Формування людської ідентичності під впливом окупаційного режиму на тимчасово окупованих територіях України

Формування людської ідентичності під впливом окупаційного режиму на тимчасово окупованих територіях України

28 Серпня 2023
FacebookTwitterTelegram
1090

У контексті питання відновлення регіонів, тимчасово окупованих росією в ході збройної агресії проти України, проблема соціальної реінтеграції місцевого населення нерідко залишається поза увагою, її розглядають як додатковий політичний фактор, а не окреме явище. Проте саме цей аспект є чи не найважчим викликом, що постане перед нами в процесі відбудови тимчасово окупованих територій.

Російський окупаційний режим використовує широку палітру методів пропаганди та утисків, що неминуче позначається на світосприйнятті та самоідентифікації місцевих мешканців і значно ускладнить процес майбутньої реінтеграції. У результаті проведення серії інтерв’ю з людьми, які проживали чи проживають на тимчасово окупованих територіях, я класифікувала засоби, якими послуговується диктатура, відповідно до «вісьмох критеріїв реформи мислення», запропонованих Робертом Ліфтоном у книзі «Реформа мислення і психологія тоталітаризму». Дослідивши у такій спосіб фактори та динаміку формування ідентичності мешканців тимчасово окупованих регіонів, ми матимемо змогу краще зрозуміти мотиви і переконання цих людей, що зробить майбутню політику щодо місцевого населення набагато більш ефективною.

Методика дослідження. 

На початку 2023 року я провела 15 глибинних інтерв’ю з людьми з різних регіонів і з різним досвідом взаємодії з окупаційним режимом. Хоча серед опитаних були й ті, хто проживав на нещодавно окупованих росією територіях, переважна більшість респондентів – це ті, хто мав тісну взаємодію з окупацією з 2014 року, адже в контексті стану деформації ідентичності мешканців, саме реінтеграція довгостроково окупованих територій буде найважчим викликом. Водночас окупаційна влада послуговується тими самими методами й на територіях, окупованих з моменту повномасштабного вторгнення. Це означає також, що динаміка деформації людської ідентичності та методи реінтеграції будуть подібними. 

Одним із вирішальних інструментів зміни ідентичності, що використовує окупаційний режим, є контроль над середовищем. З одного боку, існує технічна ізоляція, яка дозволяє встановити тотальний контроль над інформаційним простором, обмеживши доступ до українських та світових джерел. З іншого боку, використання російських інформаційних провайдерів заохочується та полегшується. Знаходячись у ситуації, коли пошук альтернативних джерел інформації неможливий або потребує значних зусиль, люди найчастіше дізнаються про події в інтерпретації російських медіа. «Кожен факт обговорюється на всіх телеканалах цілодобово. Це просто починає відкладатися в голові», – розповідає одна з мешканок. Повторення інформації різними джерелами створює ілюзію об’єктивності, що особливо деструктивно діє на людей, незнайомих із  медіаграмотністю.

Ефект технічної ізоляції посилюється фізичною. Ще до ескалації конфлікту перетин тимчасової лінії розмежування міг займати до кількох діб. Система контрольно-пропускних пунктів та офіційних процедур стала не лише фізичним, а й психологічним викликом для населення. Згадуючи свій досвід проживання в окупованому Донецьку, одна з респонденток розповідає: «Найскладнішим для мене було навіть не чути постійні обстріли, а перетинати кордон так званих республік». 

Процедура проходження прикордонного контролю включає багатогодинне очікування в черзі, перевірку документів, допити і часто огляд особистих речей. «Я бачила, як дівчину, яка стояла попереду в черзі, змусили частково роздягнутися у пошуках підозрілих татуювань або слідів від носіння зброї», – ділиться спогадами одна з опитаних. «Одного разу я спостерігав ситуацію, коли дідусь зомлів через довге перебування у черзі. Його сім’я звернулася до військового з проханням про допомогу, а той відповів, що може тільки застрелити його, щоб позбавити від страждань», – ділиться другий респондент. Спостерігаючи страждання інших, люди, які перетинають кордон, зазнають потужного емоційного стресу, спричиненого почуттям провини, страхом за власне життя та вторинною травматизацією.

Одна з опитаних була волонтеркою і працювала по обидва боки лінії розмежування. «Мені довелося вигадати історію про те, що я працюю на ринку і відвідую Україну, аби закуповувати товари, тому що вони запитували, навіщо я так часто перетинаю кордон», – ділиться вона. – «У них є багато інформації про твою професію, спосіб життя, пересування, і це тисне найбільше, тому що ти не знаєш, що саме їм відомо». Система прикордонного контролю створює умови, в яких люди змушені брехати або приховувати факти, що живить підсвідоме почуття провини і самозрадництва. Фізичні та психологічні труднощі змушують людей на тимчасово окупованих територіях двічі подумати, перш ніж перетинати кордон, і навіть якщо це стається, цей процес закарбовується в їхній підсвідомості як щось украй негативне.

В умовах тотального інформаційного контролю пропаганда також використовує містичні маніпуляції, щоб переконати людей у всемогутності та правоті діючого режиму. Під час розмови з людьми, що зазнали цього впливу, можна помітити, що їм надають точні дати і прогнози щодо гіпотетичних подій. «Нам говорили, що Україна спробує захопити Донбас 8 березня, нам навіть показували їхній план, і росія врятувала нас, напавши першою», – прозвучав типовий наратив пропаганди під час одного з інтерв’ю. За словами місцевих жителів, такі заяви поширюються як офіційними ЗМІ, так і через «сарафанне радіо»: «В якийсь момент ти просто опиняєшся в оточенні чуток про те, що “щось наближається”». Типово, що такі “прогнози” в більшості випадків не справджуються, а радше використовуються для створення психологічної напруги. Нерідко прогнозовані події бувають спровоковані або організовані самою владою. У будь-якому разі окупаційна влада має з цього зиск, заявляючи або «ми це передбачили», або «ми це попередили» й таким чином забезпечуючи собі образ пророка чи рятівника.

Серед інших типових інструментів місцева пропаганда активно експлуатує навантаження мови. У розмові з людьми, які перебувають під її впливом, часто можна почути специфічні слова або цілі фрази, що функціонують лише в межах пропагандистського лексикону. «Українські нацисти», «бандерівці», «вісім років бомбили Донбас» – найпоширеніші з них. Цей жаргон складається з шаблонних кліше, які слугують для того, щоб змінити мислення людей відповідно до способу мислення групи. Коли звучить питання «Що ви відчували, коли війна загострилася у 2022 році?», один із респондентів виправляє: «Коли почалася “спеціальна воєнна операція”…». Такі слова слугують евфемізмами для пом’якшення можливого невдоволення населення, і люди схильні приймати їх, щоб уникнути підсвідомого почуття провини і розгубленості.

Зрештою, доктрина пропаганди подається як остаточна істина. У випадку тимчасово окупованих територій вона переважно експлуатує колективну травму населення. Ще з 2014 року місцеві мешканці живуть в умовах перманентного почуття страху за власне життя і невизначеності. Зазнаючи моральної або фізичної травматизації, майже кожен із них зіткнувся з гострим відчуттям несправедливості без чіткого раціонального спрямування, і пропаганда не нехтувала можливістю використати цю вразливість. Вона дає населенню чіткі псевдологічні пояснення подій, що відбуваються, і створює образ «головного ворога». 

Серед респондентів відповіді на прохання визначити, хто винен у розв’язанні війни, різняться, але більшість стверджують, що «Америка (або Захід) все влаштувала, а українська влада продала їм країну”, або “ми просто хотіли бути незалежними республіками, а Україна на нас напала» і т.д. Люди емоційно прив’язані до цієї доктрини, тому що вони не мають іншого пояснення подій, і весь їхній світ тримається на цьому, єдино можливому в тоталітарному суспільстві, трактуванні. Будь-яка спроба поставити під сумнів їхні переконання зустрічається з ворожістю. Пропагандистська догма, заснована на особистому травматичному досвіді, є дуже особистою для тих, хто її дотримується; вона стала частиною їхньої ідентичності, і вони захищають її від усього, що може її похитнути.

Навіть особистий досвід і загальні події підпорядковуються доктрині, а все, що виходить за межі цієї системи, маркується як «фейк» або чергове підтвердження підступності та схибленості ворога. «росія не атакує цивільну інфраструктуру», а якщо атакує, то «українські солдати ховають там боєприпаси». «В одній із телепередач ми бачили, як вони ховають зброю в супермаркеті». «Буча – це фейк, вигаданий українцями, щоб показати, що росіяни погані». Якщо є фото, відео та підтвердження незалежної експертизи, «звідки ви знаєте, що це були не українські солдати, одягнені в російську військову форму?» – такі псевдологічні ланцюжки повсюдно звучать у розмовах із респондентами.

Маніпуляції режиму сприяють подібному способу мислення, підкреслюючи контраст між «ми» і «вони». З одного боку, Україну представляють як «бідну країну, що розвалюється і бомбардує власні території», а росію – «старшим братом», який прагне допомогти «республікам». Для підтвердження цього місцева влада використовує класичну тактику популізму: задовольняє базові потреби населення, такі як соціальний захист у вигляді пенсій та інших виплат, низькі ціни на комунальні послуги, гуманітарна допомога тощо. Все це широко висвітлюється в ЗМІ як щедрість і благовоління росії до свого протекторату. Державні свята також використовуються як ефективний політичний інструмент для цієї мети. У травні традиційно відбувається низка громадських святкувань, коли прославляється день незалежності «республік», день перемоги у «Великій Вітчизняній війні» та інші пов’язані з ними свята. В результаті цієї кампанії місцеві жителі найчастіше не стільки негативно ставляться до України, скільки симпатизують росії як «рятівниці» та «захисниці».

Окрім формування нової ідентичності, пропаганда на тимчасово окупованих територіях працює над знищенням зв’язків зі старою. Місцевим мешканцям дають зрозуміти, що їхній українській ідентичності немає місця ані в так званих «республіках», ані на підконтрольній Україні території. Чимало мешканців переконані, що в Україні їх вважають зрадниками, і вони будуть покарані, якщо приїдуть туди. Останній наказ путіна* про примусову паспортизацію населення окупованих територій став апогеєм цієї цинічної політики. У спробі визначення національної ідентичності респонденти здебільшого вагаються: «Я народився в Україні, але паспорт тепер маю російський, тож тепер, напевно, я росіянин, а для України – зрадник», – каже один із них. Багато хто з мешканців відчуває моральну провину за свої дії під примусом окупаційної влади і приймає нову національну ідентичність «республіканців» або росіян просто тому, що їх переконали, що шляху назад немає. 

За дев’ять років, упродовж яких ніщо не стримувало цинічну російську політику у тимчасово окупованих регіонах України, ідентичність місцевих мешканців зазнала величезних змін, і навіть після звільнення територій апелювати до свідомості цих людей та побудувати з ними конструктивний діалог буде надзвичайно важко. 

В результаті травматизації місцевих мешканців діями ворожого режиму на тимчасово окупованих територіях функціонує особливий тип суспільства, для якого більшість існуючих політичних рішень не працюватимуть. Заходи постдеокупаційної політики, які на даному етапі пропонують представники влади та пересічні громадяни, часто недостатньо чутливі до травми місцевого населення та змін, яких зазнало їхнє світосприйняття в умовах довгострокової окупації. 

Однак, для створення функціонуючого, цілісного демократичного суспільства нам надзвичайно важливо побудувати підґрунтя для продуктивної співпраці з людьми, які проживають на тимчасово окупованих територіях. Із цією метою вже зараз важливо приділити особливу увагу всебічному дослідженню формування ідентичності в умовах окупаційного режиму, що стане фундаментом для розробки ефективної політики реінтеграції в майбутньому.

Повну версію дослідження можна переглянути за посиланням

* Крім того, дуже поширений злочин росіян – це примусові депортації і штучне заселення окупованих регіонів громадянами росії. Проте об’єктом мого дослідження є саме вплив режиму на ідентичність громадян України

Автори
  • Анастасія Коверга, здобувачка ступеню бакалавра ХНУ імені В. Н. Каразіна, студентка безступеневої програми Нью-Йоркського університету, членкиня спільноти «Український Глобальний Університет»

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний