Beta

Повернути собі Крим: відгук на книгу репортажів Наталі Гуменюк «Загублений острів»

Photo: Видавництво Старого Лева
15 Січня 2021
FacebookTwitterTelegram

Для багатьох українців злочинна анексія Криму Росією стала одним із найбільших потрясінь у житті. Ми відчули та пережили біль – майже фізичний – від втрати та насилля, несправедливості та розуміння того, що цей красивий – хоч часто і занедбаний – півострів тепер недоступний для більшості із нас і раптово став відірваним від нас «островом».

Втім, хоча питання Криму далі присутнє у особистій та колективній свідомості, низка інших нагальних проблем витіснила долю півострова та його людей на периферію. Війна на Донбасі з тисячами загиблих та вимушеним переміщенням сотень тисяч, загроза подальшого вторгнення з Росії, сподівання на зміни всередині країни та коливання між «зрадою» та «перемогою» – все це вийшло на передній план. 

Водночас для жителів Криму анексія мала набагато більш безпосередній вплив. І йдеться не лише про боротьбу між захисниками українського Криму та активною кримськотатарською громадою, з однієї сторони, і прихильниками так званої «Кримської весни» з іншої. Йдеться про десятки і сотні змін, які вплинули на здатність заробляти собі на життя, вільно дихати на власній землі чи – у деяких випадках – навіть просто жити. І для багатьох українців ці тисячі історій залишаються невідомими.

Книга української журналістки Наталі Гуменюк – співзасновниці Громадського та нині редакторки Суспільного – є одним із небагатьох місточків між «материковою» Україною та долями жителів Криму. Впродовж п’яти років після вторгнення російських «зелених чоловічків» Наталя відвідувала кримські міста та села і спілкувалася з десятками кримчан – як випадковими перехожими, так і тими, хто на собі найбільше відчув наслідки зміни влади. Розмови з ними та опис обставин, в яких вони відбувалися, і складають цю книжку – тоді як авторка свідомо уникає власних розлогих міркувань та висновків.

Серед героїв книжки є відставні українські військові, вчителі української мови, кримськотатарські бізнесмени та активісти, родичі безпідставно заарештованих, в т. ч. Олега Сенцова. У хронологічному порядку авторка намагається відтворити почуття, які царювали в Криму впродовж цього часу – від «шоку» у березні 2014-го до «болю» у вересні 2018-го та «надії» у вересні 2019-го.

Разом з нею читач відчуває, як з плином часу Крим все більше ізолюється від України – як витісняють українських військових, як облаштовують пункти перетину адміністративної межі, як припиняється залізничне сполучення, перестають працювати банки та українські мобільні оператори тощо. 

Питання належності Криму та оцінки дій нової влади розділяє друзів та родини, змушує зі страхом слідкувати за власними словами. Навіть таксисти – ці термометри місцевих політичних настроїв – тепер часто мовчать. Деякі прихильники анексії відчувають на собі нові порядки, отримуючи вироки за викриття корумпованості представників нової влади. Радість одних кримчан сусідить із впертим спротивом та надією на підтримку з Києва інших – тоді як більшість просто звикає до нового життя. 

Адже кримчани повинні постійно приймати рішення. Про отримання чи відмову від російського паспорту з перспективою депортації з рідної землі та ускладненим доступом до ринку праці та медичних послуг. Про те, що робити з автівкою з її українськими номерами: переоформити на російські номери – і втратити можливість відвідувати доньку у Києві – чи залишити за плату у місцевих на «українській» стороні у Чонгарі.

У деяких кримчан можливість приймати самостійні рішення нова влада відбирає. Сотні наркозалежних, що в українському Криму могли жити близьким до нормального життя завдяки замісній терапії, у «російському» Криму це право втрачають. Без доступу до програми вони повертаються до важких, «вуличних», наркотиків чи закінчують життя самогубством, тоді як їхні батьки та діти залишаються наодинці з горем.

Для багатьох кримських татар, щоб попасти під підозру, достатньо просто жити своїм життям – сповідувати іслам та брати участь у політичному житті спільноти. Переведені з мусульманських районів Росії силовики діють за брутальними шаблонами. За словами адвоката Еміля Курбедінова: «Маєш стосунок до Меджлісу – звинувачують в екстремізмі, якщо ж релігійний – у тероризмі». Десятки потрапляють під зливу обшуків та залякувань, зрештою опиняються в тюрмах, а більш ніж півтори сотні дітей ростуть без батька.

Авторка розмовляє з їхніми родичами – дружинами, матерями, батьками. Це дозволяє побачити заарештованих не абстрактними символами, а звичайними людьми – будівельниками, чиїмись синами, ревними чи не дуже мусульманами. Кожен з родичів показує просту річ, яка має стосунок до заарештованих. У Лілі Смаїлової в руках ключі. Її чоловік, політв’язень Едем Смаїлов – будівельник і його клієнти постійно залишали у нього свої речі та ключі, адже найбільше йому довіряли.

Описана у книжці солідарність між кримськими татарами, надія на краще та їхнє шанобливе ставлення до України вражають. Викликає жаль, що українська держава не могла зробити більше для цього народу, що пережив навіть не одну, а декілька хвиль депортацій і знову змушений потерпати на рідній землі.

Загалом, відчуття того, що Україна могла – і може – зробити більше, авторкою хоч і не наголошується, але помітне у розмовах її героїв. Кримські татари роками не могли отримати паспорти в незалежній Україні, натомість – яка іронія долі! – за два місяці отримали їх від російської влади. Пункт перетину в Чонгарі – принаймні на час, описаний у книзі – сумний та слабко облаштований. Відсутність зручного транспортного сполучення відбирає години часу та сили у людей, що намагаються зберегти зв’язок із рідними чи – як родичі кримських татарів – розповісти свої історії та отримати допомогу у звільненні близьких. Літніх сестер з Сімферополя, що брали участь у кримському Євромайдані та у 2014 році приїжджають у Київ на вибори президента, стереотипно критикує за «здачу Криму» волонтерка київського Майдану. 

Для деяких героїв книжки саме її авторка стає представницею України і дає надію на те, що їхні історії почують і – можливо – допоможуть. Сама Наталя Гуменюк постійно жонглює сім-картками, телефонами та паспортами, намагаючись – часто безуспішно – втримати впродовж років зв’язок зі своїми героями: контакти губляться у метушні непростих переїздів, змінюються номери телефонів, фізичні адреси чи псевдоніми у соцмережах. 

Та її книжка робить все для того, щоб зв’язок між Україною та її людьми у Криму зберігався – аж доки більш сильне та успішне суспільство зможе рішуче звернути увагу на повернення півострову додому. 

Наразі ж книжка допомагає читачу повернути Крим у своє життя.

Наталя Гуменюк. Загублений острів. Книга репортажів з окупованого Криму / Львів: Видавництво Старого Лева, 2020 – 312 с.

Автори
  • Ростислав Аверчук, гостьовий редактор «Вокс Україна», випускник бакалаврської програми «Філософія, політика, економіка» Оксфордського університету

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний