Чому українці хочуть повернутися додому? Можливі причини повернення в Україну біженців, які рятувалися від війни
Beta

Чому українці хочуть повернутися додому? Можливі причини повернення в Україну біженців, які рятувалися від війни

Photo: ua.depositphotos.com / sarymsakov
8 Серпня 2022
FacebookTwitterTelegram
2846

Поки Україна бореться з російським вторгненням, Захід переймається проблемою біженців. Окрім пошуку коштів на оплату їхнього перебування, ЄС стурбований і тим, чи вони зрештою повернуться додому. Як показують опитування громадської думки, загалом від 50 до 80 відсотків тих, хто намагався втекти від війни, висловили намір повернутися до України після покращення ситуації. 

Це дослідження зосереджується на людях, які поверталися додому після короткого періоду відсутності. Аналіз базується на опитуванні фокус-групи на вокзалах Львова та Києва [1]. Респондентів запитували про їхній досвід перебування за кордоном та головні причини, які спонукали їх повернутися до своєї країни.

Україна досі зазнає бомбардувань і обстрілів, а люди живуть у невизначеності та страху. Повітряне сполучення із зовнішнім світом відсутнє, а до сусідніх країн можна дістатися лише автобусом, потягом чи автомобілем. Попри це, українці повертаються, а отримані дані показують, що тих, хто повертається, значно більше, ніж тих, хто все-таки намагається знайти мир за межами країни. Зважаючи на те, що в Україні досі триває війна, багато хто задається питанням, чому українці повертаються? Якими є ключові мотиви, що спонукають їх ухвалити це непросте рішення? Чи можливо, що їхній досвід перебування за кордоном створив ситуацію, коли повернення стало для них єдиним можливим варіантом?

Наше дослідження намагається дати відповіді на ці запитання шляхом вивчення вирішальних чинників під час ухвалення біженцями рішення повернутися. Аналіз базується на опитуванні фокус-групи: ми опитали невелику кількість людей у модерованій обстановці. Нашими респондентами були українські громадяни, які поверталися додому після короткочасного перебування за кордоном, куди вони виїхали через війну. Респондентів опитували на львівському та київському вокзалах, коли вони поверталися додому й очікували потяг, що мав довезти їх до місця призначення. Оскільки чимало з них провели в дорозі багато годин чи навіть днів, залучення цих людей до участі в інтерв’ю було справжнім викликом. Окрім втоми та відчаю, у людей відчувався певний страх, коли я зверталася до них із проханням відповісти на запитання. Загалом частка осіб, що надали відповіді, досягла близько 10 відсотків. Тож вибірка не є репрезентативною для сукупності біженців, які повернулися додому, та не має використовуватися для будь-якого узагальнення результатів. Натомість ці дані та результати можуть слугувати джерелом для визначення можливих пояснень причин повернення людей в Україну та того, хто саме наразі схильний повернутися додому [2].

Для інтерв’ю було заздалегідь визначено перелік відкритих запитань, на які мала надати відповіді невелика кількість респондентів. Окрім невідфільтрованих відповідей у режимі реального часу, респондентам надавалася можливість детально обговорити важливі для них проблеми. Загалом у фокус-групі взяли участь 36 осіб віком від 22 до 46 років (середній вік 38 років) [3]. Усі респонденти – жінки, з яких 58% перебували у шлюбі та мали дітей. 75% мали вищу освіту. Відносна більшість повернулася з Польщі (42%) та Німеччини (25%). Решта приїхали з Болгарії, Румунії, Словаччини та Греції, як показано на Рисунку 1.

Рисунок 1. Країни, з яких повернулися українські біженки, що брали участь у дослідженні

Джерело: Розрахунки автора на основі власних даних

З тих, хто погодився відповісти на мої запитання, лише 25% мали статус біженця [4], нещодавно запроваджений у ЄС із метою легітимізації тих, хто тікає від війни в Україні. 75% уникали отримання статусу біженця, намагаючись зберегти гнучкість у питанні пересування між країнами. Багато хто з них вважав статус біженця чимось таким, що може обмежити їхню свободу пересування. Наприклад, як пояснила Наталя (43 роки, Київ), «я гадала, що отримання статусу біженця прив’яже мене до конкретної країни й створить численні бюрократичні перепони, якщо я вирішу повернутися в Україну чи змінити місце проживання, якщо мене не влаштовуватиме нинішнє».

Більшість учасників моєї фокус-групи розмістилися у родичів чи друзів (33%), а дехто винаймав квартиру (16%) чи зупинявся в готелі (8%). Двом останнім категоріям безкоштовне перебування спочатку забезпечували місцеві активісти, волонтери чи табори для біженців. Не в змозі впоратися з тамтешніми умовами проживання, їм довелося самостійно шукати нове житло й нерідко самим платити за проживання. Решта 33% жили у незнайомих людей, що їх прийняли, та досі мали змішані почуття, викликані цим досвідом. Я покажу нижче, що житло було одним із значущих чинників, що обумовили рішення людей повернутися додому.

На запитання про головну причину повернення, основне пояснення моїх респондентів (33%) було тісно пов’язане з потребою або бажанням об’єднатися зі своєю родиною в Україні (чоловіками, батьками). Наприклад, Олена (28, Київ) пояснила своє повернення з Польщі наступним чином: «Я просто не витримала там більше. Я хотіла повернутися додому». Така логіка міркування сумірна з домінуючою мотивацію людей щодо повернення в Україну, як про це пишуть багато провідних видань. Крім того, велика частка учасників моєї фокус-групи (25%) вважали відносне покращення загальної ситуації причиною для повернення. Як висловилася Олена (32, Київ), «Київ наразі вільний, тож я можу повернутися додому. Бомбардування все ще можуть бути, я цього не виключаю, проте ймовірність того, що ракета може влучити в мій будинок, не набагато більша, ніж ймовірність того, що мене зіб’є машина на дорогах Болгарії.»

Чверть моїх респондентів заявили, що повертаються через роботу. Для цих людей страх втрата джерела доходу в ці непевні часи перевершував будь-яку небезпеку бути вбитими. Наприклад, як сказала Катерина (33 роки, Київ), «зараз практично неможливо знайти роботу. Я люблю свою роботу й оплата є кращою, ніж я можу заробити в Польщі. Тому вважаю за краще ризикувати своїм життям, але зберегти свою роботу… Я не хочу витрачати своє життя на обслуговування столів, навіть якщо це буде в Польщі».

Інші учасники фокус-групи наголошували на різноманітних проблемах, з якими зіткнулися їхні діти, як на найважливішому чиннику повернення в Україну (хронічні захворювання, які потребують постійного медикаментозного лікування, неприйнятні умови для тривалого перебування з немовлятами, іноземна мова тощо). Особливо важко для цієї групи було забезпечити лікування своїх дітей у разі непередбачених обставин. Моє загальне враження таке, що на заваді стала не відсутність медичної допомоги, а радше недостатні знання та консультації стосовно того, куди звертатися в екстрених випадках. Перебуваючи за кордоном, більшість українців керувалися знаннями, отриманими в межах української системи, тому лікування для них виявилося або непідходящим, або вельми дорогим. Одна мама (Марія, 35 років, Київ) розповіла: «Після прибуття до Німеччини у моєї дитини була дуже висока температура (40 градусів за Цельсієм). Злякавшись, я викликала швидку допомогу. Однак, персонал почав повчати мене, що не потрібно викликати швидку лише тому, що в дитини температура. За кілька днів я отримала рахунок на 300 євро, які мала заплатити за безпідставне використання швидкої допомоги.»

Рисунок 2. Основні причини, що спонукають українців повертатися

Джерело: Розрахунки автора на основі власних даних

Респонденти в моїй фокус-групі надавали різноманітні пояснення, коли їх запитували про другу причину повернення. Переважна більшість заявили, що прагнули повернутися додому, що вказує на психологічне виснаження та дестабілізацію, які війна завдала їхньому повсякденному життю. Менші частки виділили потребу об’єднання із сім’єю та покращення ситуації в Україні як другу за значущістю причину повернення. Третина респондентів назвали основними підставами для переривання перебування за кордоном відсутність фінансових ресурсів або належного житла.  

Мій аналіз також показав, що загалом досвід перебування за кордоном був відносно позитивним (див. Рисунок 3). Більшість опитаних мною людей оцінили своє перебування як «дещо позитивне» або «дуже позитивне». На запитання про найцінніший аспект цього досвіду, вони передусім згадували дружнє ставлення та розуміння, яке інші народи виявляли до них чи їхньої ситуації. Третина згадали ефективну допомогу в пошуку роботи за кордоном під час їхнього перебування. Чверть вказали на можливість подорожувати за кордон як на причину доброго самопочуття під час перебування далеко від домівки.

Рисунок 3. Оцінка свого досвіду за кордоном українками, які повернулися

Джерело: Розрахунки автора на основі власних даних

Описуючи найбільш негативний досвід, майже половина респондентів згадувала випадки непорозуміння або труднощів, спричинених слабкими мовними навичками. Близько третини моїх респондентів повідомили, що стикалися з серйозними проблемами з пошуком аналогів ліків, які вони приймають в Україні. Це особливо шкодило жінкам з дітьми, які мали хронічні захворювання. Респонденти, які повернулися в Україну з Німеччини, також відзначали вороже ставлення до них з боку німецьких жителів російського походження.

Приблизно чверть згадували про певне розчарування умовами праці чи зарплатою під час пошуку роботи в приймаючій країні. Так, Марина (35, Харків) розлючено описала свій досвід у Польщі як обман: «Під час розмови з роботодавцем мені пообіцяли певну зарплату та умови праці, які виявились зовсім інакшими, коли я почала працювати. Не було трудового договору, і зрештою мені не заплатили навіть половини обіцяних грошей». Як показують останні звіти, українські біженці, навіть ті, які мають вищу освіту та багаторічний досвід роботи висококваліфікованими професіоналами, змушені були погоджуватися на некваліфіковану низькооплачувану роботу.

Незважаючи на різний досвід моїх респондентів, усі вони відповіли однаково на моє запитання, де бачать себе через 6 місяців. Усі повідомили, що лише в Україні. Якщо це так, то їхній особистий досвід може стати вагомим чинником змін в Україні. З одного боку, українці, які поїхали до інших країн, зіткнулися з новими умовами, сформованими різними політичними та культурними особливостями цих країн. Тож, ті, хто повертається, можуть спробувати впровадити позитивні закордонні елементи в український контекст. Ці позитивні аспекти можуть набувати різних форм, починаючи від їжі та оздоблення будинків до способу життя загалом. Наприклад, Оксана (29, Дніпропетровськ) вказала, що «люди в Німеччині більш спортивні, й приділяють досить багато уваги тому, що вони їдять, та впливу на здоров’я того, що вони роблять. Це цінують не лише окремі люди, а й ринок праці. У цьому сенсі нам потрібно пробувати ставати схожими на німців.»

Біженці, які повернулися, могли виробити нове бачення того, як повинні функціонувати держава та її інститути, наскільки можливо убезпечити громадян у надзвичайних ситуаціях, як мають бути організовані системи охорони здоров’я та освіти або як може формуватися ставлення один до одного. Наприклад, Ольга (37 років, Одеса) із захопленням розповідала про німецьку систему медичного страхування, яка дозволяє отримати ліки безкоштовно за рецептом від лікаря. «Уявляєте, скількох людей ця система могла би врятувати від бідності в Україні, особливо людей похилого віку чи сімей з дітьми?» – сказала вона наостанок. Олена (38, Запоріжжя) описала допомогу в пошуку роботи в Німеччині з боку державних агенцій зайнятості як таку, що має існувати в Україні: «По-перше, це безкоштовно, і у них ідеальна система, яка намагається поєднати ваші навички з наявними вакансіями…” Поява такого бачення є суттєвим елементом, який може визначати глибокий перехід в Україні, впливаючи на формулювання вимог до реформ чи електоральних уподобань.

