Олімпіада (не) поза політикою: коли дипломатія сильніша за спорт

Перші випадки відсторонення цілих країн від участі в олімпіадах були наслідком глобальних воєн, коли держави фіксували нову політичну реальність. Після Першої світової війни агресори та переможені країни (Австрія, Німеччина, Туреччина, Болгарія, Угорщина) опинилися за бортом ігор в Антверпені 1920 року, оскільки міжнародна спільнота не була готова бачити їх серед учасників. Схожа ситуація повторилася після Другої світової війни, коли Велика Британія не запросила Німеччину та Японію на ігри 1948 року. Тоді логіка була простою: якщо політика країни спричинила глобальну війну, вона втрачає право на свято миру. Це був період, коли бан сприймався як тимчасове, але необхідне покарання до моменту повного каяття та переформатування політичного режиму. Більш того, такі «бани» держави-господарі Ігор накладали самостійно, без погодження з Міжнародним олімпійським комітетом (МОК).

Згодом підстави для обмежень розширилися та охопили внутрішню політику держав та права людини. Найяскравішим прикладом став багаторічний бан Південно-Африканської Республіки через політику апартеїду. Протягом майже тридцяти років (з 1964 до 1992) ПАР була вигнанцем, що доводило спроможність олімпійського руху бути моральним арбітром. МОК чітко дав зрозуміти, що інституціоналізований расизм є несумісним з олімпійськими цінностями. У 2000 році подібний механізм застосували до Афганістану, де Талібан обмежив права жінок у спорті, та заборонили цій країні участь в Олімпійських іграх. З падінням ісламістського режиму Афганістан знову став учасником Олімпійських ігор у 2004 році. Попри повернення Талібану до влади у 2021-му, країна не припинила виступи на міжнародній арені, адже її Національний олімпійський комітет дотепер діє у вигнанні. Заборона Зімбабве (Родезії) брати участь в Іграх з 1972 до 1980 року стала результатом масового протесту африканських держав проти расистської політики білої меншості та системи апартеїду в цій країні. Такі рішення, попри критику, продемонстрували, що Олімпіада – це не лише про м’язи та витривалість, а й про солідарність у захисті людської гідності.

Останні десятиліття не принесли нових форм обмежень, натомість розширили перелік спеціальних статусів, що зробило олімпійські санкції беззубими. Намагаючись уникнути конфліктів із впливовими урядами та фінансових втрат, МОК почав впроваджувати формати «незалежних» або «нейтральних» учасників. Яскравим прикладом став 1992 рік: через санкції Ради Безпеки ООН збірна Югославії (до якої на тоді входили лише Сербія та Чорногорія) не була допущена до змагань, проте її атлетам дозволили виступати в нейтральному статусі. Водночас МОК оперативно визнав олімпійські комітети Словенії, Хорватії та Боснії і Герцеговини. Македонія не встигла пройти бюрократичні процедури після проголошення незалежності, тож її атлети так само виступали під Олімпійським прапором. Схожі механізми «нейтральності» застосовували й пізніше – під час становлення Східного Тимору чи у випадках втручання влади Кувейту в справи національного комітету. Таке формальне відокремлення атлета від його країни дозволяє зберігати видимість аполітичності, хоча насправді просто заплющує очі на те, що підсанкційні держави забезпечують підготовку та карʼєру спортсменів, а відтак використовують їхню участь в Іграх як інструмент пропаганди.

З 2016 року російських олімпійців неодноразово викривали на використанні допінгу та речовин, суворо заборонених правилами МОК. Після заборони росії брати участь у Літніх Параолімпійських іграх 2016 року, в 2018 році участь її спортсменам дозволили лише під «нейтральним» прапором. 

Повномасштабне вторгнення змістило увагу на збройну агресію. Теперішні заборони стали більш жорсткими, адже під питанням власне можливість співіснування атлетів з країн-агресорів та країн-жертв на одному полі. Проте росія та Білорусь не полишають спроб у різному форматі повернутися до Ігор.

У контексті Ігор 2024 та 2026 років поняття нейтральності остаточно перетворилося на маніпулятивне. Запроваджений статус індивідуальних нейтральних атлетів (AIN) для представників росії та Білорусі – це спроба МОК балансувати на двох стільцях за рахунок українців. Виступаючи як AIN, учасники не можуть використовувати кольори та будь-яку символіку своїх держав, зокрема й гімн. Однак відсутність гімну чи триколора не скасовує того, що атлети країни-окупанта продовжують свою карʼєру з почуттям повної безкарності навіть коли вони активно підтримують російську владу та війну. За словами міністра молоді та спорту України Матвія Бідного, росія активно користується своїми важелями у міжнародних спортивних організаціях, де вона роками зміцнювала власні позиції. До того ж, у вересні 2025 року Міжнародний паралімпійський комітет проголосував за відновлення всіх прав національних паралімпійських комітетів росії та Білорусі.

Ситуація з «напівбанами» виразно демонструє: спроби МОК знаходити компроміси між санкціями та формальною нейтральністю остаточно себе вичерпали. Якщо у двадцятому столітті олімпійська заборона зазвичай означала повне й безумовне виключення країни-порушниці, то сьогоднішня гонитва за показовою інклюзивністю, підкріплена грошима, дозволяє навіть зачинателям масштабної війни в центрі Європи зберігати свою присутність на Іграх. 

Держава-агресор росія використовує кожен найменший шанс для повноцінного повернення на світову арену. На Зимові олімпійські ігри 2026 року від росії та Білорусі у «нейтральному» статусі поїдуть 13 та 7 атлетів відповідно. Сьогодні Олімпійський рух має продемонструвати здатність захищати власні принципи від тих, хто використовує спорт як інструмент легітимізації агресії. Повернення до практики повної ізоляції держав-агресорів замість вигадування «нейтральних» статусів стане виявом справжньої спортивної справедливості. Зрештою, відсутність представників країни-агресора на олімпійських аренах є значно потужнішим сигналом, ніж будь-які гучні заяви в межах комітетів.