План Маршалла та репарації

Нещодавно група українських та міжнародних економістів окреслила економічний план відбудови України за сприяння західних держав після закінчення війни з Росією. Проте один момент у цьому плані є спірним. План передбачає, що Захід має виділяти кошти на відбудову насамперед у вигляді грантів, а не кредитів.

У цього підходу є недоліки. По-перше, переконати західних виборців зробити свій внесок у відбудову України набагато важче, ніж здається. У короткостроковій перспективі колективний Захід підтримає та надасть допомогу Україні. Але з часом донорська «втома» буде зростати. Переконати нації у тому, що кільком поколінням їхніх дітей і онуків доведеться працювати для відновлення іншої країни – важко. Ймовірно, опір таким ідеям зростатиме. Відзначимо, що репараційні проєкти такого масштабу ніколи не виплачуються за один раз, для цього потрібні десятиліття. Наприклад, Німеччина виплачувала репарації за Першу світову війну протягом 92 років. А в демократичних суспільствах ідею, яка не знаходить постійної широкої підтримки, зрештою відкидають.

По-друге, пояснити західним виборцям, чому європейці та американці мають платити за наслідки війни, яку розпочала Росія, буде ще складніше. Захід надав Україні мільярди доларів допомоги і вочевидь добровільно надасть іще десятки, а, може, й сотні мільярдів. Більшість європейців щиро співчувають українцям. Багато хто вважає, що війна в Україні, – це війна і за їхнє власне майбутнє. Деякі з них також знають про Будапештський меморандум та моральні зобов’язання за ним. Але ці ідеї не такі поширені, як нам,  українцям, хотілося б. А допомагати іншим добровільно – це не те саме, що отримати рахунок від України на трильйон доларів із наполегливим проханням його сплатити (станом на 14 квітня, сукупні інфраструктурні та економічні втрати становлять приблизно від $600 млрд до $1 трлн. Остання цифра базується на прогнозованих втратах 30% ВВП. Однак, за останніми оцінками Світового банку, ВВП України впаде на 45%). Таку ідею важко “продати”. Питання навіть не в тому, чи може Захід дозволити собі оплатити рахунок на $1 трлн. Питання в тому, чи вважатимуть західні платники податків цю домовленість «справедливою», якщо Росія не покриє більшу частину витрат. Росія вчинила злочин і має бути покарана; тільки так вона отримає урок, і справедливість переможе.

По-третє, якщо в майбутньому Росія все-таки візьме на себе відповідальність і почне виплачувати репарації, західні платники податків почнуть ставити питання, чому вони загрузли в боргах на десятиліття, а Україна, вже відбудована за їхній рахунок, збирає з Росії фінансову компенсацію. Для багатьох це буде виглядати несправедливо. ЄС або деякі з його членів можуть почати домагатися відшкодування цих репарацій юридичними чи іншими способами.

Отже:

• Гроші на відбудову України мають надходити з Росії – вочевидь, у вигляді репарацій.
• Ці репарації будуть результатом судового процесу, який затягнеться на роки.
• Водночас ми розуміємо, що гроші потрібні зараз.

На щастя, є просте рішення, яке вирішує всі вищезазначені проблеми, а також має інші переваги. А саме – Україна має використовувати будь-які кошти, які Захід може дозволити собі подарувати їй без негативних політичних наслідків, на проєкти, які потребують негайної уваги. Це дії передбачені етапом №1 Плану («надзвичайне реагування») та, можливо, етапом №2 – «швидке відновлення критичної інфраструктури та послуг». Однак основна частина західних коштів має надходити у вигляді кредитів, а не грантів (на противагу тому, що пропонують автори Плану) з використанням майбутніх російських репарацій як застави за цими кредитами.

Механізм такий. Постраждала сторона (Україна) позичає кошти у третьої сторони (колективний Захід) на реконструкцію і водночас починає судовий процес проти сторони, яка створила цю ситуацію (Росія). Колективний Захід надає кошти, одночасно накладаючи арешт на будь-які російські виплати, фактично перетворюючи їх на заставу. Незалежно від результатів судового розгляду, Україна не несе відповідальності за виплату кредитів (за умови, що не було нецільового використання коштів), оскільки кінцевим відповідачем є Росія. Якщо Росія не візьме на себе відповідальність (чого ніхто з нас не очікує), гроші не переходять із рук у руки. Якщо Росію визнають винною, але сума узгоджених репарацій виявиться меншою за суму, витрачену на відбудову України, то всі репарації спрямовуються на колективний Захід і розподіляються між окремими країнами відповідно до їхніх внесків. Нарешті, якщо Росію визнають винною і сума репарацій перевищує суму, яку надав Захід, Україна отримує різницю.

Крім простоти та логічності схеми тут є й інші помітні переваги. Ця ідея, приваблива як з моральної, так і з фінансової точки зору, може бути доволі легко прийнята західною громадськістю. Справді, в такому разі зрештою заплатить злочинець, а Захід, відновлюючи Україну, не просто оплачуватиме рахунки, а інвестуватиме гроші платників податків, які вони за певний час повернуть собі з відсотками.

Є й неочевидні переваги для України. По-перше, їй не доведеться боротися за те, щоб отримувати гроші від Росії щороку протягом наступних 50+ років; цю проблему вирішуватиме колективний Захід (який, ми впевнені, буде зацікавлений у швидких і своєчасних транзакціях рік за роком). По-друге, Україна фактично зможе отримати більше грошей, якщо вони будуть надані у вигляді кредитів, а не грантів, що може принести їй довгострокову користь.