Гра в реверсі: звідки взялися російськомовні українці
Beta

Гра в реверсі: звідки взялися російськомовні українці

Photo: ua.depositphotos.com / goinyk
24 Квітня 2022
FacebookTwitterTelegram
1155

Є така гра – реверсі. Це дошка з двоколірними фішками. Я маю жовто-блакитну. Якщо вашу жовту фішку оточили блакитні, ви мусите свою перевернути, щоб вона теж стала блакитною. Фішка адаптується до середовища, мімікрує під колір довкола. В оточенні неможливо лишатися собою, іншого виходу немає. Треба ставати на голову і робити вигляд, що ти такого самого кольору, як фішки поруч. Виграє той, чий колір займає всю дошку. Посередині зійтись неможливо. Лишається тільки один колір, хоча боротьба може бути довгою і запеклою.

Ця гра своєю безвихіддю і безпощадністю нагадує процес мовної колонізації, коли умови створюються такі, що зберегти власний колір стає неможливо. Проте відмінність між грою і життям все ж суттєва: фішка не намагається довести, що перевернулась добровільно. І хотіла перевернутись. І дуже цінує свій новий колір. Та й взагалі вона «завжди була такою».

Мова в імперському розумінні – це мітка своєї території. Недарма Путін так активно у розмовах зі світовими лідерами з березня 2014 року ототожнював російськомовність із «русскостью», називаючи російськомовних українців співвітчизниками і «русскими». Російськомовний простір, за його визначенням, – автоматично російський, це «їхні» перевернуті фішки. І дозволити українцям знову заговорити власною мовою вважалось реваншем, якого в Росії допускати не збирались. Не дарма Росія так фіксується на темі «нашизму»: щойно в 2013 році розпустили шовіністичний рух «Наши», одразу зʼявився «Крымнаш». І “нашість”, як не крути, визначалася за мовою – хотіли того російськомовні українці, чи ні, вважали вони себе «ихними» чи ні. 

Російська мова в Україні не була причиною нападу Росії на Україну ані в 2014 році, ані в 2022. Ця думка є хибною в обох її полюсах. З одного боку, Росія стверджує, що брак мовних свобод в Україні змусив її захищати ці свободи зброєю. З іншого, від українців подеколи можна почути, що якби не було російськомовних, не було б кого «захищати». Оця друга сентенція дуже спокуслива, бо почасти так і є – ймовірно, Росії довелося б вигадувати інший привід для війни. Проте причини війни нікуди б не поділись.

У нинішніх загострених війною дискусіях про те, що “мова має значення” чи “язык не имеет никакого отношения к войне” найчастіші почуття з обох сторін – це злість і безсилля. Навіть тим, хто розуміється на природі колоніалізму, зараз складно толерувати російськомовність попри усвідомлення, що носії російської в Україні у своїй більшості – жертви російського шовінізму. Який, втім, почався задовго до Путіна. 

Простіше будувати спільний простір, коли всі травми проговорені й усвідомлені. Складно коли жертва наполягає на тому, що її російськомовність – це вільний вибір вільної людини. Ти наче намагаєшся повернути людині втрачене, а вона дивиться на давно експропрійоване майно і каже «це не моє». Це небажання бути у ролі жертви, хай і через покоління, небажання визнати, що з тобою чи з твоїми батьками зробили щось лихе, це старе-добре прагнення надійніше прикрити скелети у шафі і зробити вигляд, що все добре, а ви, українізатори, нагнітаєте і колупаєте давно зарубцьовані рани.

Насправді російськомовність українців ніколи не була усвідомленим вибором вільної людини. Це завжди був вибір людини упослідженої і приниженої. Перейти на російську і відректись від україномовності в СРСР було надією на краще життя, можливістю забезпечити собі, або хоча б власним дітям, приналежність до домінантного класу. Це була надія на відносну карʼєрну свободу і добробут. Диявольська угода: віддай мені свою душу, стань «нашим» за можливість почуватися повноцінним громадянином. 

Обговорюючи русифікацію, ми найчастіше згадуємо переліки заборон української мови чи розстріли незгодних, але рідше говоримо про цю диявольську угоду, яка за своєю суттю є значно підлішою і з тривалішими наслідками. Підлішою, бо на підпис цю угоду підсовують поступово і нібито добровільно, хоча в лінгвістичних студіях існує поняття вимушеного носійства мови, коли без нього держава тебе позбавляє цілого ряду можливостей. 

З кінця тридцятих років двадцятого століття СРСР перейшов до програми російського націоналбольшевизму. Це сталося після сталінської «українізації», якою так люблять розмахувати у дискусіях гомо совʼєтікус. Обперлись об українство, винищили його основу – і розкрили власні шовіністичні карти. Ідея про інтернаціоналізм і культурне розмаїття залишилась у гаслах і на папері, а Радянський Союз, як передрікав Троцький ще в 1936 році, пішов за лекалами національного проєкту, де титульною нацією були росіяни, а решта народів – колонізовані і принижені. Російська стала єдиною стежиною до повноцінного громадянства. Місцеві мови не вважались хоч якоюсь цінністю, лишаючись кумедними атрибутами для звітних концертів «песни і пляски». 

Бути україномовним в СРСР означало автоматичну приналежність до «підозрілого», ще за визначенням Сталіна, класу селян і дрібної буржуазії, а не до основи радянського устрою – пролетаріату. Бути не російськомовним – це не могти включити себе до лав російського народу, «провідника і творця революції». Це нездатність бути причетним до «найвеличнішої» літератури і культури, про яку говорили на всіх рівнях – від генералісімуса на зʼїздах до передмови у букварі. Неросійськомовність – це нижче становище на роботі, це покора в армії та на заводах, де вищі посади займали запрошені представники титульної нації, це усвідомлення, що рідною мовою ти не можеш дати освіту повного циклу дітям і що вони, будучи не російськомовними, не можуть сподіватись на успіх у житті. 

Після збройної окупації, після масових репресій, після голодного геноциду селян з їхньою прикіпілістю до землі і до мови, ця угода була не агресивною, тому й підлішою. Мовна приниженість не російськомовних доводиться випадковою статистикою: як-от тим, що з усіх етнічних росіян СРСР, включно з тими, хто жив по всіх республіках, менше відсотка володіли іншими мовами: не було, отже, потреби у приїжджих спеціалістів вчити місцеві мови [1]. У війську до 90% офіцерських посад (80-90% в залежності від типу військ) обіймали росіяни [2], а на Ташкентському авіазаводі лише 1% працівників були узбеками [3]. Серед керівних посад у промисловості Латвії латишів було 22% [4]. Так створювалася реальність, у якій бути росіянином, чи прикидатись ним, стало вигідною стратегією виживання. А більшість людей шукають таку стратегію.

Протистояти ж загальноприйнятому укладу тоталітарного суспільства – це стежина невеликої частки людей. Героїв не може бути багато. Це небезпечно для життя. Попри це багато українців склали голови у цій боротьбі. 

Коли приходить російський солдат і зброєю насаджує свою владу і мову, ситуація зрозуміла. Вона стає незрозумілою для наступних поколінь, які зброї вже не бачили, не бачили в очах батьків розпачу від намагання пристосуватись до окупаційної влади. Не чули, як у їхніх матерів проривались колискові рідної мовою, не дивувались, що батьки російськомовні, бо інших вони не знали, а бабусі чомусь масово україномовні, бо ж так у всіх, і українська – це мова села, тож усе сходиться. Їм не щеміло в грудях від рідної мови, почутої за поминальним столом. Вони виросли у відносному благополуччі й тепер кажуть, що вони вільні люди, і ця мова, яку їм намагаються повернути, не їхня.

Зрештою, це не їм доводилось дивитись на своє новонароджене дитя і робити вибір кращої для нього долі, промовляючи ще дивні, але такі спокусливі своєю вищістю слова: «Доброе утро, солнышко».

[1] Алпатов В.М. 150 языков и политика. 1917 — 2000. Социлингвистические проблемы СССР и постсоветского пространства. — М.: Краф, 2000. — 224 c., ст. 113-123

[2] Rakowska-Harmstone T. (1979) The Soviet Army as the Instrument of National Integration. In: Erickson J., Feuchtwanger E.J. (eds) Soviet Military Power and Performance. Palgrave Macmillan, London., ст. 13-16

[3] Алпатов В.М. 150 языков и политика. 1917 — 2000. Социлингвистические проблемы СССР и постсоветского пространства. — М.: Краф, 2000. — 224 c., ст. 110

[4] Латвия под властью советского союза и национал-социалистической Германии 1940-1991, 1940–1991Latvijas Okupācijas muzeja biedrība, Общество Музея оккупации Латвии Рига, 2010, ст. 91

Автори

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний