільшу в світі територію з населенням лише 140 мільйонів. Хоча територія та населення Росії значно менші, ніж у Радянського Союзу, сьогоднішня Росія все ще залишається імперією. На її території проживає багато неросійських етнічних груп і народів (більше 120) не лише на Кавказі (Дагестан, Чечня, Інгушетія та ін.), а й на півночі Далекого Сходу (Якутія) і поблизу Монголії (Алтай, Бурятія, Тува), не кажучи про Карелію, Татарстан, Комі тощо. Зважаючи на вельми централізовану систему управління Росії, поразка в результаті вторгнення Путіна в Україну, ймовірно, значно послабить російську державу та її легітимність, та спокусить багатьох лідерів республік Російської Федерації відокремитися, як це намагалася зробити Чечня в 1991 році. Навіть враховуючи той факт, що в більшості республік проживає значна кількість етнічних росіян (80% громадян Росії є етнічними росіянами), це не обов’язково може бути перешкодою для таких відцентрових тенденцій. Наприклад, Казахстан став незалежним попри досить велику кількість етнічних росіян.
Іншим чинником, що відіграє певну роль, є те, що серед російських солдатів, яких відправляють до України, має місце нерівномірне представництво національних меншин порівняно з етнічними росіянами у колонізованих районах. У часи Першої світової війни французька армія відправляла африканських солдатів зі своїх колоній як гарматне м’ясо на передову, а британці діяли подібним чином стосовно індійських солдатів. Це зіграло свою роль у розвитку антиколоніального руху в наступні десятиліття. Щось подібне може статися і всередині Росії після війни в Україні.
Загалом, розпад Російської імперії був би скоріше добром, ніж злом. Відродження демократії в Росії після падіння режиму Путіна може виявитися лише тимчасовим та призвести до розвитку нових імперіалістичних тенденцій, знову несучи загрозу Україні та її сусідам. Стабільний демократичний розвиток на такій великій території став би значним викликом. Моє власне дослідження демократії, проведене разом з Патріком Болтоном, а також дослідження Алесіна, Сполаоре та інших, показує, що демократії мають тенденцію розпадатися під вагою сепаратистських тенденцій у разі невиконання певних умов (як-от сильна децентралізація та мобільність населення). Розпад Російської імперії може призвести до тимчасового хаосу та безладу, проте він, імовірно, створить кращі умови для миру, особливо за умови встановлення демократичних режимів на колишніх російських територіях.
У будь-якому разі, час імперій та колоніалізму у світі, де людський капітал та інклюзивні інститути є основним рушієм економічної діяльності, минув. Вигоди від завоювання земель та колонізації інших територій у сучасному світі набагато менші, ніж навіть 200 років тому, а витрати при цьому є значно вищими. Російська імперія та інші імперії, як-от Китайська імперія, приречені у довгостроковій перспективі.
Застереження
Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
