Авторитаризм vs демократія у протидії COVID-19

Авторитаризм vs демократія у протидії COVID-19

Photo: depositphotos
22 Листопада 2021
FacebookTwitterTelegram
2134

Хто краще боровся з пандемією COVID-19 — авторитарні режими чи демократії? Китай приклад для наслідування у боротьбі з коронавірусом чи ні? Які загрози створила пандемія для демократій?

Від початку пандемії у відповідь на поширення вірусу і хвороби ми спостерігали різні реакції країн — хтось реагував швидко та успішно, хтось повільно і довго, а медичні системи перебували на межі колапсу. Тож якою країною краще бути під час пандемії? Чи треба мати «сильну руку» і жорстку вертикаль влади, чи краще бути вільною країною й покладатися на довіру й переконання?

У шостому епізоді подкасту «Здоровий інтерес» співзасновник Українського центру охорони здоров’я (UHC) Павло Ковтонюк шукає відповідь на питання, яке під час пандемії часто викликало дискусію у світі та Україні — який політичний режим краще долав пандемію COVID-19 — демократія чи авторитаризм.

VoxCheck публікує розширену текстову версію епізодів подкасту «Здоровий інтерес», який виходив протягом весни і літа 2021 року. Аудіоверсію можна послухати на Apple Podcasts, Google Podcasts або інших платформах.

Пригадайте підйом популярності Китаю у березні та квітні 2020 року, коли запит на те, що реагувати треба жорстко, набував в Україні не тільки широкого резонансу, але й доволі гротескних форм. 

«Пам’ятаєте, коли десятеро поліцейських ловили якогось дядька на пляжі, щоб показати як у нас діє карантин? Чи як у нас позакривали парки, а потім сказали, що це для того, щоб був для вас всіх, «людішки», психологічний ефект? Все це була така гра в «сильну руку», якої тоді було багато. І цікаво подумати – а може й справді зробити собі авторитарну країну, і вона тоді краще буде боротися з такими лихами, як пандемія? От у цьому сьогодні й розберемося», — говорить Павло Ковтонюк. 

Авторитаризм та демократія

Для початку про авторитарні та демократичні політичні режими. Що ми маємо на увазі, коли говоримо про авторитаризм та демократію?

Авторитарні країни — ті, які мають обмежений політичний плюралізм, де лідери чи правляча партія отримують легітимність за допомогою заклику до емоцій, і часто все тримається на харизмі лідера. Ці країни позиціонують ідеологію режиму як просте рішення для всіх суспільних проблем, придушують антирежимні настрої та дії, тут керівники мають широкі повноваження та можуть їх змінювати за бажанням. Політика в таких країнах зазвичай швидка, бо ухвалення рішень залежить від одного суб’єкта (централізація влади). Через відсутність вільного потоку інформації та конкуренції у ЗМІ публічна інформація низької якості та часто викликає недовіру у громадян, тому чутки та приватні повідомлення є поширеним джерелом інформації.

Приклади — Китай, Туреччина, Іран, Білорусь, Росія.

На противагу їм демократичні країни мають такі ключові елементи: громадян представляють посадові особи, обрані на вільних і чесних виборах (тобто джерело легітимності обране вільно, йому делеговані повноваження), громадянам дозволено брати участь у політичній системі, існує верховенство права та один закон для всіх. Інформація рухається вільно, і завдяки прозорості та конкуренції на ринку ЗМІ якість публічної інформації вища, до неї існує довіра. Однак, плюралістичний характер демократій, як правило, уповільнює їхній політичний процес (децентралізація).

«Дуже часто вважається, що авторитарні країни більш організовані, ніж демократії. Тому начебто вони й краще могли впоратися з кризою. Але між організованістю і авторитаризмом не можна ставити знак рівності. Є безліч прикладів демократій, які чудово організовані — наприклад, Канада, Німеччина, країни Скандинавії», — пояснює Павло Ковтонюк. 

Розмови про те, що сильне авторитарне управління завжди краще під час криз, активізуються під час тих самих криз. В історії так було вже не раз і не двічі. Наприклад, перед Першою світовою війною Кайзер Вільгельм, імператор Пруссії, намагався організувати союз трьох імператорів. Його риторика полягала в тому, що потрібно «чоловікам із сильною рукою об’єднатися проти цих млявих республіканців у Франції й конституційних монархістів в Англії». Як ми знаємо, закінчилося це все недобре для чоловіків із жорсткою рукою. Але ідея жила, і вже перед Другою світовою війною знову відбувся зліт популярності авторитарних режимів: не треба нагадувати про Муссоліні, Гітлера, Сталіна та людей, які намагалися бути на них схожими. 

Зараз відбувається щось подібне. Китай, Росія, Туреччина чи Іран всіляко намагаються просувати ідею, що бути країною, яка сповідує батьківську турботу про населення, користується жорсткими підходами, — це набагато перспективніше, а «немічні» демократії нічого не можуть зробити.

Дуже цікаво було шукати матеріали на цю тему. Коли ми їх дивилися, нас вражали ілюстрації до подібних статей, які порівнюють авторитаризм та демократію. В одній статті ми знайшли дві фотографії. На одній із них демократію ілюстрували сценою з пляжу у Великій Британії, де люди в пляжних костюмах засмагають, а поліцейські намагаються їх звідти розігнати, тому що карантин. А на другій фотографії, яку використали для протиставлення, зображені робітники заводу у китайському місті Вухань під час обідньої перерви. Десятки, а може навіть сотня, працівників заводу сидять геометрично рівними рядочками на манюсіньких ослінчиках, і кожен тримає однакову миску з рисом та обідає. Нібито оці дві ілюстрації показують, що авторитарні режими дуже організовані, дисципліновані та «під лінієчку», а демократичні навпаки ганяються за своїми громадянами, щоб вони не порушували громадський порядок. 

Неоднозначність двох систем

Але чи справді авторитарні режими більш організовані, більш дисципліновані та більш здатні до чітких відповідей на проблеми? І чи дійсно демократичні такі недисципліновані й такі неспроможні? Давайте детальніше в цьому розберемося.

«Дійсно є авторитарні країни, які були успішними, але є ті, навпаки все провалили. Одні були дійсно організовані та ефективні й показали чудові результати. Гарний приклад – Сінгапур. Багато про нього говорили у другому епізоді подкасту «Здоровий інтерес». Ця країна справді показала виняткові результати через швидку реакцію, через організовану дію свого суспільства, через розгортання усіх необхідних систем і через прекрасні комунікації й побудову довіри. Та це, мабуть, єдиний дійсно гарний приклад, який можна згадати про авторитарні країни», — вважає Павло Ковтонюк. 

Китай

Інші авторитарні країни діяли жорстко, але частіше вони проявляли свої вади. Найбільш яскравим прикладом є, напевно, Китай. Ми знаємо про Китай через жорсткий підхід, до якого ця країна вдалася, щоб побороти потужний спалах, що розпочався з 23 січня 2020 року. 

Пам’ятаєте, що китайське місто Вухань та інші великі міста у провінції Хубей були закриті на безпрецедентний за своєю жорстокістю локдаун, починаючи саме з цієї дати? Це відбувалося дуже цікаво — повідомлення про те, що місто буде закрито наступного дня о 10 ранку, влада оголосила о другій ночі. А зранку припинилося все сполучення з будь-якими містами – при тому, що в провінції живе 60 мільйонів людей. Зупинили весь громадський транспорт, мешканцям заборонили залишати житло, крім екстрених випадків: за продуктами можна було вийти раз на три дні, а якщо цю заборону порушували — арешт на 10 діб. А тим, хто приховував симптоми коронавірусу, загрожував тюремний термін від 10 років. 

Загалом на карантині перебували близько 760 мільйонів людей у різних китайських містах. 

Особливість Китаю — замовчування та приховування початку спалаху нової хвороби. Початок пандемії найбільш імовірно був викликаний вкрай пізньою реакцією, замовчуванням та тиском на людей, які поширювали інформацію про вірус. 

Перший кейс коронавірусу в Китаї був зафіксований 1 грудня, тобто майже за два місяці до початку карантину. В науковому журналі Lancet дуже добре описано цей кейс, і також там є інформація про те, що 6 грудня був наступний кейс. Йшлося про дружину того самого чоловіка, який заразився на китайському ринку. Тобто вже 6 грудня Китай знав про те, що нова невідома інфекція передається від людини до людини, але визнали це на офіційному рівні аж 20 січня. До цього Китай неодноразово наполягав на тому, що передача вірусу від людини до людини неможлива.  

При цьому міжнародні організації, різні країни пропонували Китаю допомогу в розслідуванні цих випадків, але щоразу отримували відмову. Люди в Китаї, які намагалися говорити правду, зазнавали тиску, їх переслідували. 

Мабуть, найбільш відомий випадок — це лікар Лі Веньлян, який ще в грудні почав розсилати повідомлення іншим своїм колегам-медикам про те, що стався спалах нової хвороби. Він закликав їх захищатися, носити захисний одяг, але пройшло кілька днів і правоохоронні органи звинуватили його в тому, що він нібито поширює шкідливі чутки. Його змусили підписати лист про те, що він публікував фальшиві коментарі, які нібито сильно порушували громадський порядок.

Йому погрожували, в тому числі кримінальною відповідальністю, якщо він не припинить це писати. Журналісти, крім нього, знайшли ще як мінімум 7 людей, які отримували подібні погрози. Згодом лікар Лі Веньлян помер він коронавірусу. 

Поки все це відбувалося, святкували Китайський Новий рік. І до моменту оголошення локдауну 23 січня 2020 року мільйони людей відвідали Китай, а потім роз’їхалися по країні та по всьому світу.

«Мені це нагадує те, як совєцька влада реагувала на Чорнобильську катастрофу. Але Китай принаймні відповів пізніше жорстко на спалах коронавірусу, тоді як більшість авторитарних країн насправді тільки вдавали, що вони сильні як ніколи та що вони можуть бути так само жорсткими, як Китай», — коментує Павло Ковтонюк.

Існує дослідження, яке моделює поширення вірусу залежно від часу запровадження обмежувальних заходів у Китаї. Отже, якби заходи запровадили на 1, 2 чи 3 тижні раніше, кількість випадків, могла бути меншою на на 66, 86 та 95%. Це однозначно зменшило б географічне поширення хвороби.

При цьому Китай — країна з досить високим рівнем державної спроможності.  Тобто вона має достатньо ресурсів та механізмів їх застосовувати для провадження певної політики. Згадайте, як вони за два тижні побудували дві лікарні для нових хворих. Тобто тут маємо авторитарну країну з наявними ресурсами та людьми, які загалом готові виконувати вказівки (здебільшого через страх), але вкрай запізнілу реакцію на кризу. 

Іран

Насправді більшість авторитарних режимів показали себе корумпованими, неорганізованими та малоефективними. Яскравим прикладом тут буде Іран.

Пандемія захопила Іран в непрості часи — саме почали працювати нові потужні американські санкції, у країні тривали громадянські протести. Ви, напевно, добре пам’ятаєте, що саме тоді збили літак української авіакомпанії МАУ, відбулося вбивство військового лідера Ірану Касема Сулеймані.

Замість того, щоб реагувати на поширення вірусу, іранська влада поширювала повідомлення з прогнозами про те, що саме їхню країну вірус омине. Влада закликала і дозволяла громадянам збиратися на святкування релігійних свят уже тоді, коли в країні активно фіксували численні випадки хвороби. 

Стратегія, яку обрала іранська влада, полягала передусім у применшуванні небезпеки, залякуванні та погрожуванні громадянам за поширення правдивої інформації про реальний стан справ. 

На додачу Іран відправляв до Китаю засоби індивідуального захисту та не закривав авіасполучення з КНР аж до кінця березня 2020 року, бо це нібито дуже важливий партнер. А коли ситуація вийшла з-під контролю, і медична система не витримувала навантаження, медикам погрожували та змушували приховувати факти, які їм були відомі. 

У той час в Ірані проходили вибори, і лідер цієї країни Аятола Алі Хаменеї звинувачував ворогів країни, передусім США, у перебільшені загрози коронавірусу. Нібито «вороги» не хочуть, щоб люди прийшли на вибори. Хоча водночас в Ірані уже хворіли десятки урядовців, головний радник лідера країни помер через коронавірус. 

Найбільш яскравий випадок  – це коли під час пресконференції 24 лютого заступник міністра охорони здоров’я Ірану Ірадж Харірчі виглядав дуже хворим — постійно кашляв, витирав піт з чола, але при цьому заперечував пандемію та її масштаби. Згодом стало відомо, що посадовець дійсно хворів на коронавірус. 

Приклад Ірану — це те, як авторитарна країна з параноїдальними настроями лідерів та з обмеженими ресурсами намагається подолати спалах. 

Демократичне управління

Серед демократичних країн були успішні — наприклад, Нова Зеландія, Німеччина, або країни Скандинавії. І дуже неуспішні — США, Італія чи Індія. Що визначало успіх чи провал демократичних країн у боротьбі з пандемією?

«По-перше, я помітив, що гірше впоралися з коронавірусом демократичні країни, де під час пандемії були популістські уряди. Популістські уряди схильні до авторитаризму. Подивившись на Італію з прем’єр-міністром Сальвіні, Сполучені Штати з президентом Трампом, Індію з Нарендрою Моді, Польщу, Угорщину і так далі, бачимо, що певна тенденція таки є», — зауважує Павло Ковтонюк. 

Коли в Італії вже зафіксували щонайменше 400 випадків хвороби та десятки смертей, лідер правлячої демократичної партії публікував фото в соцмережах з підписом «на аперитиві у Мілані», закликаючи людей «не змінювати свої звички». Начебто все під контролем. Приблизно за 10 днів кількість випадків в Італії вже сягала 6 тисяч.

По-друге, у демократичних країнах загалом виявили більше випадків коронавірусу, але зафіксували менше смертей. 

Видання The Economist вивчало, як авторитарні та демократичні країни раніше боролися з епідеміями (з тими, які трапилися з 1960 року). Виявилося, що демократії мали меншу відносну кількість смертей. Чому? Ймовірно, через відкритий доступ до інформації, а відповідно й реального стану речей, що спонукало обрану владу діяти якісніше та більш рішуче. 

Вплив пандемії на обидві системи

Отже, авторитаризм ніяк не вплинув на пандемію. Але чи вплинула пандемія на авторитаризм? Відповідь — так. Коронавірус доволі серйозно вплинув на зростання авторитаризму глобально, водночас став викликом для демократії. 

Організація Freedom House, яка відстежує стан демократії й порушення прав людей в усьому світі, повідомила, що з початку пандемії ситуація з правами людини так чи інакше погіршилися як мінімум у 80 країнах. Індекс демократії, який розраховує ця організація, у 2020 році впав до найнижчого рівня з часу його заснування у 2006-му. 

Чому він так знизився? Що відбувається у світі з демократією? Виявляється, відбувається досить багато загрозливих речей.

По-перше, уряди запроваджують багато обмежень зібрань, мітингів, демонстрацій та інших форм волевиявлення людей. Відтерміновують або скасовують вибори щонайменше у 78 країнах чи територіях саме через пандемію COVID-19. Здавалося б, вибори можна перенести. Але в деяких країнах їх відкладають знову й знову, як, наприклад, в Ефіопії

У багатьох країнах режими карантинів дали урядам можливість непропорційно застосовувати силу. Раніше ми розповідали про приклад Філіппін, де за недотримання комендантської години люди отримували неспівмірно великі штрафи, їх могли побити, поліція навіть застосовувала зброю. У цій країні штраф за те, що люди поширюють «неправдиву інформацію», становить майже 20 тисяч доларів або ув’язнення на два місяці. Президент країни Родріго Дутерте наказував військовим, які стежили за порядком, стріляти в людей за порушення. 

В деяких африканських країнах через жорстокість поліції загинуло більше людей, ніж на той момент померло від COVID-19. Наприклад, у Нігерії на вулиці працівники служби безпеки вбили щонайменше 18 цивільних осіб, намагаючись застосувати запроваджені державою карантинні обмеження. 

В інших країнах пандемію використовували для тиску чи переслідування політичних опонентів, або взагалі всіх, хто критикує владу. Відомий на весь світ приклад протестів у Гонконгу, про які вже напевне забули, хоча вони надихали нас тим, що були схожі на Революцію Гідності. Але в якийсь момент вони зникли. Це сталося на початку пандемії, коли застосування сили проти людей, що протестували, відбувалося саме під виглядом контролю дотримання епідемічної заборони зборів понад 50 осіб. 

Подібні переслідування та навіть арешти під виглядом виконання обмежень відбувалися в Туреччині, Данії, Таїланді, Венесуелі, Азербайджані. 

Звичайно ж, влада в авторитарних країнах використала можливість, щоб сильніше тиснути на медіа або переслідувати журналістів. Під прикриттям боротьби нібито з дезінформацією багато країн посилили цензуру. Наприклад, у Таджикистані блокували сайти, які публікували інформацію про коронавірус, що відрізнялася від «офіційної». Особливо це стосувалося кількості померлих. У Камбоджі, Китаї, Єгипті, Ефіопії, Туреччині затримували журналістів за прості повідомлення про коронавірус. З Єгипту та Китаю висилали іноземних журналістів.

Використання пандемії для посилення влади

Пандемія відкрила вікно можливостей для популістів та диктаторів. У Росії Володимир Путін скористався цією можливістю, щоб без загрози протестів та демонстрацій «протягнути» конституційні зміни, які забезпечать йому владу як мінімум до 2036 року. Це відбувалося під гаслом «стабільності», яка дуже важлива в часи кризи.

Уже згаданий в попередніх епізодах прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан наприкінці березня 2020 року проштовхнув законопроєкт, який давав йому можливість необмежено ухвалювати рішення та ув’язнити когось на строк до п’яти років за публікацію неправдивих чи спотворених фактів. Пізніше закон скасували.

А ще цікавим прикладом є Ізраїль. Тут колишній прем’єр-міністр Беньямін Нетаньягу скористався пандемією, щоб залишитися при владі. За кілька місяців до початку епідемії коронавірусу він отримав дуже серйозні звинувачення у хабарництві та шахрайстві. На той час його найближчий опонент був дуже близький до формування більшості у парламенті й ухвалення законопроєкту, який змусив би Нетаньягу піти з посади. 

Кілька разів в Ізраїлі намагалися сформувати новий уряд, були перевибори, але почалася пандемія COVID-19, і Нетаньягу просто удав, що нічого не відбувається. Він почав ходити на телебачення, закликати парламент і громадян до єдності, щоб протидіяти коронавірусу. 

Але це ще не все. Призначений Нетаньягу міністр юстиції за тиждень до початку судового розгляду справи над Нетаньягу оголосив про закриття судів на час коронавірусу. Засідання у справі було перенесено. Зрештою, прем’єр Ізраїлю залишився на своїй посаді до червня 2021 року. 

Вплив технологій

Отже, пандемічні обмеження неминуче увійшли в конфлікт із захистом прав людини. Це відбулося як у «традиційних» сферах, так і у сфері нових технологій. З’явився навіть новий термін — «цифровий авторитаризм». 

У багатьох країнах використовували відстеження контактів через GPS у додатках, банківських карт, пересувань людей, вуличні відеокамери аби шукати та ізолювати контакти інфікованих людей, відстежувати їхні контакти. 

Водночас це спричинило багато зловживань технологіями. Особливо в цьому відзначилися Китай, Іран та Росія. Як бачимо, авторитаризм розправляє крила під час кризи подібної до пандемії коронавірусу. 

Наприклад, у Китаї запровадили систему контролю за ізоляцією через додаток, що маркував людей кольорами залежно від статусу (жовтий, червоний чи зелений) та надавав вказівки щодо ізоляції. Додаток постійно відстежує місцезнаходження та буквально керує пересуванням людини. Якщо колір червоний, вона нікуди не може пройти, фактично ізольована від зовнішнього світу.

«У цьому немає нічого дивного, адже авторитаризм робить себе легітимним через кризи. Угода, яка лежить в основі авторитарної влади, полягає в тому, що я — ваш авторитарний лідер, потрібен вам для того, щоб подолати кризу (справжню чи вигадану). У нашому випадку йдеться про пандемію», — пояснює Павло Ковтонюк.

Вільні («loose») та скуті («tight») культури

І серед авторитарних, і серед демократичних країн бачимо успішні та провальні приклади протидії пандемії. То може на це впливають інші чинники?

Щоб це краще зрозуміти, варто поглянути на іншу класифікацію країн. 

«Нещодавно я прочитав книгу дослідниці із США Мішель Гельфанд «Rule Makers, Rule Breakers». Вона поділяє країни та соціальні групи не на «авторитарні» й «демократичні» чи «колективістські» та «індивідуалістські», а на на «вільні» та «скуті». Англійською це звучить як «loose» і «tight»», — розповідає Павло Ковтонюк.

Щоб краще це зрозуміти, уявіть собі, що ви живете в античний час на Пелопоннеському півострові. Там є два міста-держави: Афіни і Спарта. Афіни — це типовий приклад розкутої, вільної культури, а Спарта — це приклад скутої культури. Якщо до Афін та Спарти прийде коронавірус – хто відповість краще? 

Або інший приклад: уявіть пішохідний перехід о 4 ранку на порожній вулиці, де немає машин. У Німеччині чи, наприклад, у Сінгапурі людина буде стояти та чекати на зелене світло. А що буде в Україні, Іспанії чи Бразилії? Адже у нас люди переходять на червоне світло навіть під час інтенсивного руху. 

Науковці поділяють культури на «вільні» та «скуті» через структуру їхніх соціальних правил та норм. Тобто те, наскільки матриця цих норм є жорсткою і тримає всіх людей у певних рамках. Або наскільки вона є вільною й у людини є певна свобода дій. Відповідно, в цих культурах є або менша, або більша толерантність до дотримання або недотримання правил вашим сусідом. 

Прикладами «розкутих» культур є такі країни як Іспанія, Греція, США, Бразилія, Україна. А прикладами «скутих» — Німеччина, Японія, Китай, Південна Корея, Австрія. При цьому «вільні» культури можуть бути цілком авторитарними, а «скуті» — демократичними. 

«Розкуті» культури можуть бути колективістські, а «жорсткі» — індивідуалістські. А буває навіть, що в одній країні є «розкуті» і «скуті» області чи навіть міста. 

Є дослідження про те, що «скуті» культури впоралися з пандемією краще, ніж «розкуті». Але останні краще справляються з вакцинацією. 

«Головний висновок, який я зробив для себе з цієї книжки ,— яка б культура у країні не була, кожна з них може досягати ефективності, в тому числі у протидії коронавірусу. Але робить це по-різному», — підсумовує Павло Ковтонюк. 

У «скутій», «жорсткій» культурі це робиться через сильні інституції, чіткі інструкції, організовані в командному дусі, дії й жорстку вертикаль. А з боку населення очікується безумовне підкорення цим командам та інструкціям. Люди просто не уявляють, як можна інакше.

У «розкутій» культурі діяти треба навпаки – через залучення людей, переконання, побудову довіри та діалог. Люди будуть виконувати інструкції тому, що розуміють, що відбувається, тому що вони повірили владі, й тому, що їх переконали. 

І ось цікавий факт: на верхівці рейтингу країн, які найкраще впоралися з коронавірусом за версією Bloomberg, Сінгапур, одна з найбільш «скутих» культур, і Нова Зеландія, яка в дослідженні посідає перше місце за «розкутістю». (ред. – така ситуація була станом на кінець червня 2020 року; наразі серед лідерів рейтингу більшість — європейські країни).

Тому найголовніше — це просто діяти згідно зі своєю природою і не вдавати з себе того, ким ти не є.  

«Я вважаю, що для України — країни «розкутої» й зі слабкими суспільними зв’язками, дуже важливо будувати довіру. Тільки так ми можемо бути організованими й справді ефективними, і, не повірите, так уже багато разів було в нашій історії», — підкреслює Павло Ковтонюк. 

Отже, для того, наскільки успішно країна впоралася з пандемією, тип політичного режиму не має значення. Значно важливішими є швидкість реакції, наявність ресурсів у влади для впровадження ефективних рішень, довіра громадян та їхня готовність виконувати вказівки та гуртуватися (в авторитарних країнах довіру замінює страх). 

Але коронавірус, на жаль, допоміг авторитарним країнам. Демократія послаблюється. Диктатори використовують коронавірус у політиці. Пандемія запустила процеси, які здебільшого негативно впливають демократію в світі, та в деяких країнах грають на руку тиранам і диктаторам, які захопили там владу. 

Вагомим фактором можна вважати «скутість/розкутість» культур, тобто те, наскільки в певній культурі готові дотримуватися правил чи як ставляться до їхнього порушення. В часи пандемії лідери мають розуміти, яка у культура у їхній країні — скута чи розкута — і діяти відповідно. 

Аудіо та текстова версії подкасту «Здоровий інтерес» з Павлом Ковтонюком від Українського центру охорони здоров’я (UHC) виходять у рамках проекту VoxCheck за підтримки Програми Громадське здоров’я МФ Відродження.

Автори

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний