На розгляді у Верховній Раді перебуває законопроект 8024 про впровадження та ведення електронних реєстрів обліку та управління культурною спадщиною. Ця проблема справді існує — за відсутності повних цифрових реєстрів Україна не має точного переліку культурних цінностей, зокрема вкрадених чи знищених окупантами, що ускладнює їхнє повернення. Однак чи вирішує законопроект цю проблему?
Законопроект 8024 дуже короткий — він визначає, що
- Мінкульт має ухвалити рішення про створення та забезпечити ведення електронних реєстрів обліку та управління культурною спадщиною та культурними цінностями України;
- Мінкульт має розпочати експеримент зі створення таких реєстрів, який може тривати не більше двох років та
- Кабмін має створити «під Мінкультом» державне підприємство, яке власне й займатиметься створенням та підтримкою цих реєстрів та передбачити в бюджеті відповідні кошти (автори законопроекту зазначають, що надали відповідні розрахунки видатків, однак, у картці законопроекту їх немає).
Окрім цього, законопроект передбачає, що державні та комунальні заклади культури зможуть безкоштовно передавати один одному майно, яке вони в даний час не використовують. Щодо останнього Міністерство фінансів зауважило, що передача в оренду майна державних чи комунальних закладів уже врегульована законодавством та не може здійснюватися безкоштовно. Були певні зауваження щодо цієї норми (зокрема щодо її розмитості, що дозволяє широке трактування) й у профільного комітету — хоча 5 із 6 співавторів законопроекту є членами цього самого комітету й могли б подумати про це заздалегідь. Тим не менш, комітет рекомендує ухвалити законопроект у першому читанні.
У свою чергу, Комітет з цифрової трансформації зауважив, що згідно із законом «Про публічні електронні реєстри», закон, що запроваджує певний реєстр, має визначити низку параметрів цього реєстру — його назву, призначення, адміністратора, метадані, процедури внесення даних до реєстру та доступу до даних та інше.
Окрім того, необхідно визначити, яким чином нові реєстри, які планується створити, співвідноситимуться з існуючими реєстрами — такими як Державний реєстр нерухомих пам’яток, Державний реєстр національного культурного надбання, реєстр культурних цінностей, які знаходяться в розшуку, чи повернутих до України.
Отже, хоча безумовно повні електронні реєстри культурних цінностей потрібні та мали би бути створені уже давно (але не створені через загалом низьку увагу до культури як держави, так і суспільства), запропоноване законопроектом рішення залишає більше питань, ніж дає відповідей. Окрім параметрів та процесів функціонування реєстру, це й більш концептуальні питання. Зокрема, чому потрібно проводити «експеримент», а не створити одразу функціонуючі реєстри? Навіщо створювати для управління “культурними” реєстрами окреме державне підприємство? Чому, наприклад, не віддати цю функцію Українському культурному фонду чи Українському державному інституту культурної спадщини? До речі, у країнах Європи розпорядниками таких реєстрів переважно, хоча й не завжди, є міністерства культури.
Нарешті, створення всеохоплюючих електронних реєстрів культурних цінностей потребуватиме зусиль не лише міністерства культури. Адже, скоріше за все, внесення даних до реєстрів буде децентралізоване — цим займатимуться працівники музеїв (щодо музейних фондів), місцевої влади (щодо пам’яток архітектури), можливо, працівники архівів та ін. Отже, виникне потреба в перегляді процесів обліку культурної спадщини на місцях, за потреби — навчання відповідних працівників, закупівлі для них комп’ютерної техніки тощо. Ці витрати також варто передбачити, оцінюючи вартість впровадження подібного законопроекту.
За підтримки
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний