«Не на часі»: фактчек заяв політиків про дерусифікацію

Також перейменування або знесення російських пам’ятників обговорюють на місцевому рівні. Не всі українські політики підтримують позбавлення від російської та радянської спадщини. У хід йдуть фейки та маніпуляції: одні викривляють історичні факти або дані соціології, інші — кажуть, що деколонізація «не на часі», тож її варто відкласти до кінця війни. Що відбувається з дерусифікацією на місцях і як про неї брешуть — розбиралися аналітики VoxCheck. 

Дерусифікація: від декомунізації до деколонізації

Процес декомунізації в Україні розпочався після здобуття Україною незалежності, проте значно активізувався у 2014 році після Революції Гідності та початку російсько-української війни. Так, у 2015 році прийняли чотири декомунізаційні закони для врегулювання різних аспектів цього процесу: вшанування памʼяті борців за незалежність України у ХХ ст., переосмислення подій Другої світової війни, роботу з архівами радянських спецслужб для дослідження історії радянського періоду та заборону пропаганди комуністичного та нацистського режимів. 

Станом на квітень 2019 року перейменували 987 населених пунктів та 25 районів, майже 52 тисячі топонімів та демонтували близько 2,5 тисяч пам’ятників і пам’ятних знаків, які містили пропаганду тоталітарного режиму. Почали говорити про потребу переходу від декомунізації до деколонізації, аби позбавлятись впливу російського імперського минулого. 

Поштовхом переходу від роздумів до дій стало повномасштабне вторгнення. Лише протягом 2022 року в Україні перейменували майже 10 тисяч топонімів та демонтували 145 пам’ятників, пов’язаних з пропагандою російської імперської політики. З 27 липня 2023 року діє закон про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні та деколонізацію топонімії. 

Місцеві органи влади загалом мали девʼять місяців з дати прийняття, аби перейменувати топоніми (загалом давався термін у пів року, і три додаткові місяці, якщо ухвалити розпорядження не вдалось у перший шестимісячний термін). Якщо місцева вдала не завершила процес перейменувань у визначені межі, право приймати рішення переходить до обласних державних адміністрацій. Загалом процес мав завершитись до липня 2024 року, та він триває і досі.

Серед проблем деколонізації виділяють відсутність належного діалогу влади з громадою, як щодо наслідків перейменувань, так і у процесі прийняття рішень. Згідно зі звітом Transparency International, муніципалітети зіткнулись з критикою як самого процесу, так і нових назв з боку містян, що вело до тривалих дискусій. Натомість громадськість, навпаки, нарікає на обмеженість часу, виділеного на громадські обговорення, чи взагалі — вилучення попередньо затверджених назв з переліку для голосування. Обидві сторони також відзначають використання знеособлених нейтральних назв замість історичних постатей.

Як пояснює головний редактор «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані, перейменування має супроводжуватись відновленням української ідентичності. Так, вибір «нейтральних» культурних діячів, наприклад, Тараса Шевченка, Лесі Українки або Івана Котляревського замість історичних постатей, повʼязаних із конкретним регіоном, є запереченням місцевого історичного контексту. Наприклад, у 2016 році в Миколаєві проспект Леніна перейменували на Центральний замість, наприклад, Аркасівського, на честь Миколи Аркаса, українського письменника і композитора, який жив у Миколаєві. Або ж випадок перейменування Южноукраїнська в Південноукраїнськ, коли серед варіантів була назва, що має місцеве вкорінення, — Гард.

Маніпуляції історією

Історичні маніпуляції — одні з найпоширеніших під час обговорення політики дерусифікації. У цитатах, які ми перевірили, політики найчастіше згадували «всенародне визнання російських діячів» (наприклад, «Пушкіна та Гагаріна поважають в Україні та всьому світі»), ігнорували злочини певних росіян або ж заперечували історичний зв’язок нових назв з Україною.

Останніми місяцями предметом маніпуляцій став пам’ятник Пушкіну в Одесі. Його планують демонтувати за рішенням виконавчого комітету міськради. Утім, Геннадій Труханов, мер міста, неодноразово захищав його збереження. 

Кількість прихильників Алєксандра Пушкіна у світі не має ніякого стосунку до питання знесення його пам’ятника в Україні доти, доки Пушкін є уособленням російського імперіалізму. Пушкін як ніхто влучно підпадає під Закон України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Цей закон забороняє вшановувати у пам’ятниках людей, які підтримували, возвеличували або виправдовували російську імперську політику. Саме цим і займався Алєксандр Пушкін, про що відомо кожному, хто мав нагоду ознайомитися з його працями дещо глибше, аніж завчити «Край лукомор’я дуб зелений» та «Євгенія Онєгіна» з радянської шкільної програми. Наприклад, у своїй поемі «Полтава» Пушкін оспівував російського царя пєтра І. 

Це за наказом «генія Пєтра» у листопаді 1708 року росіяни зруйнували гетьманську столицю Батурин, де жорстоко вбили більше 11 тисяч жителів, у тому числі дітей, жінок, літніх людей. У одній з тогочасних французьких газет трагедію описали так: «Усі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів.. Ціла Україна купається у крові». А в травні 1709 року цей цар знищив столицю запорозького козацтва Чортомлицьку Січ. За свідченням кошового отамана Степаненка, під час придушення козаків імперські війська викопували з могил мертвих січовиків та відтинали їм голови. 

Натомість постать українського гетьмана Івана Мазепи Пушкін змальовував у вкрай негативному світлі. На думку письменника, той мав «чорні помисли». 

Письменник, який, за словами Труханова, нібито «не належить росії», написав «Нарис історії України», де заперечив її існування. У нарисах називав Україну «малоросією» і дорікав за прагнення незалежності:

У цілому Пушкін підтримував окупацію імперією нових територій і зневажливо ставився до всіх, хто наважився на опір царській владі. Чого тільки вартує рядок «Змирись Кавказ, іде Єрмолов!..». За вже відомим нам принципом, у росії Єрмоловим пишаються як славетним керманичем, який підкорив Кавказ. На самому ж Кавказі його прозвали «кривавим генералом», і пам’ятають як жорстокого ката, відповідального за геноцид місцевих гірських народів. Доробок Пушкіна просякнутий пропагандою російської культури та народу як вищих в порівнянні з іншими, схваленням загарбницької політики та виправданням геноцидів. Тому він є потужним символом для росії, і ще й як їй належить. Його пам’ятники, як і його твори — частина нав’язаної українцям колоніальної спадщини. Відмова від культу Пушкіна — потрібний крок для народу, який у тяжких боях вирвався з-під гніту імперії, що змінила назву, але не сутність.

Труханов стверджує, що пам’ятник Пушкіну встановлювала не влада і не імператриця Єкатерина, а самі одесити. Мовляв, містяни самостійно збирали кошти на монумент. Утім, це — міф, який давно розвінчав Михайло Комаров (1844–1913) — одесит, словникар та лідер міської української громади, за життя якого й спорудили пам’ятник поету. У 1889 році Комаров опублікував статтю у часописі галицьких народників «Правда», у якій докладно розповів, як залучали кошти до побудови пам’ятки Пушкіну. 

Комаров оповідає, що збір організувало «славянское благотворительное общество»: «і до городян не раз покликувало, і само щиро збірало складки, і міську управу частенько турбувало і навіть до ґенерал-ґубернатора за підмогою оберталося, поки сяк-так розгорювалося на ті бідолашні 20 тис. руб.» Українець нарікає, що ця спільнота займалася пропагандою російського імперіалізму та культури: «‘Славянські общества’ в Росії зовсім не тримаються офіціяльних рямок своїх статутів і найбільше всього дбають про всяку аґітацію та коверзовання посеред Славян в напрямку підгортання їх під руку пановання ‘старшого брата’. От в сій меті і величаннє памяті Пушкіна здалося їм на послугу. Чом бо справді не повеличатися перед Славянами? Дивіться, мов, не дурно ми зовемось старшими братами, ось які бо у нас великі поети, що скрізь їм ставлять пам‘ятники?». Комаров згадує, що пересічні одесити не виявляли ентузіазму щодо відкриття монументу. 

Наступний аргумент за збереження символу російської імперії в обласному центрі України випливає з його всесвітньої значущості як спадщини ЮНЕСКО.