З іншого боку, масовий виїзд українців до інших країн позбавив ілюзій щодо кращого рівня життя за кордоном, ніж в Україні. Багато моїх респондентів згадували негативні аспекти дискримінації та обмежені можливості, з якими іммігрант може зіткнутися в будь-якій країні ЄС. Це змусило їх зрозуміти, що рідна держава може запропонувати кращі можливості й права в багатьох аспектах життя чи праці. Нарешті, більшість учасників моєї фокус-групи побачили, що Україна не настільки сильно відстає від багатьох країн-членів ЄС. Звісно, якість життя в Україні ще далека, наприклад, до німецької. Однак багато хто вважає, що країна на правильному шляху й здатна запропонувати гідні умови життя. Як висловилася Марія (34 роки, Харків): «Я юрист в Україні. Мій дохід достатній для того, щоб мати такий самий рівень життя, як і у середньостатистичного німця… Я не впевнена, що якби я залишилася в Німеччині, то могла би працювати юристом, підтримуючи таку ж якість життя чи соціальний статус, як у себе вдома.»

Попри всі ці оптимістичні висновки, я утримуюся від будь-яких прогнозів щодо того, наскільки швидко та скільки з тих, хто виїхав з України, зрештою повернуться. Ці тенденції залежать від багатьох чинників, що стосуються як особистої ситуації, так і ситуації в країні в цілому. Припустимо, що Захід не вживатиме швидких і рішучих заходів, щоб допомогти Україні в цій війні. У такому разі руйнування можуть набути значного масштабу, що ускладнить повернення біженців, особливо з постраждалих регіонів. Економічні наслідки також, імовірно, будуть істотним фактором, що впливатиме на цю тенденцію. Навіть ті, хто має роботу в Україні, все-таки можуть залишитися за кордоном, якщо інфляція й далі зростатиме, а їхні доходи знецінюватимуться до неприйнятного рівня. Зрештою, за кордоном залишаться не лише ті, хто там наразі перебуває – ще більше українців можуть вирішити виїхати з країни. Еміграція стане для них єдиним способом пережити війну або її наслідки. Отже, фокус дискусії на Заході має зміститися з допомоги українським біженцям на те, щоб допомогти Україні виграти війну. Оскільки правильною стратегією є лікування причин, а не пом’якшення симптомів. Адже якби не було війни, то не було б і біженців з України.

[1] Авторка дякує Наталі Таміліній за допомогу в проведенні інтерв’ю фокус-груп.

[2] Зауважимо, що оскільки аналіз фокус-групи проводився з 10 по 20 травня, для пояснення висновків і результатів можна було використовувати лише події, що трапилися до цього моменту.

[3] Я не розраховую похибку вибірки щодо опитаних мною респондентів, оскільки точної інформації про всіх осіб, які повертаються в Україну, немає. Це не дозволяє вирахувати середнє значення сукупності та стандартне відхилення сукупності, які необхідні для аналізу того, як характеристики моєї вибірки відрізняються від загальної сукупності осіб, що повертаються. Ще раз наголошую, що через це дані й результати мого аналізу не можуть використовуватися для будь-яких узагальнень. Натомість їх слід сприймати як спробу визначити можливий (хоча й не повний) перелік причин, якими можна пояснити рішення повернутися в Україну. Коротко кажучи, моє дослідження має на меті пролити більше світла на питання щодо підстав, що заохочують чи дозволяють українським біженцям повернутися додому.

[4] Запитуючи своїх респондентів про статус біженця, я не робила різниці між старою процедурою ЄС, яка застосовується до всіх, і новою, запровадженою для України у відповідь на російську агресію. Моє головне припущення полягало в тому, що учасники моєї фокус-групи виїхали з України під час війни, а отже, отримання статусу біженця в ЄС, який у середньому оформлюється шість місяців, не було можливим для них. Крім того, мій аналіз не зосереджувався на впливі форми правового статусу біженців на рішення повернутися. Тому визначення того, який саме статус біженця мали ті, хто повертався в Україну, виходило за межі мого аналізу.

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний