Освіта в часи війни – подкаст «Що з економікою» з Ганною Новосад

Про початок цього навчального року

Вже четвертий навчальний рік у нас розпочався в обстановці певного хаосу та дезорганізованості освітнього процесу через зовнішні обставини.

Найбільша проблема – доступ до освіти й зокрема до офлайн-освіти. Як показав особистий досвід батьків і учнів, а також дослідження, зроблені після Covid, онлайн – не найкращий формат навчання. У такому форматі чимало елементів освітнього процесу втрачаються, особливо для дітей початкових класів, які через вікові особливості в принципі не можуть навчатися онлайн. А у нас уже четвертий рік величезна кількість учнів та учениць має навчатися саме онлайн.

За офіційними даними Міністерства освіти, які воно опублікувало на початку вересня, з початку цього навчального року майже мільйон учнів навчаються повністю дистанційно і мільйон сто вісімдесят тисяч – на змішаному навчанні. Більше двох мільйонів учнів – це більше половини тих, хто пішли цього року до українських шкіл – навчаються онлайн. Це матиме довгострокові наслідки.

Крім того, на відміну від часів пандемії, через війну ситуація з доступом до освіти значно відрізняється за регіонами. Можливості організації навчання, наприклад, на звільненій Чернігівщині, відрізняються від можливостей громад на Харківщині чи Миколаївщині. Кожен регіон має свою специфіку і свої способи допомоги таким громадам.

Тому коли закінчиться війна, нам буде дуже складно всіх звести до «спільного знаменника» з точки зору надолуження освітніх втрат.

Про різні рішення в освіті та діяльність фонду SavEd

Дуже важливо шукати рішення для різних регіонів. Наприклад, на Чернігівщині прикордонні громади не настільки сильно і часто обстрілюються, як на Харківщині. Проте все одно в 20-кілометровій зоні від кордону заборонене офлайн навчання. Там єдиний варіант – це облаштовувати освітні простори в укриттях, аби діти могли навчатися хоча б у такий спосіб. У частині громад, як, наприклад, Михайло-Коцюбинське (Чернігівська обл.), уже можна відновлювати освітні заклади. Це робимо ми, робить United24, який збирав на відновлення Михайло-Коцюбинського ліцею. Київщина – також один із наших перших регіонів, оскільки тут доволі непогана ППО. Як на мене, тут значно легше, в тому числі з безпекових міркувань, повноцінно відновлювати заклади освіти. І це вже відбувається.

На Миколаївщині інша специфіка. Деякі райони сильно обстрілюють, як-от Очаків, і там про жодне відновлення офлайн навчання не йдеться. А у звільнених громадах масштаб руйнувань освітньої інфраструктури утричі більший від того, що ми бачили на Київщині й Чернігівщині. Фактично кожна звільнена громада або не має жодної освітньої інфраструктури, або вона дуже суттєво пошкоджена. Тобто там навіть немає чого відновлювати. Там ми втілюємо різні відносно швидкі рішення. Десь переобладнуємо будь-які вцілілі комунальні приміщення (ті, які дозволяє використати місцева влада) на тимчасові школи. Наприклад, це можуть бути будинки культури – як у Березнегуватому або Червоній Долині. Село Первомайське під Миколаєвом дозволило зробити невелику тимчасову школу в одному крилі амбулаторії. Друге, так само, як і на Чернігівщині – це переоблаштування укриттів. Ми їх намагаємося робити такими, щоб там можна було не просто тривогу пересидіти, а продовжити навчання. Тому там хороша вентиляція, освітлення, обов’язкова наявність санвузлів, а не відер. Там є все, щоб можна було навчатися під землею. З січня разом з американськими партнерами (IREX та USAID) почнемо впроваджувати третій напрямок – це модульні школи. Перші 10 великих модульних шкіл будуть якісними рішеннями для таких населених пунктів, як Березнегувате, Червона Долина, Широке (Миколаївська обл.).

На Харківщині, особливо в тих громадах, які час від часу обстрілюються, наш основний напрямок роботи – це так звані цифрові освітні центри. Ми їх робимо в усіх регіонах, де  працюємо, проте там приділяємо їм особливу увагу. Це облаштовані освітні простори, куди діти можуть приходити, коли немає тривоги, і мати доступ до комп’ютерів та інтернету, мати доступ до організованого післяшкілля, до тьюторів. Адже, як правило, після росіян у дітей нічого не залишається.

Про якість освіти

Ми зараз перебуваємо в ситуації, коли важливо якимось чином втримати статус-кво. Той стан доступності та якості освіти, який ми мали до повномасштабного вторгнення, у певний момент може видатися прекрасним порівняно з тим, що ми маємо зараз і що будемо мати в найближчі роки. До 24-го лютого минулого року єдиним достовірним інструментом, який допомагав нам оцінити якість шкільної освіти в Україні, було Міжнародне порівняльне дослідження PISA. Вперше ми взяли в ньому участь у 2018 році. Цього грудня вийде наступне дослідження PISA. Станом на 2018-2019 рік ми не надто сильно просідали порівняно з середнім у країнах OECD. Тобто не можна сказати, що у нас була дуже низька якість шкільної освіти.

Ми мали проблеми з окремими компетентностями, галузями, особливо з математикою. У 2018 році PISA показало, що 36% українських 15-річних підлітків не володіють базовими математичними компетентностями. Вони не вміють, наприклад, працювати з дробами та відсотками. Однак природнича і читацька компетентності були не настільки поганими у порівнянні з середнім по OECD. Звісно, ми не дотягуємо до лідерів, таких як Фінляндія, Корея чи Сингапур, проте в групі, з якою нас порівнювали (якщо не помиляюсь, це були Словаччина, Естонія, Білорусь, Грузія), ми не були серед аутсайдерів.

Велика війна, звісно, змінить дуже багато. Тести за новим PISA ми робили минулої весни вже під час війни. Мабуть, ми єдина країна, яка так робила. Але, думаю, на той час освітні втрати ще не були настільки помітні. Тому ми побачимо лише перші тенденції, а не весь негативний ефект війни. До речі, я чула від колег із міністерства, що математична компетентність наших учнів продовжує стрімко падати.

Про фінансування освіти в часи війни та ефективність видатків

Раніше видатки на освіту були відносно високі – майже 5% ВВП, що трохи вище, ніж в середньому по OECD. Закон про освіту визначає їх на рівні 7%, проте я вважаю, що це дещо популістична норма, бо за цією цифрою нічого немає. Чому у нас були такі великі видатки? І чому незважаючи на це їх ніколи не вистачало? В першу чергу це питання мережі закладів освіти. У країнах OECD, як правило, близько 15 учнів на одного вчителя, у нас було менше (у 2021 році – 9,7 – ред.). Це наслідок дуже неоптимальної мережі, яка у свою чергу спричинена нашою географією і демографією. Такі області, як Чернігівщина, Сумщина, Херсонщина ще до війни мали дуже низьку щільність населення. Відповідно школи були дуже далеко одна від одної, і в кожному селі мала бути школа.

Як була міністеркою, я відвідала село біля кордону на Чернігівщині. Там в 11 класі був один учень. Відповідно вартість його навчання перевищувала 100 тисяч гривень на рік. Для порівняння, на той момент середня вартість підготовки учня у Києві була 12 тисяч гривень на рік, через те, що в Києві значно більше учнів у класі. Проте важливіше говорити про якість, а не про вартість. У таких умовах для цього одинадцятикласника неможливо забезпечити якісну освіту. 

Але щоб зробити опорну школу або велику старшу школу, до якої учнів будуть возити, треба облаштувати всю інфраструктуру: дороги, автобуси, можливо, проживання для деяких дітей. Це також гроші. Тому я не впевнена, що ми в результаті вийдемо на меншу суму.

Оскільки ми перебуваємо в умовах війни і дуже обмежених ресурсів, на мою думку, уряд міг би запровадити чіткі критерії фінансування закладів освіти. Свого часу, коли були в уряді, ми намагалися додати в порядок використання освітньої субвенції вимоги з наповнюваності шкіл, але тоді це спричинило такий скандал і спротив усередині уряду, що, на жаль, ми мусили цю норму прибрати.

Я думаю, зараз ми маємо повертатися до дуже непопулярних рішень. Проте перед тим, як закрити школу, ми (тобто держава, громада), маємо придумати, як учні будуть доїжджати до іншого села чи міста, чи, можливо, проживати там, якщо це старшокласники.