У 2023 році Міністерство культури та інформаційної політики виключило пам’ятник Пушкіну з Державного реєстру нерухомих пам’яток культурної спадщини, тож українське законодавство дозволяє його знести. Для того, щоб нарешті демонтувати пам’ятник, ще потрібно отримати згоду ЮНЕСКО — монумент дійсно знаходиться в охоронній зоні, тому подібні дії треба узгоджувати з організацією.

Утім, немає підстав вважати, що ЮНЕСКО цей дозвіл не надасть. Артем Карташов, адвокат, член робочої групи з виконання закону про деколонізацію при Одеській ОВА, доводить, що номінаційне досьє ЮНЕСКО має положення про охорону лише одного пам’ятника — Дюка де Рішельє. Цей монумент, на відміну від Пушкіна, був частиною того історичного й архітектурного ландшафту, який організація взяла під охорону. «Памʼятник Пушкіну зʼявився набагато пізніше, ніж Російська імперія почала розбудовувати Одесу в тому вигляді, в якому вона зображена в історичному центрі», — зазначає експерт. Отже, наступна теза мера Одеси також маніпулятивна — демонтаж Пушкіна не «обнулить» місто.

Одеський мер також обурився через нещодавнє перейменування топонімів і намагався вжити заходів для скасування цього рішення. Аргумент: назви вулиць є нематеріальною культурною спадщиною, що засвідчує мультикультурність Одеси. Його розбиває сама логіка перейменувань: повернення вулиці Пушкінській її історичної назви — Італійська — навпаки підкреслює мультикультурність Одеси. А ЮНЕСКО захищатиме архітектуру центру Одеси, але аж ніяк не назви її вулиць. 

Так, ЮНЕСКО дійсно займається захистом культурної спадщини під час збройних конфліктів, але це стосується переважно фізичних об’єктів, а не назв. Основна увага ЮНЕСКО в Україні зосереджена на збереженні архітектурних пам’яток, історичних ансамблів та природних об’єктів. В Конституції ЮНЕСКО немає прямих згадок про захист назв вулиць. 

Також мер виступає проти перейменування вулиць, названих на честь відомих одеситів, які «творили» місто. Проте вулиці й перейменовують на честь діячів, які його розбудовували, за тією відмінністю, що нові назви вшановуватимуть пам’ять українців. Наприклад, вулиця Жуковського тепер носить імʼя Святослава Караванського — одесита, письменника, знаного мовознавця та дисидента. Сусідню вулицю Буніна перейменували на честь Ніни Строкатої — одеситки, мікробіологині, активістки і правозахисниці.

Віктор Лягін під час Другої світової війни організував розвідувально-диверсійну групу для боротьби з німецькими окупантами. Вони брали участь у збиранні інформації про дислокацію гітлерівських військових частин у Миколаєві, розвідувальних і контррозвідувальних органів, плани окупаційної влади, ремонт кораблів на суднобудівних заводах. Однак у біографії Віктора Лягіна є й суперечливі моменти щодо кар’єрного шляху. Так, до початку Другої світової Віктор Лягін був членом НКВС. Саме цей період життя став причиною виникнення доцільності перейменування вулиці Лягіна на вулицю Різдвяна. Оскільки, згідно з Законом України «Про географічні назви», забороняється присвоювати географічним об’єктам назви, які є іменами або псевдонімами осіб, які працювали у радянських органах державної безпеки.

Перейменування вулиці Григорія Потьомкіна зумовлено його антиукраїнською діяльністю. Зокрема, знищення Запорізької січі під керівництвом Григорія Потьомкіна стало вирішальним кроком у підпорядкуванні козацтва російській імперії. Січ довгий час виступала автономною військовою та політичною силою, що захищала південні кордони України від Османської імперії та Кримського ханства. Проте після перемоги російської імперії у російсько-турецькій війні 1768-1774 років потреба у козацьких загонах відпала.

Крім того, Єкатєріна ІІ побоювалася незалежницьких настроїв серед козаків, тому прагнула централізувати владу та інтегрувати українські землі в імперію. Ліквідація Запорізької Січі була ключовим кроком у цьому напрямку, який вона доручила Григорію Потьомкіну. Потьомкін прагнув нейтралізувати Петра Калнишевського, оскільки саме він був ключовою фігурою у владній структурі Запорізької Січі. Усунення Калнишевського призвело б до руйнування управління Січчю та дозволило б приєднати її до Новоросійської губернії, губернатором якої був Григорій Потьомкін. Потьомкін міг би розширити територію під своїм контролем і збільшити свої повноваження. Однак Калнишевський перешкоджав подібним планам. Тоді 15 червня 1775 року за наказом Єкатєріни ІІ російські війська зруйнували Запорізьку Січ. 

Щодо перейменування вулиці Михайла Фалєєва, він був людиною з оточення Григорія Потьомкіна. Працював купцем, займався містобудуванням та суднобудуванням. Однак у відкритих джерелах немає жодних зафіксованих істориками фактів чи дій Фалєєва, спрямованих на придушення українства. Також немає задокументованих думок чи висловлювань з цього приводу, які б могли слугувати підставою для перейменування вулиці.

Ми не знайшли підтверджень тезі Дмитрука про цілі поверхи, присвячені Гагаріну, у музеях за кордоном, навіть у країнах так званого «колишнього соціалістичного табору». Сам Дмитрук також не надає жодних підтверджень своїх слів, не називаючи конкретні назви музеїв.

Та і в Україні про забуття Гагаріна і викреслення його з історії України не йдеться. В підручниках з історії України, за якими вчаться, зокрема, і школярі в Одесі та Одеській області, вказано про Юрія Гагаріна як першого космонавта світу.

Крім цього, з відкритих джерел відомо про тільки один візит Юрія Гагаріна в Одесу, світлину з якого публікує Дмитрук. А Леся Українка неодноразово бувала в місті, оскільки приїжджала сюди на лікування. Загалом Гагарін не мав глибоких звʼязків з Україною чи значного впливу на її історію, як і контроверсійних заяв щодо України. Та все ж Гагарін є одним із символів радянської епохи, який росіяни використовують у своїй пропаганді. 

Щобільше, історія української космонавтики також містить відомі імена. Зокрема, це Леонід Каденюк — перший і єдиний наразі космонавт незалежної України; Джудіт Резнік — перша етнічна українка на орбіті; Гайді-Марія Стефанишин-Пайпер — українка американського походження, що здійснила вихід у відкритий космос та інші.

Питання перейменування вулиць, повʼязаних з Другою світовою та Афганською війною справді дискусійне і кожен випадок потребує індивідуального історичного аналізу. 

Україна визнала війну срср агресією проти Афганістану, але українці, що брали в ній участь, прирівняні до учасників бойових дій. З початком процесу декомунізації в 2015 році Український інститут національної памʼяті не рекомендував перейменовувати вулиці та демонтовувати памʼятники, пов’язані з особами чи подіями Афганською війною 1979-1989 років. Однак під перейменування підлягали назви зі згадкою «воїнів-інтернаціоналістів», оскільки вона пов’язана з діяльністю т. зв. більшовицьких «червоноармійських інтербригад», до особового складу яких входили китайці, угорці, чехи, німці, латиші та інші іноземці. Офіційним приводом для вторгнення радянських військ до Угорщини (1956), Чехословаччини (1968), до Афганістану (1979)  було саме «надання інтернаціональної допомоги» та виконання «інтернаціонального обов’язку». 

Тема Другої світової війни, а точніше «Великої Вітчизняної» почала культивуватись роками пізніше після самої перемоги й часто не для того, щоб зберігати памʼять про героїчні подвиги військових. Йшлося про створення «культу перемоги» та формування на цій основі радянської ідентичності. 

Однак законодавством і не передбачено перейменування усіх топонімів, повʼязаних з цими історичними періодами. Так, топоніми не мають глорифікувати російську імперську політику чи бути присвяченими особам, котрі:

• займали керівні посади у держструктурах, війську та партіях, зокрема і тих, які імперія створювала на підпорядкованих землях, брали участь у реалізації російської імперської політики;
• були працівниками радянських органів держбезпеки всіх рівнів;
• публічно підтримували російську імперську політику.

Памʼятні знаки, повʼязані з опором і вигнанням нацистів з України, не підпадають під заборону. Як і ті знаки, що були встановлені в часи срср чи російської імперії, однак не глорифікують російську імперську політику.

«Народна» соціологія

Соціологічні опитування — вагомий індикатор, чи справді населення підтримує перейменування у рідних містах. Утім, політики нерідко посилаються на опитування, які не відображають думку всього населення (опитування в соцмережах або вуличні опитування кількох перехожих). Або взагалі ні на що не посилаються, обмежуючись коментарем «більшість місцевих — проти».

Труханов доводив, що рішення про демонтаж Пушкіна та перейменування вулиць має ухвалювати громада. Організував суспільну дискусію, створивши опитування в телеграмі, яке нібито виявило, що жителі виступили проти. Варіант «Проти перейменування та демонтажу» набрав 95 278 голосів, а «За перейменування та демонтаж» — 93 641. 

Почнемо з того, чому результати опитування у телеграм-каналі мера міста не репрезентують громадську думку одеситів. Таку силу мають лише соціологічні дослідження з вибіркою, що враховує всі категорії населення (за статтю, віком, рівнем доходу і т.д.) та розробленими методологією збору та обробки даних. Натомість у телеграмі голосувати можуть не лише жителі певного міста, а будь-хто — що зазначає і сам Труханов, дякуючи жителям інших міст за участь у голосуванні. Та й різниця у голосах настільки незначна, що навряд чи можна напевне стверджувати, що одесити виступили рішуче за збереження пам’ятника та назв вулиць. 

По-перше, вуличні опитування — нерепрезентативні та відображають думку тільки конкретних опитаних людей, а не всього населення в цілому чи його частини. По-друге, Дмитрук маніпулює, заявляючи, що перша опитувана буцімто нічого не знає про історію Одеси та вважає, що треба все заборонити, знищити та перейменувати. Ми знайшли оригінал відео опитування. В ньому дівчина-респондент виступила за перейменування вулиць в Одесі на імена полеглих українських героїв. Вона не говорить ні про заборону, ні про руйнування. А про історію міста її не питали взагалі і вона також про це не висловлювалася. 

Соціологічних опитувань, котрі б давали відповідь на питання, чи підтримують одесити ті чи інші перейменування вулиць, немає. Якщо ж брати загальноукраїнські дослідження, українці ставляться до перейменувань топонімів, повʼязаних з росією, здебільшого позитивно. Згідно зі спільним опитуванням Фонду «Демократичні ініціативи» та Центру Разумкова станом на кінець 2022 року 59% українців дали саме позитивну оцінку, 13% — негативну. Інші ж респонденти висловили байдужість (майже 19%) чи відмовились відповідати (9%). Серед жителів Сходу обсяг позитивних відповідей склав 53%, Півдня — близько 23%. При цьому кількість незгодних коливалась в межах 20-30%. 

У 2024 році Соціологічна група «Рейтинг» дослідила ставлення українців до перейменувань задля вшанування памʼяті. До перейменування міст, вулиць чи площ на честь загиблих воїнів, військових, ветеранів ставиться позитивно майже 90% опитаних, на честь волонтерів — близько 80%, на честь мирного населення —  67%. Це хоч і не вказує на ставлення громадян до перейменувань топонімів, повʼязаних з росією, та демонструє готовність суспільства до змін назв в цілому.

«Не на часі»

«Не на часі» — ця фраза лунає щоразу, коли політик хоче обґрунтувати скасування або затримку перейменувань. Мовляв, немає сенсу займатися перейменування, адже є важливі напрями роботи для політиків. Причому приводи можуть бути різними — одні депутати пропонують «не розколювати суспільство і відкласти це питання до кінця війни», інші — наголошують, що перейменування заберуть забагато ресурсів, які краще спрямувати на благоустрій міста чи оборону.

Видатки на оборону, до яких належить і обслуговування флоту, є пріоритетною статтею держбюджету. У 2024 році на оборону закладалось майже 1,2 трлн грн, тоді як на культуру, в тому числі й громадське телебачення, — близько 11 млрд грн. 

Після анексії Криму Україна втратила понад 80% активів та спроможностей національного флоту, тоді ж припинили фінансування будівництва низки великих військових кораблів, зосередившись на менших потужностях. В умовах повномасштабного вторгнення розвиток флоту активізувався: у Військово-морських силах з’явилось багато нових підрозділів, нових структур: зокрема створено річкову флотилію, корпусу морської піхоти.

Якщо ж говорити про перейменування вулиць та міст, то фінансуванням цього процесу опікуються місцеві бюджети. Як правило, йдеться про планове виділення коштів на виготовлення нових табличок в рамках благоустрою міста. Місцевим жителям не потрібно переоформлювати документи чи сплачувати кошти за це.

