Глобалізація та демократія: тернистий шлях взаємозв’язку
Beta

Глобалізація та демократія: тернистий шлях взаємозв’язку

Photo: ua.depositphotos.com / SergeyNivens
1 Квітня 2022
FacebookTwitterTelegram
289

На ранніх стадіях глобалізації існували надії, що вона також сприятиме демократизації авторитарних режимів. Але вийшло навпаки – багато демократичних країни вирішили за краще торгувати з автократіями заплющуючи очі на свої цінності, в тому числі фундаментальні, такі як права людини. Це призвело до значного розвитку авторитарних режимів, які сьогодні диктують світові свої умови.

Світ упевнено наближається до ситуації, коли подальший процес глобалізації опиняється під питанням. Взаємна довіра між значною кількістю країн, які стають відкритими для торгівлі та потоків капіталу, є ключовою політико-економічною передумовою того, що вигоди від глобалізації уможливлюються як такі. 

Втім, історія показує, що глобальна інтеграція розвивається хвилями. Перша світова війна обірвала розвиток глобалізації, руйнація системи міжнародної торгівлі та потоків капіталу відкинули розвиток багатьох країн на десятиріччя назад. А відстань від популістичного ізоляціонізму до тоталітаризму різних мастей (червоного чи коричневого) виявилась дуже короткою. 

Якщо в першу хвилю глобальної інтеграції питання зв’язку між політичними режимами та розвитком економічних взаємин гостро не стояло в силу колоніальної системи та дещо інших «стандартів демократії» порівняно з теперішнім часом, то друга хвиля глобалізації, що розпочалась із середини 1980-х, спиралась на ситуацію, коли різні політичні режими знаходили можливості для взаємної довіри. Проте, як показують події брутальної агресії московії проти нашої країни та підвищення напруги довкола Тайваню, довіра між демократіями та автократіями може бути підірвана, а економічні стосунки тривати за інерцією. Часто в такій інерції приховується популярний в академічній літературі наратив, що глобалізація приносить не лише економічні вигоди, а й політичні. 

В теорії міжнародних відносин тривалий час побутує думка, що демократії не воюють одна з одною. Демократії привносять сильний стабілізуючий ефект в міжнародні процеси. З економічної точки зору це можна обґрунтувати тим, що війна несе втрати, руйнування і страждання, які несумісні не тільки з загальнолюдськими цінностями, але й з ключовими передумовами примноження суспільного добробуту. Якщо політики справді переймаються добробутом виборців, то вони намагатимуться оминати дії, результатом яких будуть очевидні втрати. Окрім цього, навіть якщо припустити наявність зацікавлених груп, добробут яких може зрости внаслідок мілітаризації та війни, наявність демократичних виборів веде до того, що загальні втрати виступають фактором стримування через ризик програшу на наступних виборах. На противагу цьому, автократії схильні до насильства через неповагу до прав та відсутність політичної конкуренції. Їхня здатність до фокусування ресурсів на насильстві обумовлена тим, що можливості перекладати тягар війни на суспільство обмежуються хіба що стратегічною оцінкою «запасів людино-одиниць». Вірогідність політичних переворотів також вища саме в автократіях, що, однак дуже часто не гарантує менше насильства, особливо коли йдеться про боротьбу за сировинну ренту. 

Такий політико-економічний підхід виявився дуже сильним архетипом міжнародної політики. Настільки сильним, що питання того, наскільки глобалізація співвідноситься з поширенням демократії, перестало бути виключно надбанням абстрактної дискусії. Порядок денний міжнародної політики декілька останніх десятиліть формувався довкола вигод від участі в процесах глобалізації, а багато структурних реформ у різних куточках світу ініціювались у контексті адаптації до глобального конкурентного тиску. Те саме стосувалося пошуку оптимального формату прийняття факту, що в глобалізацію залучаються країни з різними політичними режимами. Іншими словами, інтелектуальні еліти в багатьох країнах розраховували на те, що демократизація буде тим прихованим благом, яке підвищить глобальну стабільність завдяки поширенню глобалізації.

Глобальна інтеграція принесла значні можливості для багатьох країн. Заперечувати вигоди від міжнародної торгівлі, потоків капіталу, трудової мобільності чи вільного обміну ідеями означає санкціонувати безплідну дискусію про нюанси і деталі, які навряд чи накриють своєю тінню усі емпіричні дані. Невипадково ще до глобальної фінансової кризи 2008 року на глобалізацію дивилися як на мало не головний канал поширення демократії у світі. Дійсно, глобальна інтеграція, спричинена появою нових технологій та змінами у підходах до економічної політики, вже з кінця 1980-х супроводжувалася вкрай позитивними змінами в розподілі політичних режимів у світі. Країни Латинської Америки змогли вирватись із циклічної пастки військових диктатур, Центрально-Східна Європа впевнено розбудовувала європейські інститути, ознаки демократизації були помітні в низці колишніх радянських республік, а окремі азійські та африканські країни покращували свої позиції в рейтингу політичних режимів. 

Сформувалось припущення, що глобалізація позитивно впливає на поширення демократії головно через канал торгівлі, здійснення якої супроводжується покращенням доступу до інформації, яка, у свою чергу, живить конкуренцію ідей. Є і більш складні канали. При збільшенні добробуту внаслідок відкриття економіки зростає запит на захист прав (від прав власності до політичних прав). Зміни в характері розподілу доходів справляють істотний вплив на зміни в розподілі політичної влади. І якщо відкритість створює нові суспільні конфігурації тих, хто виграє від глобалізації, вони у свою чергу забезпечують тиск у бік соціальних змін в напрямку демократизації та реформ, що встановлюють верховенство права. 

Глибше вивчення цього питання продемонструвало, що глобалізація не є достатньою умовою поширення демократії. Швидше за все, між глобалізацією та демократією існує двосторонній зв’язок. Глобалізація створює стимули для затребуваності вигід від демократичного режиму. А демократичний режим уможливлює проведення політик, які дозволяють пом’якшувати втрати від глобалізації, відносно рівномірно розподіляти вигоди від неї та запобігати політичному тиску зацікавлених груп, які прагнуть перекладати тягар глобальної конкуренції на інших, тим самим підриваючи соціальну базу зацікавлених у відкритості. Втім, і такий більш збалансований погляд виглядає надмірно оптимістичним у світлі імперської параної росії.

Як виявилось, у разі наявності значної сировинної ренти глобалізація не лише не сприяє посиленню тенденції до демократизації. Навпаки – вона породжує додаткові джерела та можливості консервації автократичного режиму. Глобальний попит на сировину, підштовхуючи ціни вгору, створив потужну передумову для того, що сировинні автократії як ніколи зміцнились. 

Це саме можна сказати і про Китай, який чи не найбільше виграв від глобалізації, але в якому процеси демократизації не те що не проявились – вони захлинулись у крові на площі Тяньаньмень. За останній час посилення авторитарного контролю за суспільством лише посилилось (придушення протестів в Гонконгу, тиск на крупних бізнесменів через вибіркові регуляторні дії щодо доступу до фондового ринку, запровадження системи соціального рейтингування тощо). Не виключено, що активне просування цифрового юаня може відображати тенденцію до перетворення цифрової валюти (CBDC) на додатковий інструмент контролю за суспільством.

Паралельно з процесом зміцнення автократій за рахунок вигід від участі в глобалізації сформувався і феномен гібридної взаємодії між відкритістю та політичним режимом. Слабкі демократії виявилися вкрай вразливими до того, що більш агресивні автократії зі значними ресурсами їх легко корумпують, перетворюючи на сировинні додатки до своїх метрополій чи трансформуючи у додаткові підняті руки підчас голосувань у міжнародних організаціях із потрібних питань. Втім, досвід шредеризації європейських інститутів та політика «збереження можливостей для діалогу» в дусі Меркель продемонстрували, що зовсім не обов’язково молодій демократії ходити в “дитячий садочок” політичного самоусвідомлення. Достатньо старої поважної демократії, виборці якої вкрай чутливі до відсоткових пунктів зайнятості, а політики – до показників соціальної довіри. І якщо під час першого циклу використання нафтодоларів питання того, куди пускати ресурси шейхів, стояло досить чітко, то саме експансія глобалізації зіграла злий жарт із демократіями, позбавляючи гроші притаманного їм запаху під егідою ефективних ринків, формально дотриманих процедур комплаєнсу та конкуренції за кожен цент, що працює на добробут виборця. 

Якою виявилась глобальна економіка в світлі питання про політичні режими? Близько 2/3 глобальних валютних резервів припадає на автократії, понад 25% глобального ВВП виробляється в країнах, що не класифікуються як демократії, понад 30% глобальної торгівлі припадає на країни, де суттєво обмежені права, а прямі іноземні інвестиції у такі країни не поступаються показникам торгівлі. Цього достатньо, щоб зрозуміти, що глобалізація, яка хоч і слабко, але позитивно впливала на демократію, і яка розширювала економічні можливості багатьох країн, уже опинилася під загрозою саме через ризик того, що загальнолюдські цінності, не кажучи про політичні й економічні свободи, мають різне значення за відмінних політичних режимів.

Так, глобалізація і раніше була під загрозою. Дуже часто її згортання пророкувалося з міркувань експансії популізму, що підняв голову після глобальної фінансової кризи і який яскраво маніфестував себе у трампономіці, брекзиті, конфліктах довкола реформ у ЄС/єврозоні, відновленні протестних рухів у Латинській Америці. 

Глобальний хрестовий похід проти незалежності центральних банків донедавна виглядав як один з тектонічних зсувів, запущених хвилями популізму. Невдоволення глобалізацією об’єднувало полярні політичні спектри. 

Парадоксально, але дедалі сильніше невдоволення глобалізацією посилювало залежність демократій від автократій. Електоральні успіхи в перших ставало легше досягати через доступ до нових і зростаючих за своїм обсягом ринків економік ряду автократій, ніж ідучи шляхом складних реформ, домовленості про які руйнували не одну правлячу коаліцію. Це породило впевненість у других, що загальнолюдські цінності та захист прав уже не є імперативами в політиці розвинутих країн. Доступ до власного ринку чи цінова дискримінація в торгівлі сировиною стали зброєю автократій, націленою на розвинуті демократії, а експорт корупції, політичної нестабільності та проекції сили виявились додатковим фактором фрустрації міжнародних інституцій. Експансіонізм автократій, добробут яких розбух на дріжджах глобалізації, перетворився на ключовий фактор геополітичної нестабільності, відтісняючи на задній план «традиційні» хвороби міжнародної політики, як-от міжетнічні конфлікти, релігійний фундаменталізм, наркотрафік та тероризм. Такий експансіонізм очевидно живиться як індивідуальними комплексами автократів, так і маніпуляціями з приводу історичних аргументів, у яких окремі суспільства бачать ілюзію величі та єдності.

На жаль, це саме та політична конфігурація глобальної економіки, яка сформувалась на момент вторгнення фашистської московії в Україну і яка ускладнює вибір стратегічних ходів на геополітичній шахівниці через те, що автократичні альянси менше залежать від трансакційних витрат внутрішніх коаліційних переговорів. 

Розвинуті країни опинились у слабкій позиції: простір фіскальної політики близький до вичерпання; сировинне ралі посилює вірогідність стагфляційної пастки для центробанків; екологічні ініціативи потрібно коригувати з поправкою на сувору реальність вибору пріоритетів цінностей; енергетична інфраструктура поки не відповідає візії стратегічної автономії. А підтримання тонусу суспільств у розвинутих країнах щодо солідарності з Україною має свій життєвий цикл, яким би трагізмом не сповнювалась картинка репортажів, трансльованих з місць кривавих бомбардувань. У таких умовах вже реалізовані санкції і навіть та (обмежена) військова підтримка вже є нечуваним зламом в розумінні політичних еліт старого світу, що тоталітарне зло загрожує всій планеті. 

Місяць кривавої війни оркостану з Україною продемонстрував, що:

  • глобалізація не є достатньою умовою демократизації світу;
  • асиметрія вигід від глобалізації підриває світову політичну стабільність як через підвищення вразливості розвинутих країн до популізму, так і через перерозподіл глобального багатства на користь режимів, схильних до силових дій;
  • вигоди від відкритості торгівлі, потоків капіталу та поширення інновацій не мають імунітету від залучення в механізми машини масових убивств, проекції сили, геополітичного шантажу чи банального торгашества щодо доступу до ринку чи ресурсів в обмін на потурання порушенню людських прав;
  • самовпевненість автократій живиться усвідомленням залежності розвинутих країн від торгівлі та операцій з капіталом з ними, завдяки чому їхні дії набувають ознак гонорового хизування своїми можливостями;
  • не існує автоматичної системи примусу до миру та підтримання геополітичної стабільності в умовах, коли демократії залежать від ринків та ресурсів автократій, а останні шантажують світ ядерним потенціалом;
  • справжня деглобалізація починається не від популізму, до якого вразливі демократії, а від пошуку захисних механізмів у демократіях, які ще поки спираються на загальнолюдські цінності і де у виборців ще не атрофована здатність співчувати;
  • санкційна зброя демократичних урядів є важливим фактором підтримання вдаваної міжнародної стійкості, але вона не є автоматичним інструментом, що ультимативно гарантує нульову здатність до адаптації, особливо у випадках достатньо розвинутого технологічного потенціалу. 

На сьогодні стає зрозумілим, що «людське обличчя глобалізації» – це не тільки питання втрати робочих місць у розвинутих країнах, клептократія в інституційно слабких економіках чи законсервована бідність в регіонах з експропрійованою сировинною рентою. Це також питання здатності світу до уникнення ситуацій, в яких вигоди від відкритості перетворювались би на джерело глобальних мілітарних загроз і торгівлю страхом. 

Не виключено, що для появи більш комплексного «людського обличчя глобалізації» потрібно буде пройти шлях фрагментаризації світу за принципом цінностей та відданості демократії як універсальному механізму захисту людини, її свободи та верховенства права. Допоки поєднання політичних та економічних свобод створюватимуть найкраще середовище для інновацій, доти перевага у військовій конкуренції демократій залишатиметься чи не єдиним гарантом того, що не все втрачено. І шанс на кращу глобалізацію ще не змарновано.

Автори

Застереження

Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний