Навіть якби українці були «росіянами зі смішним акцентом», вторгнення росії було б несправедливим

Спільна мова, культура чи походження ніколи не надавали права керувати за допомогою сили. Проте держави, що реалізують імперські проєкти, неодноразово спиралися саме на таке твердження. Нацистська Німеччина виправдовувала аншлюс заявами про те, що німці й австрійці становлять єдину політичну спільноту, а згодом використала наявність етнічних німців для підриву суверенітету Чехословаччини. У 1990-х роках сербські націоналістичні лідери стверджували, що серби не можуть законно жити поза межами єдиної сербської держави, розглядаючи кордони республік у Югославії просто як лінії на мапі, а не як відображення політичного вибору цих республік. Імператорська Японія застосовувала подібну логіку в Кореї, зображаючи корейців культурно невіддільними від Японії й тому нібито неспроможними до незалежної державності. У кожному з цих випадків твердження про спільну ідентичність використовувалися не для поваги до волі народу, а для її придушення.

За логікою «єдиного народу» кордони по всьому світу можна було б зруйнувати за день. США могли б поглинути Канаду, Німеччина— Австрію, а Швейцарію могли б поділити між собою Італія, Франція та Німеччина. Ця логіка не обмежується Європою; послідовно застосовуючи її, можна було б дестабілізувати багато регіонів, де кордони держав не збігаються з етнічними межами, зокрема значну частину постколоніальної Африки. Ідея «єдиного народу» не просто небезпечна — вона несумісна з міжнародним порядком, побудованим на суверенній рівності та згоді, а не на завоюванні.

Найважливіше, що ідентичність не замінює згоду. Навіть якби українці не відрізнялися від росіян у культурному вимірі, вони все одно зберігали би право на самоврядування. У сучасній міжнародній політиці легітимність походить від згоди, а не від заявленої спорідненості чи культурної близькості. Родини не можуть нав’язувати себе іншим родинам лише тому, що мають спільних предків. Держави не втрачають суверенітету лише через те, що хтось іззовні заявляє про «спільну ідентичність». Більш того, з огляду на те, наскільки складно визначити межі «народу», простір для зловживань і агресії тут величезний.

Аргумент про «один народ» ігнорує базову політичну реальність: українці — незалежно від мови, якою вони розмовляють, — неодноразово демонстрували, що не хочуть жити в такій державі, як росія. Вони хочуть жити в державі з конкурентними виборами, плюралізмом і можливістю вільно обирати союзників. Саме цей вибір, виражений через вибори, масові протести та опитування громадської думки протягом десятиліть, і намагається знищити російське вторгнення. Імперії зазвичай відмахуються від таких уподобань, називаючи їх збоченням на манівці чи маніпуляцією; історія ж показує, що це прояви суб’єктності.

Зведення українців до «росіян зі смішним акцентом» — це не лише спроба стерти окрему ідентичність. Це також заперечення суб’єктності, презентація завоювання як «визволення», а опору — як непорозуміння. Історія показує, що такі аргументи систематично слугують нормалізації примусу та позбавленню людей права вирішувати, як керувати своєю країною.

Вторгнення росії неправильне не лише тому, що українці відрізняються від росіян (хоча це безсумнівно так). Воно неправильне тому, що жодним народом — подібним чи ні — не можна легітимно керувати під дулом автомата. Прийняття таких аргументів зруйнувало би принцип, за яким політична влада походить від згоди, а не від уявної спорідненості.