Нам не вдалось знайти дані скільки в середньому відсотків з держбюджету складає перейменування топонімів у містах. Водночас аналітики ініціативи Transparency International Ukraine у вересні 2023 року опублікували дослідження як місцева влада закуповує таблички та скільки вже вдалось замінити. Вони аналізували ситуацію у 19 обласних центрах та місті Краматорськ, де протягом 2022-2023 років перейменовували топоніми. У результаті виявили, що в низці міст оновлення табличок поки не проводять та не планують проводити, зокрема і для того, щоб більше коштів перерозподілити на розв’язання проблем, пов’язаних з російською агресією. 

Аналітики також стверджували, що муніципалітети часто не мали даних про кількість табличок та покажчиків, які варто змінити, а також не закладали кошти до бюджету на нові таблички. Це вказує на те, що місцева влада самостійно розставляє фінансові пріоритети, вимог терміново міняти усі таблички відразу після офіційних перейменувань, немає. 

Нардеп використовує приховану маніпуляцію та намагається посіяти настрої «зради» серед читачів. По-перше, перейменуванням вулиць займаються не безпосередньо депутати, Володимир Зеленський або ж керівник Офісу Президента Андрій Єрмак, як це намагається зобразити Дубінський. Верховна Рада, тобто депутати, ухвалюють рішення про зміну географічних назв населених пунктів, міст, районів у місті, селищ та сіл. 

Тоді як рішення про перейменування вулиць ухвалюють на місцевому рівні. Тобто, як ми вже згадували вище, будь-який громадянин може подати заявку сільському, селищному або міському голові. Останній має її розглянути та винести на громадське обговорення. Цей процес йде паралельно із купівлею зброї для фронту та розв’язанням проблем із військово-промисловим комплексом (ВПК).

По-друге, паралельно із перейменуванням вулиць на місцевому рівні уряд закуповує зброю для Сил оборони та розв’язує нагальні проблеми. Виробництво зброї в Україні лише збільшується. За словами прем’єр-міністра Дениса Шмигаля, Україна за перші 8 місяців 2024 року вдвічі збільшила виробництво зброї порівняно з минулим роком. Крім того, найбільші витрати з держбюджету України від початку повномасштабного вторгнення йдуть саме на оборону. 

До того ж перейменування вулиць не вимагає великих витрат з держбюджету. Як пишуть в Українському інституті національної пам’яті, під перейменування потрапляють в середньому від 3% до 5% вулиць, а на Сході близько 10%. Сам процес перейменування безплатний, витрат потребує лише виготовлення табличок. Однак і це фінансують місцеві бюджети із витрат на благоустрій. Так, за даними Transparency International, у 2022-2023 роках у 5 містах України на виготовлення 9,9 тисячі табличок перейменованих вулиць витратили з місцевих бюджетів близько 14 млн грн. Актуальні дані витрат на перейменування вулиць у 2024 році — відсутні. 

Тож неправильно порівнювати роботу уряду з розв’язання проблем ВПК і закупівлю зброї із перейменуванням вулиць, яким займаються зовсім інші відомства. 

Висновки

Попри визначені терміни, процес деколонізації триває. ГО «Деколонізація. Україна» збирає дані про топоніми та обʼєкти, що підпадають під закони про деколонізацію та декомунізацію. Станом на 6 жовтня 2024 року на карті організації відмічено більш ніж 3 тисячі  обʼєктів, що потребують демонтування чи перейменування. І це лише обʼєкти та памʼятники, без врахування вулиць.

Перейменування — це не про зміну табличок, а про відновлення української ідентичності, формування національної свідомості. Цей процес потребує виваженого підходу, з врахуванням локального історичного контексту, оцінки істориків та експертів, думки громад. І розʼясненням, чому та чи інша вулиця має бути перейменована, яке значення постать, чиє імʼя вона носить, насправді має в українській історії. Тож ділимось, як «зловити» політика на брехні про дерусифікацію:

• маніпулює історичними фактами;
• маніпулює соціологією;
• обґрунтовує відсутність або затримку перейменувань наративом «не на часі».

Насправді ж «не на часі» зараз підігравати російській пропаганді та сприяти збереженню радянських та імперських наративів у назвах українських вулиць та населених пунктів.