Нема нічого нового у тому, щоб говорити про стан реформ, але контекст війни досить незвичайний. Ще один контекст, у якому ми зараз перебуваємо, — це контекст кандидатства до Європейського Союзу, який чітко форматуватиме наші зобов’язання і плани реформ.
Під час війни з’явилося інше відчуття часу та більш відповідальне ставлення до нього. Також з’явилися нові можливості управління, які сприяють консолідації зусиль і прискореному ухваленню рішень. Однак, війна також несе в собі ризики — погіршення процесу політичного планування через спрощення процедур, жертвування певними етапами розробки реформ і загалом появу стилю управління з рисами воєнного авторитаризму.
Якщо формально підходити до питання, то у дороговказі реформ нічого не змінилося: ми так само прагнемо євроінтеграції. Однак, на мою думку, головне інше — в Україні зараз відбувається краш-тест, у якому ми довели свою стійкість. Вона фіксується на різних рівнях — від рівня локальних спільнот до управління державою. Ця стійкість — суттєвий фактор сучасної України. Вона допомогла і нам, і нашим закордонним партнерам побачити Україну іншими очима. Адже раніше за нами закріпився образ не дуже спроможної держави, майже failed state. Наша здатність доводити справи до кінця (capacity, capability) кульгала та викликала нарікання як українських експертів, так і закордонних партнерів.
Повномасштабний напад Росії на Україну засвідчив, що у нас не просто можлива висока спроможність, а що вона насправді є. Але ця спроможність проявляється далеко не в кожній ситуації і не завжди так, як хотіли би ті, хто визначає загальний курс держави. Наша стійкість довела, що навіть в умовах війни, коли ми дуже залежні від зовнішньої допомоги, ми залишаємося спроможними. Це головне відкриття 2022 року для мене.
Мені здається, це стало одним із факторів, чому Україні дали статус кандидата, після того, як не поспішали зробити це останні 20 років. Захід побачив, що Україна не буде тягарем, адже у Західній Європі вже сформувалася втома від прийняття нових членів. Це сприймається так, що заможні країни «тягнуть на собі» східних членів.
Зараз зрозуміло, що Україна може бути не тільки тягарем, але і двигуном у багатьох питаннях, зокрема у питанні переосмислення Європою самої себе. Україна дала дуже потужний поштовх, серйозні імпульси і європейському регіону, і світу в цілому. Це змушує партнерів ставитися до нас серйозніше. Попри великі фінансові витрати на війну, і ціну підтримки України, яку відчувають багато європейців, з’явилося відчуття сенсу і розуміння, що це не даремно.
Я продовжую вірити в те, що це випробування зробить нас сильнішими. З тією ціною і болем, які ми відчуваємо через війну, по-новому відчувається і надія, що все це не марно, що та довга робота, яка була пророблена, приносить свої плоди. Однак треба тримати руку на пульсі й відстежувати сталість тих змін, які відбулися внаслідок повномасштабної війни: наскільки довгі процеси ми відслідковуємо, наскільки тривалі амбіції, наскільки серйозні ті трансформації, що відбулися. Це вимагає від громадських організацій, аналітичних центрів та їхніх донорів налаштування на марафон та довгі стратегії для підтримки громадянського суспільства в Україні.
Публікація видана в межах Ініціативи з розвитку аналітичних центрів в Україні, яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні. Думки та позиції викладені у цій публікації є позицією автора та не обов’язково відображають позицію Посольства Швеції в Україні та Міжнародного фонду «Відродження».
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
