Масі Найєм: «Єдине, що змінилося у соціальній політиці щодо ветеранів — з’явилося бажання її змінювати»

Масі Найєм: «Єдине, що змінилося у соціальній політиці щодо ветеранів — з’явилося бажання її змінювати»

Photo: Євгеній Бородавко
25 Травня 2023
FacebookTwitterTelegram
992

Соціальна політика щодо ветеранів — це як Бог: вона є десь — ніхто її не бачив. Після того, як я демобілізувався в 2016 році, жоден державний орган не передзвонив і не запитав: як ти там, може, ти хочеш повіситись, може, в тебе є якісь проблеми? Коли я поранився і в серпні 2022 року вийшов із лікарні, я вас здивую: нічого не змінилось.

Не змінилося у тому сенсі, що відсутні відповідні політики, щоби у мене як ветерана або як пораненого хоча би хтось запитав через півроку: чи ти не «забухав»? Адже ви знаєте, що дуже багато військовослужбовців п’ють, бо часом алкоголь — єдиний легкий доступний варіант для стабілізації своєї психіки, коли ти у важкому стані. При цьому я — не найгірший варіант. Бо з іншими хлопцями, які менш відомі, мають менший доступ до публічності, стаються ще гірші ситуації.

Єдине, що зараз змінилося — це те, що є бажання змінювати соціальну політику щодо ветеранів. Мені здається, з’явилася так звана політична воля. Якщо раніше це була імпотенція, то зараз у нас хоча бажання є: трохи знайдеться віагри — і ми допоможемо одне одному.

Згідно з даними Міністерства у справах ветеранів, приблизно 3 млн людей — ветеранів, членів сімей полеглих воїнів — було б в Україні, якби війна закінчилася найближчим часом. Ми знаємо, що державний апарат працює таким чином, що якщо десь прилітає публічно комусь, у міністерства запитують: що ви зробили? Після цього міністерство піде і зареєструє законопроєкт. По-іншому це ніколи не працювало в Україні. Так було з військово-лікарською комісією (ВЛК). 

Мені дуже подобається одна історія, яку мені розповіла Івона Костина з Veteran Hub (вони великі молодці). Уявіть собі, є військовий, який демобілізувався і став в оперативному резерві. Через 8 років держава знову покликала воювати. Якщо зараз я демобілізуюсь, ми виграємо війну і через два роки держава знову буде кликати мене, чи будуватиму я соціальне життя? Ні. Чи будуватиму я бізнес? Ні. Чому? Тому що я знаю, що все моє життя належить державі.

Питання яке: яка політика у держави щодо резервістів? Їх буде 1,5 мільйона людей. Якщо зараз про цю стратегічну політику не подумати, ми зараз дамо цим людям якісь «плюшки», типу, як мені дали, коли в мене особистий водій: в мене є безкоштовний проїзд. Ще сліпому можна купити квитки в кінотеатр.

Нащо це потрібно? Ми ж розуміємо прекрасно, що на цьому хтось краде гроші. Тому в цій частині дуже важливо, щоб сталася дивина: щоб різні міністерства сіли і поговорили про загальну політику держави щодо резервістів. Якби на п’ять, десять років ми планували, ми б знали, що ми резервістам можемо дати. Наприклад, якщо ви не хочете повертати мене назад на війну, зобов’яжіть мене раз на пів року вчити молодих. Я буду знати, що від мене держава відчепилась: я раз на пів року навчаю і мені дали кредит на власну справу, я буду будувати її. Але якщо дати кредит на власну справу і сказати, що ми тебе покличемо ще раз на війну, то я нічого якісно робити не буду і держава просто витратить ці гроші.

Тому дуже важливо, щоб був комплексний підхід, загальна політика держави, щоб міністерства побачилися одне з одним. Так було, до речі, з уже згаданою ВЛК.  За минулий рік тільки 2000 людей відправили за кордон. А знаєте чому? Бо командування Медичних сил не передає інформацію у Міністерство охорони здоров’я.

Також треба переходити до системи, коли ми знаємо індивідуальні потреби людей. Важливо фокусуватися саме на їхніх потребах у соціальному житті. Як оцінити мене, як воїна? Якщо будете оцінювати мене за кількістю знищеної «русні», то, мабуть, той хлопець, який зараз привозить картоплю на мої позиції, засумує. Але без нього я би не вбив росіян. Тил дуже важливий, без надійного тилу ніколи фронт не буде сильним. Всі ці героїчні відео, які знімають хлопці, але все це тільки завдяки тому, що є люди в тилу: працюють, підносять, привозять. Мій друг в управлінні зараз зранку до вечора займається тільки тим, що реєструє, привозить БК і все інше. І він виснажений. Ми з вами цього не бачимо, але він виснажений. І що — йому не треба давати соціальну підтримку? Дуже важливо, щоб виходили з історії того, яка вразливість є у конкретної категорії ветеранів.

Наступна історія. Уявіть собі військового, чия родина на окупованій території або загинула, і майно там, і соціальні зв’язки там, а він поранений. Йому мають бути, мабуть, інші соціальні гарантії допомоги, ніж, наприклад, мені. Бо я в Києві, у мене є соціальні зв’язки, у мене багато друзів тут, і, якщо щось станеться, то я навіть подзвоню своїй вчительці та скажу: можна у вас переночувати? Я точно знаю, що вона впустить мене. А хлопець з окупованої території не має такої можливості. 

Найгірше, що зараз відбувається, це коли зараз пораненого, обмежено придатного або непридатного воїна вводять у штат, бо він військовий і не має права працювати десь в іншому місці, і йому виплачують від 800 до 1000 гривень на місяць — людині, яка віддала частину свого здоров’я.

Важливо будувати майбутнє соціальної політики таким чином, щоб вона ґрунтувалася на якісній статистиці та даних. Адже ви знаєте, що є реєстр ветеранів. Але це теж той самий Бог: він десь є, його ніхто не бачив і всі про нього говорять. Я думаю, що Міністерству соціальної політики він конче потрібен: там купа інформації про те, хто, звідки, з яких регіонів.

І звісно, що має бути реєстр надавачів соціальних послуг. Бо коли б були ці дані — про освіту, досвід тощо, можна було б правильно все зробити. Наприклад, сказати медикам: приходьте, реєструйтеся, ми вас не відправимо на фронт, а на ВЛК, щоб змінити цю систему. Буде натовп медиків, тому що, якщо вони не прийдуть зараз, їх із часом можуть відправити в окопи. Маючи реєстр, не було б таких історій, як історія Романа Ратушного. Ми б знали, що держава в нього вклалася, в його освіту, наскільки він був розвиненою людиною, його знання, вміння і досвід мали величезний потенціал для держави. Але… він героїчно загинув, будучи артилеристом. 

Можемо багато зробити впроваджуючи нові політики, що ґрунтуються на даних. І це дуже легко зараз зробити. Є безліч громадських організацій, які готові були б допомогти. Наші партнери готові давати гроші. Треба тільки взяти ввідні дані і правильно їх використати.

Авторська колонка підготовлена за матеріалами міжнародної конференції «Вперед і вгору: реформування України під час війни» відбувається 19 травня у Києві. Організувала конференцію аналітична платформа «Вокс Україна» за підтримки The National Endowment for Democracy (NED). Головний медіапартнер — Медіацентр Україна.

Автори

Застереження

Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний