Ходити вулицею Сковороди, а не Пушкіна

Як «денацифікували» музей Сковороди

Вночі 6 травня 2022 року прицільно й цинічно російські війська вдарили по приміщенню Національного літературно-меморіального музею Григорія Сковороди  на Харківщині – ракета влетіла просто під дах музею, від чого зайнялась пожежа. Вогонь загасили тільки о 8.05 ранку, а фотографії залитого сонцем почорнілого музею із постаттю Сковороди – білосніжною гіпсовою скульптурою, яку полум’я обпалило, але не знищило, стали символом нескореності на рівні з обстріляним погруддям Шевченка з Бородянки. Так путінська пропаганда «денацифікувала» український музей. Вони відзвітували у своєму міністерстві про знищення музею Сковороди 7 травня таким чином: «армійської авіацією протягом ночі вражено 18 воєнних об’єктів України, зокрема два пункти керування в районі Сковородникова Харківської області; в районі залізничної станції Богодухів Харківської області знищено cкупчення військової техніки  і зброї, які поступили від США та європейських країн; в результаті ударів знищено до 280 націоналістів, виведені з ладу 48 одиниць зброї та воєнної техніки» [1] (переклад з російської).

Музей філософа цьогоріч мав стати справжнім центром подій – тут готувались до широкого відзначення трьохсотріччя від дня народження Григорія Сковороди, планували проведення фестивалів, конференцій і пленерів. Саме тривали роботи в рамках «Великої реставрації», а дорога до музею була капітально відремонтована за програмою «Велике будівництво» восени 2021 року… Найцінніші експонати (зокрема, годинник, який міг належати Григорію Сковороді, та скрипка з будинку Правицьких, на якій, він, імовірно, грав) були евакуйовані з музею ще в перші дні повномасштабного вторгнення. Як, до речі, і копії палиць, із якими Сковорода мандрував Слобожанщиною. Копії, бо оригінали згоріли свого часу в полум’ї Другої світової, коли в Харкові постраждав Музей Слобідської України імені Григорія Сковороди, правонаступником якого став Харківський історичний музей імені М. Сумцова. Музейні експонати евакуювали в надійне сховище подалі від кордону з росією, адже за статистикою Міністерства культури та інформаційної політики України [2], на сьогоднішній день зафіксовано понад 300 злочинів росіян проти об’єктів культурної спадщини України, серед яких музей Марії Приймаченко, музей Архипа Куїнджі та сотні культурних об’єктів та пам’ятних місць, якими ми пишаємося. 

У музей Григорія Сковороди рашисти поцілили саме в ті дні, коли в Україні було демонтовано кілька пам’ятників Олександру Пушкіну і в суспільстві розгорілася жвава дискусія про доцільність такої ініціативи. Знищення приміщення музею багатьох уразило, а дехто емоційно написав: «до побачення, пушкіністи» і «треба перейменувати вулиці Пушкіна на вулиці Сковороди по всій Україні».

Прибрати імперські маркери з українських міст

Ці емоційні заклики переросли у серйозну налаштованість: нарешті відновити історичну справедливість і надати одній із центральних вулиць міста Харкова ім’я Григорія Сковороди, ключової постаті української філософії, поета і мислителя, життя якого тісно пов’язане з Харковом.

Історія ж вулиці Пушкінської коротка, але промовиста. Вона бере початок із 1804 року, коли до Харкова стали масово приїжджати іноземці — викладачі для новоствореного Харківського імператорського університету (нині — Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна). Розселяли їх на вулиці, що дістала назву Німецької – на честь перших її мешканців. Зрештою, німці багато зробили свого часу і для освіти, і для розвитку промисловості в Харкові. Однак 1899 року до 100-річчя з дня народження Олександра Пушкіна вулицю перейменували, хоча сам поет у Харкові не бував. Навпаки, він якось  саркастично написав: «Мне предстоял путь через Курск и Харьков; но я своротил на прямую  тифлисскую дорогу, жертвуя хорошим обедом в курском трактире (что не безделица в наших путешествиях) и не любопьітствуя посетить Харьковский университет , которьій не стоит курской ресторации» («Путешествие в Арзрум»). Для того, щоб легітимізувати назву, дістали  історії про різних друзів і знайомих Пушкіна – від декабриста Володимира Раєвського, який певний час жив у Харкові, до польського поета Адама Міцкевича, який побував у Харкові 1825 року. 

Але зараз, коли росіяни нищать Харків, хіба можна залишати їм можливість писати про те, що «Пушкин, конечно, повлиял на культуру Харькова, города имперского, русского»[3]? Харків укотре виборов своє право бути Україною. Тож варто нарешті прибрати імперські маркери з українського міста – і одним із кроків може стати саме перейменування Пушкінської на вулицю Сковороди або Сковородинську. У Харкові, до речі, вулиця Сковороди є, але на околиці, зовсім коротка, яку цілком можна назвати провулком. 

Харківські адреси Сковороди

В Україні існує три музеї Сковороди: на батьківщині філософа у селі Чорнухи на Полтавщині, у Переяславі – місті, де Сковорода викладав у колегіумі, а також Національний літературно-меморіальний музей Г.С. Сковороди в селі Сковородинівка на Харківщині. Але саме в Харківській області маємо дуже багато пам’ятних місць, які плекають свій зв’язок зі Сковородою – хай навіть інколи цей зв’язок ледь відчутний і тримається на легендах. 

Краєзнавець Андрій Парамонов уже кілька років досліджує архіви, щоб знайти достеменні свідчення перебування Сковороди в тому чи іншому місці, дискутує й вишукує правдиві документи, які зможуть детальніше розкрити «дороги Сковороди». А найавторитетніший дослідник, професор і доктор філологічних наук Леонід Ушкалов,  у своїх численних розвідках і біографічній книжці «Ловитва невловного птаха» описував мандри Сковороди Слобожанщиною і те, наскільки важливим було саме місто для нього. Незадовго до смерті, 1790 року, він склав орацію — молитву до Бога за Харків, називаючи місто Zacharpolium і «сьоме Боже око» та висловлюючи сподівання, що воно згодом стане містом сонця. 

Харківські історії для Сковороди почались у серпні 1759 року, коли на запрошення білгородського та обоянського єпископа Йоасафа Миткевича він стає викладачем поетики в Харківському колегіумі – цього разу лише на рік, оскільки відмовився від постригу в ченці. Однак навесні 1762 року філософ знову приходить до Харкова, де знайомиться зі студентом класу богослів’я Михайлом Ковалинським, який став його улюбленим учнем і найближчим приятелем. Заради цього юнака він знову повертається до колегіуму: з вересня 1762 по червень 1764 року Сковорода читає тут курси синтаксими та грецької мови. 

Зацитуємо свідчення Леоніда Ушкалова [4]: «У Харкові філософ привертав до себе пильну увагу не лише своїми незвичними думками. Саме його життя було незвичним: він одягався зі смаком, але дуже просто, їв лише плоди чи молочні страви, та й то після заходу сонця, спав не більше чотирьох годин на добу, завжди ходив пішки, мав “набожність без марновірства, ученість без гордощів, гречність без лестощів”. Під цю пору ним були написані «Харківські байки», ціла низка українських та латинських поезій, катехитичний курс «Початкові двері до християнського доброго життя», філософські діалоги «Нарцис», «Асхань» та деякі інші твори».  

Сковороду інколи називають «хрещеним батьком» Харківського університету [5]: «мандрівний філософ справив неабиякий вплив на ініціаторів створення університету, зокрема на Василя Каразіна, та й величезні кошти, необхідні для відкриття університету в столиці Слобідського краю, були зібрані друзями та шанувальниками Сковороди, тобто тією самою “патріотично налаштованою українською шляхтою”, яка стала, по слову видатного німецького інтелектуаліста Крістофа Дітріха фон Роммеля (1781–1859), “фінансовим фундатором” Харківського університету». 

Зрештою, можна наводити чимало аргументів, але факт лишається фактом: український народ платить зараз надзвичайно велику ціну за свою свободу, щоб залишати у прикордонному місті вулицю, яка апелює до російської культури й імперських амбіцій росії. Натомість маємо визнати: ім’я поета, який написав вірш «De libertate» («До свободи»), ім’я філософа, який не просто сформулював постулати філософії свободи, а й цілковито дотримувався їх у своєму житті, ім’я Григорія Сковороди має бути на мапі міста, яке обороняється, яке прагне відвоювати і оборонити українську ідентичність, міста, яке вірить у перемогу і наближає її.