Якщо в перші роки незалежності в усіх регіонах будували по 200-300 м2 на 1000 осіб, то тепер Київ і Київська область попереду, а в інших областях будується менше, ніж у дев’яностих. Це один із результатів дослідження аналітичного центру CEDOS «Державна житлова політика в Україні: сучасний стан та перспективи реформування», яке підготували аналітики центру Павло Федорів та Наталія Ломоносова.
Регіональна нерівність. Скільки житла здають в експлуатацію по регіонах України?
Від моменту здобуття незалежності З 1991 року зростала регіональна нерівність у введенні житла в експлуатацію. Якщо для більшості регіонів у 1990-х відбувся спад будівництва, то в Києві уже з 1995-го воно починає зростати, а з початку «нульових» росте і область. До кризи 2008 року темпи будівництва зростали також у Львівській та Одеській областях, а після неї першість здобуває Київська область, Київ, а крім Одеської високі темпи показують також Івано-Франківська та Львівська області.
Автори дослідження наголошують: коли чуємо звіти про збільшення кількості збудованого по Україні житла, важливо усвідомлювати, що насправді йдеться тільки про кілька областей, а зовсім не про всю Україну.
За період незалежності за кількістю введенного в експлуатацію житла на 1000 осіб лідерами були і залишаються Київська область, Київ, Севастополь, Івано-Франківська й Одеська області. У 2015-му до лідерів приєднуються Львівська, Тернопільська та Чернівецька області. Найнижчі показники у Запорізькій, Кіровоградській, Миколаївській та Херсонській областях.
Можна припустити, що Київ та область зростають за рахунок міграції та активних капіталовкладень в будівництво. Одеська область та Одеса зокрема ростуть як за рахунок міграції, так і через спроби захистити заощадження або отримати дохід від інвестицій в нерухомість. Області на заході країни зростають за рахунок міграції до обласних центрів та поселень довкола них, а будівництво стимулюється надходженням коштів від українських заробітчан. Втім, для обґрунтованого пояснення причин наразі збирається недостатньо даних, підкреслюють аналітики.
Житлові проблеми українців
83% українців мешкають у житлі, що перебуває у їхній приватній власності, 8% орендують, ще 6% – у державному, комунальному, відомчому та службовому житлі. Потенційно орендарів ще більше, оскільки у містах-мільйонниках 6%, а у Києві 12% опитаних відмовилися відповідати на питання, чи належить їм їхнє помешкання.
Серед тих, хто проживає у власному житлі, третина (32%) отримали його у спадок, чверть (26%) отримали від держави через «квартирну чергу», ще чверть (25%) — придбали це житло.
За даними Держстату і нашого соцопитування, проведеного влітку 2019 року (вибірка – 2500 осіб, репрезентативна для населення України віком від 18 років, яке проживає в населених пунктах з населенням 100 тисяч або більше, за статтю, віком, регіоном, розміром населеного пункту), існує невідповідність соціально-економічного статусу опитаних та житла, в якому вони мешкають. 15% мешканців житла площею понад 70м² не вистачає грошей на придбання одягу, а 2% – на їжу. Серед мешканців 3-кімнатних квартир таких 25% і 7%, 4-6-кімнатних – 28% і 3 % відповідно.
Показник перенаселеності житла, яким користується Держстат (необхідна кількість кімнат для різних членів домогосподарства залежно від віку та статі) ми вважаємо неактуальним: він не враховує площу помешкання. Втім, навіть за наявними даними, 54% громадян (у великих містах близько 62%) мешкають у перенаселеному житлі (без врахування гуртожитків).
За віком будівель дві третини домогосподарств (70%) мешкають в житлі побудованому у 1960-1980-х роках (73% у містах, 64% у сільській місцевості). Лише 38% домогосподарств у 2018-му проживали в будинках, де капітальний ремонт проводився після 2001-го року. Лише трохи менше половини (45%) проживають у будинках, де капітальний ремонт взагалі ніколи не проводився.
Приватна власність на житло не завжди гарантує прийнятні умови життя: домогосподарства володіють нерухомістю – активом, який вони не здатні утримувати без субсидій на оплату комунальних послуг, або не можуть зберегти це житло через неможливість провести капітальний ремонт.
Що потребує змін?
Змін потребує насамперед становище орендарів та житлова політика загалом. Тіньовий і нерегульований ринок створює такі умови, за яких орендарі відчувають непевність, нестабільність та мають високі ризик та незахищені права. Майже половина (43%) опитаних не змогли відповісти, що вони б робили у випадку втрати житла, в якому проживають сьогодні – і це стосується не тільки власне орендарів житла, а й тих, хто має житло у приватній власності. 44% заявили, що не можуть жити повноцінним життям у орендованому житлі. Лише половина сказали, що почуваються в ньому безпечно, а п’ята частина відчуває страх бути виселеними без попередження. При цьому суб’єктивні відчуття задоволеності житловими умовами майже не відрізняються у тих, хто отримав житло у власність від держави і тих, хто придбав самостійно.
Існує також частка опитаних, які володіють житлом, але не проживають в ньому: 6% сказали, що в них таке житло є, третина з них отримують із нього дохід. У Києві цей показник становить 8%, а висока частка відмов може означати ще вище реальне значення. При цьому половина з тих, хто має у власності житло, в якому не проживає, мешкає в домогосподарствах, чий сумарний місячний дохід перевищує 10 тис. грн. Саме це житло у власності могло б стати частиною орендного сектору через податкові стимули — вищі ставки податку на нерухоме майно, в якому ніхто не проживає.
