Чому вивчення Росії на Заході не дає справжніх знань ані про Росію, ані про Україну

Ми зібрали дані про пропоновані у 2021/22 та 2022/23 навчальних роках курси у 13 найкращих приватних і державних університетах США. Ми зосередилися на курсах зі східноєвропейських, російських та євразійських студій (у тому числі радянських та пострадянських). Ми вибрали лише курси для бакалаврських програм (оскільки вони охоплюють набагато більше студентів, ніж магістерські), і лише  фактично заплановані курси (тобто на ці курси записалася достатня кількість студентів). Ми класифікували курси за п’ятьма галузями (мова, література, культура, історія та політика) та кількома групами в часі та просторі, наприклад, радянські та пострадянські, східноєвропейські, українські, польські, балтійські тощо. Потім ми підрахували кількість пропонованих курсів за останні два академічні роки та дослідили частку курсів, присвячених лише Росії, Росії та іншим країнам та Україні.

Рисунок 1 узагальнює отримані результати. 82% курсів зі «слов’янської» літератури насправді є курсами з російської літератури (ця частка буде ще більшою, якщо включити радянську та пострадянську літературу). Ми розуміємо, що Росія — велика країна, але на неї не припадає понад 82% населення чи літератури Східної Європи. В інших галузях ситуація видається кращою, однак усе одно Росія домінує. Наприклад, трохи більше третини курсів з історії зосереджені виключно на Росії, але якщо врахувати курси, які охоплюють Росію разом з іншими країнами (наприклад, Росія та Східна Європа – помаранчевий колір на рисунку 1), то російська гегемонія знову стає очевидною. Крім того, деякі курси розглядають СРСР як Росію (наприклад, «Росія: історія Радянського Союзу»). А найгірше, що деякі курси повністю узгоджуються з російськими історичними наративами і включають як східних слов’ян, так і СРСР до «російської» історії (хоча деякі східноєвропейські та центральноазійські країни були окуповані Росією, їхня історія не належить до російської).

Ця статистика не зумовлена конкретним університетом чи групою університетів. Як показує рис. 2, в усіх університетах картина приблизно однакова. Наприклад, хоча частка російської літератури коливається від колосальних 100% у Корнельському університеті до «скромних» 52% у Чиказькому університеті, медіана близька до 90%.

Кожна класифікація певною мірою суб'єктивна, тож ми намагалися якомога однозначніше визначити частку “російських” курсів, щоб отримати консервативні оцінки. Однак варто також поглянути на частку курсів, пов’язаних із Росією, у яких Росію вивчають разом з іншими країнами. Як видно на рисунку 3,  ці курси посилюють домінування Росії в усіх галузях, окрім літератури, яка й так майже повністю присвячена Росії.

Занурюючись глибше в опис курсів, ми бачимо, що російські студії присвоїли внески підкорених Росією народів. Наприклад, Гоголя вивчають як російського автора, хоча він вважав себе українцем (Гоголь писав російською, але нагадаємо, що Оскар Уайльд уважав себе ірландцем, незважаючи на те, що писав англійською). Середньовічну Русь зараховують до історії Росії, хоча вона є частиною української, литовської та польської історії і сотні років воювала з Московією. Щоб зрозуміти, наскільки абсурдним є таке ставлення, уявіть собі вивчення історії Британії як частини історії Франції лише тому, що нормани свого часу вторглися до Британії. Один із курсів з російської літератури охоплює творчість Ісаака Бабеля (єврейський письменник з Одеси), Світлани Алексієвич (білоруська письменниця) та Андрія Куркова (український письменник із Харкова). Мабуть, пан Курков був би вельми здивований, дізнавшися, що в університетах США його вивчають  як російського автора в той час як росіяни руйнують його рідне місто.

Для порівняння, на рисунку 4 наведені частки курсів, присвячених Україні. На рисунку багато нулів. Тобто України в академічній освіті  фактично не існує. Крім того, додатні частки на рисунку перебільшують присутність України в навчальних програмах, оскільки це сумарні дані за два навчальні роки. У 2022/23 навчальному році університети почали пропонувати більше курсів, пов’язаних з Україною (див. Таблицю 1) - особлива вдячність університету Мічигану, який запровадив курс «Нехай говорить Україна». За іронією долі, хоча в 2022/23 навчальному році було запропоновано більше курсів про Україну, ніж у 2021/22 н.р., водночас було запропоновано більше курсів про Росію. Можливо, логіка була такою: «якщо ми більше вивчаємо Україну, то давайте задля справедливості більше вивчатимемо й Росію». Однак таке дворушництво насправді погіршує баланс.

Залишимо за дужками питання про те, чи Олександр Пушкін кращий за Лесю Українку чи Адама Міцкевича, але дані недвозначно свідчать про непропорційно високу увагу до Росії. Чи є проблемою такий москвоцентричний погляд? На нашу думку, так.

Результатом чинного підходу є те, що для цілих поколінь американських студентів Східна Європа поза Росією залишається “білою плямою”. В результаті Семюель Чарап та інші «експерти» з питань України, які нерідко є випускниками російських студій, пророкують занепад України та тлумачать Україну через російську призму. Те саме стосується й висвітлення України в ЗМІ. Наприклад, New York Times визнає, що Ендрю Крамер, керівник нещодавно створеного бюро New York Times у Києві, який вивчав російську в коледжі, «... роками … був основним репортером, який висвітлював події в Україні з Московського бюро». Сумнозвісна промова «Котлета по-київськи» президента Джорджа Буша-старшого (промову написала Кондоліза Райс, яка вивчала російську мову в Московському державному університеті) є квінтесенцією абсолютного нерозуміння України. Як можна правильно зрозуміти Україну, коли не розмовляєш українською, не знаєш українську історію та ніколи не був в Україні? Відсутність експертних знань про Україну та відповідної підготовки призвела до колосальних помилок.

Ми розуміємо, що наукове середовище навряд чи може зробити швидкий розворот у цьому напрямку і що на сьогодні тисячі професорів вклали багато свого часу у вивчення російської мови та культури. Однак необхідність більш збалансованого підходу до славістики очевидна. Необхідно спрямувати більше ресурсів на українські, польські, болгарські, чеські, словацькі та інші курси, особливо з літератури. Скільки для цього потрібно коштів? У своєму виступі на Українському безпековому форумі д-р Майкл Макфол сказав, що йому потрібно кілька мільйонів доларів, щоб збільшити кількість курсів україністики в Стенфорді. З огляду на річний бюджет Стенфордського університету в обсязі 8,6 мільярдів доларів США й трастового фонду в обсязі 36 мільярдів доларів США, знайти необхідні кошти - це скоріше питання пріоритетів, а не фінансових обмежень.

Підсумовуючи, знання – це сила. Зокрема сила запобігати війнам, знаючи, хто на що здатний, чого очікувати та що поставлено на карту. Натомість ціною невігластва є найбільша сухопутна війна в Європі після Другої світової. Ми не можемо позбутися думки, що якби належні ресурси виділялися в попередні роки на українські та справжні східноєвропейські, а не російсько-центричні студії, це могло би зберегти багато життів і мільярди доларів, інвестованих урядами демократичних країн у підтримку України сьогодні, під час повномасштабної війни. Ця трагічна війна має спонукати університети переглянути свої навчальні програми, присвячені Східній Європі, щоб дати своїм студентам кращу освіту та, сподіваємося, зробити світ безпечнішим.