«Дипломатичне рішення»: що насправді означають ці слова?

«Дипломатичне рішення»: що насправді означають ці слова?

Photo: ua.depositphotos.com / palinchak
7 Червня 2022
FacebookTwitterTelegram
3718

Деякі коментатори вважають, що постачання Україні зброї – це підваження «дипломатичного рішення» російсько-української війни. Ми аргументуємо, що таке твердження хибне. Війна – це продовження дипломатії іншими методами, тому поразка росії – це необхідна умова для досягнення дипломатичного рішення, яке буде стійким. 

Останніми тижнями багато коментаторів писали про те, що не існує іншого рішення щодо російсько-української війни, крім дипломатичного. Ба більше, надання зброї Україні іноді трактується як «підрив дипломатичного врегулювання». 

Звісно, ніхто не проти дипломатії. Однак ключове питання полягає в тому, якого саме дипломатичного рішення ми прагнемо досягти? На жаль, знайти серйозні відповіді на це запитання можна набагато рідше, ніж абстрактні міркування про необхідність «дипломатичного рішення». А з небагатьох конкретних відповідей деяких коментаторів зазвичай випливає, що Україна мала би піти на подальші територіальні поступки росії з метою «деескалації бойових дій». Розглянувши це питання, ми стверджуємо, що подальші територіальні поступки з боку України не лише є нездійсненними, але й фактично призведуть до ескалації.

Перш за все, «дипломатичне рішення» зазвичай передбачає певний компроміс. Тобто одна сторона йде на якісь поступки, так само робить інша сторона, вони укладають угоду, яка не подобається жодній стороні, проте кожна з них обіцяє її дотримуватися. Але що ми бачимо у випадку російсько-української війни? США та ЄС змусили Україну не чинити опір росії, коли остання анексувала Кримський півострів у 2014 році. Росія продовжила загарбувати частини української території на сході країни, використовуючи російські спецслужби, замасковану регулярну армію та місцевих колаборантів. Попри свій тодішній плачевний стан, українська армія успішно чинила спротив та звільнила низку міст, зокрема Маріуполь та Слов’янськ, аж поки наприкінці літа не почалося вторгнення регулярної російської армії. У серпні 2014 року росія пообіцяла надати можливість українським військам вийти з оточеного Іловайська, а потім розстріляла кілька сотень людей у «зеленому коридорі». Це змусило Україну  підписати першу Мінську угоду про припинення вогню, яку так і не було виконано, оскільки росіяни продовжили силою захоплювати українські землі. Під час запеклих боїв під Дебальцевим у січні 2015 року було підписано Мінськ-2 за посередництва канцлерки Меркель та президента Олланда.

Перший пункт цієї угоди передбачає припинення вогню та відведення важкого озброєння від лінії фронту. Цей пункт так і не був виконаний. Росіяни продовжили обстрілювати українські позиції, а іноді й мирних мешканців. Російські загарбники організували на окупованих територіях концентраційні табори, викрадали та катували людей, вчиняли позасудові вбивства. Водночас росія намагалася змусити українців визнати так звані «народні республіки Донбасу» та почати вести з ними прямі перемовини, хоча вони – лише маріонеткові адміністрації Кремля.

Останні вісім років за посередництва ОБСЄ в Мінську тривали переговори між Україною та росією, єдиним результатом яких стали кілька обмінів полоненими. Політичні вимоги росії ніколи не змінювалися – Україна має організувати проведення виборів на окупованих територіях, “забути” про Крим та внести зміни до Конституції, що фактично означало би втрату нашою державою суверенітету. Позиція росії залишається незмінною – вона лише набула більш брутальної форми, тоді як росія поширює геноцид на решту України, як ми бачили у Бучі, Маріуполі та багатьох інших місцях.

Цей короткий історичний екскурс підкреслює два моменти: (1) росія прагне стерти Україну з карти світу; (2) росія не поважає жодні домовленості, досягнуті нею в минулому (починаючи з Будапештського меморандуму 1994 року).

Тож обидві умови дипломатичного рішення не виконуються:

  • Якщо на поступки йде лише одна сторона – це не компроміс, а капітуляція.
  • Якщо одна зі сторін не має наміру виконувати положення укладеної угоди, то жодної угоди не може бути.

Раніше ми пояснювали, чому примус України до більших територіальних поступок на користь росії не буде стійким рішенням та зрештою призведе до ескалації війни. Якщо коротко, росія вбиватиме й депортуватиме людей із цих територій, а самі території використає як плацдарм для нападу на решту країни так само, як вона використала окуповані Крим та частини Донецької та Луганської областей. Якщо ж росія окупує всю Україну, вона загрожуватиме іншим країнам.

Для більшого розуміння пропонуємо провести такий умоглядний експеримент: чи дозволите ви росії окупувати Баварію (Бретань, Калабрію чи Бач-Кішкун), якщо росія пообіцяє не застосовувати ядерну зброю? Напевно, ні. Чому? Тому що навряд чи ви хотіли б, щоб російські солдати ґвалтували та вбивали людей у цих провінціях. Ба більше, це не завадить росії вимагати подальших поступок у майбутньому. Справді, якщо можна віддати Баварію, то можна віддати й іншу провінцію. Однак, якщо задля заспокоєння росії не можна віддати Баварію, то чому варто жертвувати українцями?

Сьогодні росія є фашистською державою, населення якої об’єдналося навколо свого фюрера та ненависті до решти світу. Російський народ готовий іти на великі жертви, щоб нав’язати власну «велич» іншим державам та змусити їх «поважати» себе (тобто підкорятися). Будь-які поступки сприймаються ним як слабкість і запрошення до ескалації.

Що можна зробити в цьому разі? Якщо війна є лише продовженням дипломатії іншими засобами, то військова поразка була дипломатичним рішенням щодо нацистської Німеччини та Японії Тодзьо, які поводилися так, як сьогодні росія. Таке дипломатичне рішення передбачає щонайменше виведення російських військ з усієї території України, виплату репарацій та нейтралізацію ядерної загрози.

Однак дипломатам не потрібно чекати, поки закінчиться війна. Вони вже зараз можуть почати думати про майбутню безпекову архітектуру без шахрайського режиму, який постійно атакує інші країни та застосовує ядерний шантаж. Саме це має бути в центрі дипломатичного обговорення. Саме це стане остаточним дипломатичним рішенням.

Автори

Застереження

Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний