Секрети успіху: як різні країни боролися з пандемією COVID-19

У подкасті «Здоровий інтерес» співзасновник Українського центру охорони здоров’я (UHC) Павло Ковтонюк розповідає про те, як пандемія вплинула на різні аспекти нашого приватного життя, локальні, національні та глобальні суспільні процеси та геополітику. 

У пандемії є кілька стадій. Перша — поодинокі випадки. Якщо провести аналогію з пожежею — то це невелике займання, яке тільки почалося і яке легко загасити. Друга — кластерне поширення, коли пожежа вже трохи розгорілася, але її все ще можна контролювати. Для пандемії це означає спалах у місті, селі чи на підприємстві. Таке зараження можна локалізувати й відстежити його джерело. Тобто спочатку йде обмеження хвороби, а потім її повна ліквідація.

І нарешті третя стадія — «поширення в громаді». Це схоже на неконтрольоване горіння степу або лісу. Тут навряд чи можна щось швидко зробити. Приборкання такої пожежі потребує багато часу і сил.

«У пандемії коронавірусу різні країни обрали різні стратегії, “гасіння пожежі”. Країни, які впоралися найкраще з подоланням пандемії, змогли локалізувати та зупинити поширення на першому етапі, коли були лише поодинокі випадки або невеликі кластери випадків. Та навіть ті країни, які дійшли до широкого і неконтрольованого поширення, показали доволі добрі результати», — пояснює Павло Ковтонюк. 

Такі країни як Тайвань, Сінгапур, Південна Корея, Нова Зеландія й Австралія змогли рано вплинути на пандемію, ліквідувавши спалахи оперативно і жорстко, поки вони не ставали вогнищами, які швидко поширюються. З іншого боку, наприклад, Німеччина і Данія не встигли зупинити «полум’я» на ранніх етапах, але при цьому все одно показали добрий результат. Деякі країни застосовували оригінальні стратегії боротьби з хворобою. Наприклад, Туркменістан просто заборонив коронавірус, Білорусь не говорила про те, що реально відбувається в країні, а Шведський уряд спочатку робив ставку на груповий імунітет. Розглянемо кожну з цих країн докладніше.

Тайвань

Тайвань діяв надзвичайно швидко і злагоджено. Ця країна від самого початку мала план, технології та лідерство, щоб зустріти пандемію готовою до неї. Тайвань почав протидію пандемії ще в грудні, щойно почув про неї перші новини. Уже з 31 грудня, коли стало відомо про початок спалаху в Китаї, Тайвань почав перевіряти людей на кордоні з Китаєм.

Тайвань — перша країна у світі, яка припинила авіасполучення з Китаєм, крім повернення своїх громадян, яка одразу розробила і запустила чіткі правила в’їзду та самоізоляції після в’їзду.

Вона також заборонила експорт засобів індивідуального захисту. Натомість розгорнула дуже потужне виробництво масок й інших засобів захисту на своїй території та встановила фіксовану ціну на них. Наприклад, наприкінці січня 2020 року тут виробляли 4 млн масок на день (а вже на початку лютого виробництво досягло 10 млн масок на день). Окремо виготовляли маски для дітей. При цьому уряд встановив великі штрафи та навіть покарання у вигляді ув’язнення за підвищення цін на маски чи інші товари для запобігання передачі вірусу. Уряд розробив ефективну систему логістики із залученням працівників пошти, аби всі медзаклади і аптеки були забезпечені масками, створив систему відстеження залишків. 

«Усе це було зроблено до 20 січня 2020 року, а 21 січня у Тайвані зафіксували перший випадок коронавірусу, який з’явився там вже коли вся країна була повністю готова до нього. Як так вийшло? Перш за все варто похвалити уряд Тайваню, але також треба згадати, що ця країна вже мала досвід подібних пандемій, зокрема спалах SARS у 2003 році. Тому цього разу вони зрозуміли, що не можна сидіти й чекати. Коли уряд Китаю в грудні сказав, що все добре, і ніякої пандемії в них немає, у Тайвані дуже добре зрозуміли, що все погано і пандемія є», — розповідає Павло Ковтонюк. 

З 20 січня тут проводилися щоденні брифінги міністра охорони здоров’я, щогодини оновлювалася інформація про поширення вірусу. Фактично одразу  топ посадовці зайняли проактивну позицію, визнали можливу кризу, тому комунікація почалася миттєво — чесна, прозора та чітка, з поширенням алгоритмів дій та важливої інформації про те, як себе захистити. Наприкінці уряд Тайваню запровадив суворий контроль за поширенням дезінформації. Штрафи за це сягали $100,000. 

У Тайвані інтегрували національну базу даних медичного страхування з імміграційною та митною базами даних. Це дозволило відстежувати та ізолювати потенційно заражених. На основі історії подорожей за останні 14 днів та контактів людини алгоритм розраховував інфекційні ризики. Якщо ризики високі — людина обов’язково залишалася на самоізоляції. Її контролювали через мобільний зв’язок, а також здійснювали раптові візити до тих, хто перебував на самоізоляції.

Контакти вже ізольованих людей відстежували в реальному часі та ретроспективно (протягом місяця). Людям, які могли контактувати з хворими, надсилали сповіщення про можливий контакт і вказівки залишатися вдома на самоізоляції. При цьому людина, яка захворіла, отримувала повністю безоплатне лікування та компенсацію заробітної плати під час перебування на самоізоляції чи на лікуванні.

Протягом року пандемії у Тайвані не було локдаунів. Відстеження контактів та ізоляція виявлених випадків дозволили зупинити поширення хвороби. 

Схожу історію можна побачити в інших країнах, таких як, наприклад, Сінгапур.

Сінгапур

Сінгапур також мав досвід боротьби з SARS у 2003 році. Крім відстеження та тестування, уряд забезпечив розгортання ліжок для розміщення пацієнтів з COVID-19, підтримуючи низький рівень смертності (<0,1% підтверджених випадків). Також тут готували додаткові локації для карантину тих, хто прибуває. Наприклад, звільнили гуртожитки та будівлі, які використовували під час попереднього спалаху. 

Тут також не вдавалися до жорсткого локдауну (обмеження були лише часткові), а швидко відстежували кластери поширення і ліквідували «розгорання». В місцях імовірного поширення вірусу, таких як громадські заклади чи школи, заохочували носіння масок, дотримання фізичної дистанції, роботу з дому. 

Із населенням 5,7 млн Сінгапур має один із найвищих показників виконаних тестів на 100 тисяч населення (станом на квітень 2021 року). Від самого початку пандемії тут нарощували спроможність буквально щотижня. Загальна стратегія полягала не у масовому тестуванні всіх і всюди, а в стратегічному розподілі ресурсів.  Наприклад, медикам чи працівникам будинків для літніх людей тести роблять регулярно — раз на два тижні. Решті виконують симптоматичні тести.

Сінгапур, як і Тайвань, активно використовував технології. Наприклад, система «Safe entry» використовувала QR-коди для реєстрації, входу і виходу людей з будівлі. Коли фіксувався випадок хвороби у людини, через мобільний додаток уряд надсилав сповіщення людям, які були з нею в одній будівлі. 

«Що цікаво, в Сінгапурі також розробили систему для людей, у яких не було телефонів. Наприклад, людям похилого віку видавали пристрої схожі на дитячу іграшку Тамагочі. Цей пристрій посилав сигнал про те, що у людини був контакт із хворим на коронавірус», — розповідає Павло Ковтонюк.

Уряд Сінгапуру не забув і про фінансову підтримку: він покривав усі медичні витрати, пов’язані з тестуванням та лікуванням, а також надавив $100 на день як компенсацію втрати доходу під час перебування на карантині. 

Південна Корея

Ще один успішний кейс боротьби з пандемією COVID-19 — Південна Корея. У цій країні був нещодавній досвід спалаху MERS у 2015 році, після чого країна добре підготувалася до подібних криз які на законодавчому рівні, так і на рівні населення. Коли почалася пандемія коронавірусу, у корейців не було питання, що треба носити маски, співпрацювати з інспекторами, які відстежують контакти, і виконувати рекомендації уряду. 

Південна Корея почала дуже швидко нарощувати свої потужності з тестування, активно залучаючи приватні підприємства. Уже наприкінці березня 2020 року країна робила 15-20 тисяч тестів на добу, а в листопаді того самого року — 110 тисяч тестів. При цьому населення Кореї становить близько 50 мільйонів. По всій країні відкрили велику кількість пунктів тестування — в аеропортах, на входах до лікарень, в інших громадських місцях. У багатьох пунктах можна було зробити тест не виходячи з автомобіля.  

Як у Південній Кореї організували ізоляцію хворих? Пацієнтів із груп ризику (люди старшого віку і ті, хто мають хронічні хвороби) госпіталізували. Людей з помірними симптомами направляли у спеціально переобладнані приміщення, надані державними чи приватними установами, де вони отримували базову медичну підтримку і знаходилися під наглядом медиків.

Люди, які близько контактували з хворими, та хворі із легкими симптомами, які можуть самостійно вимірювати температуру, самоізолювалися на 2 тижні. Вони мали використовувати спеціальний додаток Self-Carrantine Safety Protection протягом 14 днів.

Додатково працювали організовані місцеві групи з моніторингу таких людей. Вони телефонували їм двічі на день, аби переконатися, що вони перебувають на карантині, та розпитували про стан здоров’я і симптоми. За потреби забезпечували доставку продуктів чи ліків. Порушникам карантину загрожував штраф — понад $8 000. Щоб допомогти людям подолати несприятливі наслідки ізоляції, створили гарячі лінії та центри підтримки ментального здоров’я. 

«Але, мабуть, найкраще — це система відстеження контактів у Південній Кореї. Тут найняли велику кількість експертів, які писали, дзвонили людям і відстежували контакти, якщо в людини був підтверджений випадок коронавірусу. У цієї «Служби епідемічної розвідки» був доступ до різних даних, наприклад, системи GPS, камер відеоспостереження, навіть трекінгу використання кредитних карт. Їхня робота супроводжувалася комунікацією з боку уряду про те, як важливо співпрацювати з цією службою», — розповідає Павло Ковтонюк. 

Нова Зеландія

Нова Зеландія й Австралія запроваджували локдауни, але при цьому вони очолювали рейтинг країн, де можна найбільш безпечно жити під час пандемії COVID-19. Такий рейтинг склало видання Bloomberg. Він містить низку індикаторів, які в сумі показують, які країни є найбільш безпечними для перебування під час пандемії. Очолює цей рейтинг Нова Зеландія. 

«На перший погляд, ця країна не зробила нічого особливого, вони не винаходили колесо, а просто брали й втілювали те, що мало доведену наукову ефективність. Ефективно контролювали кордон, використовували широку систему тестування, ізоляції, відстеження контактів, були ефективні в комунікації. Запроваджували, коли потрібно, локдауни та мали доволі сильну підтримку з боку свого населення. Ось так просто Нова Зеландія стала першою країною, яка фактично зупинила поширення коронавірусу і де були довгі проміжки часу, коли там було 0 нових випадків», — пояснює Павло Ковтонюк. 

Для реагування на поширення вірусу тут створили National Health Coordination Centre наприкінці січня 2020 року. Оперативно вводили локдаун за 4-рівневою системою. Завдяки цьому вдалося зупинити поширення вірусу. Крім цього, час на карантині було використано, щоби покращити систему тестування та відстеження контактів, налагодження потужностей медзакладів. 

«Але є в цій країні одна особливість: у неї була дуже сильна лідерка —  прем’єр-міністерка Джасинда Ардерн, яка показала просто зразкове керівництво країною під час пандемії. Їй вдалося об’єднати країну і досягти дуже високого рівня довіри людей до всіх дій уряду, якими б непопулярними вони не були», — підсумовує Павло Ковтонюк.

Австралія

А що ж в Австралії? Насправді нічого особливого — прийняття рішень на основі науки, підтримка громадян, щоб пом’якшити економічні наслідки кризи, тестування, відстеження контактів і постійна робота над формуванням довіри людей до того, що робить уряд. 

Як і в інших країнах, тут встановили обмеження на в’їзд. Перший випадок захворювання зафіксували 25 січня 2020 року, а вже з початку лютого країна заборонила в’їзд нерезидентам з Китаю, потім Ірану та Італії, для резидентів запровадили обов’язкову самоізоляцію протягом 14 днів. Повністю кордони на в’їзд закрили 20 березня. Що було трохи пізно, бо вірус уже завезли — орієнтовно дві третини випадків на кінець березня 2020 року були «завезені». Ситуацію погіршило те, що з лайнера Ruby Princess напередодні повного закриття кордонів випустили 2 700 пасажирів без перевірки стану здоров’я навіть попри наявність симптомів. Згодом епідрозслідування пов’язало 700 випадків COVID-19 і 20 смертей внаслідок вірусу саме з цим лайнером.

На початку березня 2020 року в Австралії поновили роботу так званого Національного кабінету, який очолює прем’єр-міністр країни, та куди входять голови штатів та територій. Цей кабінет останній раз збирався ще під час Другої світової війни. Це дуже допомогло у кращій координації відповіді на пандемію. 

«В Австралії інвестували справді багато грошей в телемедицину, щоб у людей був постійний доступ до медичної допомоги без фізичного звернення до медичних закладів, які були зайняті лікуванням хворих на коронавірус. За перші п’ять тижнів телемедичними послугами скористалися три мільйони австралійців», — розповідає Павло Ковтонюк. 

Тут запровадили широку підтримку громадян. Для цього уряд виділив $190 млрд. Були створені платформи JobSeeker та JobKeeper, аби попередити наслідки карантину та ймовірну втрату роботи. Держава потужно підтримувала бізнес. Також бути програми безоплатного догляду за дітьми для працюючих батьків, зокрема центри догляду за дітьми продовжували роботу, уряд оплачував близько половини операційних втрат таких центрів. 

Країни, про які поговоримо далі, не змогли так оперативно відреагувати на початок пандемії, тому їм довелося наздоганяти поширення коронавірусу, але їм це доволі добре вдалося. 

Німеччина

«Німеччина не встигла запобігти проникненню коронавірусу на свою територію і початку широкого поширення, але далі тут робили все доволі вправно. Дуже рано ця країна розгорнула неймовірної потужності тестування, налагодила відстеження контактів, розробила модель ефективного використання ресурсів медичних закладів та мережі лікарняних ліжок», — говорить Павло Ковтонюк. 

Тестування було значним пріоритетом в Німеччині. Один із перших діагностичних тестів було розроблено саме в берлінській клініці Charite. А уряд цієї країни працював над тим, щоб мобілізувати не тільки державні, а й приватні та навіть ветеринарні лабораторії для того, щоб швидко наростити потужності системи тестування. 

«Найцікавіше те, що Німеччина — дуже децентралізована країна. Землі там мають широку автономію, а з нею і права самостійно вирішувати те, якою буде відповідь на спалах і які обмеження вводити або не вводити під час дії локдауну.  Але як і Новій Зеландії, Німеччині дуже пощастило з лідером, а точніше з лідеркою, Ангелою Меркель. Їй вдалося організувати злагоджену роботу керівників земель, вона також постійно зверталася до громадян з дуже чіткими й зрозумілими повідомленнями та інструкціями, їй вдалося створити довіру людей до науки. Вона постійно спиралася на наукові факти та посилалася на те, що сама має науковий ступінь, щоправда, з хімії», — розповідає Павло Ковтонюк.

На рівні держави тут широко використовували науку та прогнозування. Інститут Роберта Коха та інші наукові установи підготували дані та аналіз для реагування на початку січня 2020 року. Інститут випускав щоденний аналіз ситуації. Цей постійний потік інформації допоміг уряду, а також місцевим органам охорони здоров’я, медикам та населенню приймати зважені рішення.

Інша особливість Німеччини — у комунікації. Відомий вірусолог країни Крістіан Дростен запустив свій подкаст «Das Coronavirus-Update», який мав дуже велике охоплення. Зараз Дростен став “іконою” в Німеччині, схожою на доктора Ентоні Фаучі в США. У подкастах він простою мовою пояснював різні аспекти функціонування вірусу.

Ще одна особливість — незважаючи на те, що в Німеччині багато будинків для догляду за людьми літнього віку, їй вдалося вдалося уникнути стрімкого поширення вірусу в цих установах. Порівняно низький рівень зараження серед населення Німеччини старше 70 років є, мабуть, одним із факторів відносно низького рівня смертності в цілому в країні. Людей літнього віку також тестували більше, ніж молодші групи населення. 

У березні 2020 року німецька лікарняна система почала звільняти ліжка інтенсивної терапії та відкладати планові оперативні втручання, щоб звільнити місця для потенційного потоку пацієнтів з COVID-19. Німеччина також про всяк випадок побудувала заклади з додатковою кількістю місць для інтенсивної терапії.

Завдяки великій кількості лікарняних ліжок та ретельному плануванню у відділеннях інтенсивної терапії, країна ніколи не мала перевантаження медичної системи. У середині травня 2020 року в Німеччині навіть прийняли закон про надання безоплатної медичної допомоги резидентам інших країн ЄС, а також відправляли своїх лікарів допомагати Італії. 

Данія

Скандинавські країни теж доволі успішно відповіли на пандемію. Їхній “секрет” добре видно на прикладі Данії. 

«Данія вчасно впровадила локдаун, широке тестування та відстеження контактів, але було щось, що робило цю країну особливою. Скандинавські країни дуже соціально згуртовані. Там немає великої різниці між класами чи значної нерівності між різними верствами населення. Це дуже великий плюс під час такого лиха як пандемія, тому що це створює значну довіру», — пояснює Павло Ковтонюк.

Разом із закриттям на локдаун, у середині березня парламент Данії одноголосно ухвалив закон, який надає органам охорони здоров’я повноваження змушувати громадян проходити обстеження, лікування чи карантин. Цей закон, серед іншого, дозволяв обмеження доступу до державних установ та громадського транспорту, що досить екстремально для скандинавських країн. 

У Данії була надзвичайно висока підтримка дій уряду і загалом довіра до владних інституцій. Більше 80% громадян вказали, що схвально ставляться до стратегій протидії коронавірусу і вважають їх правильними. 

Добре зміцнили медичну мережу. У кожній лікарні були створені спеціальні відділення та додаткові ліжка для реанімації. До сформованих команд медиків долучили студентів-медиків та лікарів, які вже були на пенсії. Сімейні лікарі також були у цій системі. Навіть у найвищий пік захворюваності на початку квітня (466 кейсів та 500 госпіталізацій за день), система не була перевантажена, хоча кількість ліжок тут була значно меншою, ніж у співмірних за устроєм системах охорони здоров’я інших країн.

Запровадили підтримку громадян. У Данії заохочували роботу з дому, дозволили дистанційно працювати держслужбовцям без жодних відрахувань і втрат зарплати. Пакети фінансової допомоги були на суму близько 13 млрд євро (пізніше збільшили до 60 млрд євро — це 2,6% ВВП). Мета — підтримати компанії, що зіткнулись зі зменшенням своїх доходів через локдаун. Ця допомога була призначена на покриття операційних витрат, аби запобігти втраті робочих місць. Фрілансерам також пропонували схему компенсації.

«Одного дня в Данії оголосили, що країна піде на локдаун і яких заходів потрібно буде дотримуватися. І хоча до початку дії локдауну залишалося ще декілька днів, люди почали самостійно дотримуватися цих заходів. У багатьох інших країнах Європи все було в точності до навпаки. Наприклад, у Великій Британії, Франції, Нідерландах в останні дні перед карантином були найбільш гучні вечірки й часто людей навіть розганяла поліція», — ділиться спостереженнями Павло Ковтонюк.

Саме завдяки такій організованості Данія була країною, у якій першій у Європі почали знімати обмеження, відкривати школи, ресторани й взагалі повертатися до нормального життя в середині 2020 року. Схожим шляхом пішли Норвегія,  Фінляндія, Ісландія. 

Швеція

А от Швеція дуже відрізнялася від інших скандинавських країн. Ця країна напевно увійде в історію тим, що обрала свій шлях, власну модель протидії коронавірусу — фактично нічого не робити. Головний ідеолог цієї моделі — державний епідеміолог Андерс Тагнелл зі Шведського національного інституту громадського здоров’я, який мав свої тверді переконання щодо того, як треба відповідати на спалах коронавірусу. Спочатку він наполягав, що вірус не вийде за межі Китаю, потім вважав, що достатньо буде лише відстежувати завезені випадки, а згодом він говорив про те, що не слід вводити обмеження, а варто зробити ставку на те, що населення досягне колективного імунітету природним шляхом. 

«Від початку Швеція не вводила жорстких обмежень, і всі заходи мали рекомендаційний характер. Така модель діяла до грудня 2020 року, але потім уряд все-таки визнав, що вона була помилковою, і відмовився від неї. Ігнорувати те, що результати Швеції були набагато гірші за інші скандинавські країни, було вже неможливо. У Швеції було в рази більше людей, які захворіли й не змогли одужати від коронавірусу порівняно з Норвегією, Данією чи Фінляндією. Уряду стало зрозуміло, що жодного колективного імунітету Швеція не здобула, втратила багато життів і не отримала економічних переваг», — говорить Павло Ковтонюк. 

Посеред пандемії країна повністю розвернула свою стратегію й організовано й ефективно почала впроваджувати нову. І зараз Швеція, так само як і інші скандинавські країни, перетворюється на приклад того, як треба протидіяти поширенню коронавірусу. Так само бадьоро ця країна включилася в кампанію з вакцинації.

Стратегії боротьби з пандемією

«Якщо спробувати це все підсумувати, то загалом спроби якось класифікувати стратегії країн доволі умовні, бо в кожної були свої особливості. Але можна побачити, що є ряд передумов, які точно роблять відповідь країни на пандемію більш успішною. По-перше, це розвинена інфраструктура, яка або є в країнах завдяки попередньому досвіду пандемій, або яку країни дуже швидко розгортають на початку спалаху. По-друге, це довіра до державних інституцій, це довіра до науки. По-третє, це згуртованість суспільства і його організованість, а ще це чітка і чесна комунікація уряду зі своїми людьми, й лідерство», — вважає Павло Ковтонюк.

У Великій Британії був яскравий кейс, коли помічник Бориса Джонсона Домінік Камінгс порушив умови самоізоляції. Він виїхав зі свого маєтку з дружиною з підозрою на COVID-19. Це зафіксували, фото поширилися мережею. Потім вийшло дослідження, яке показало, що цей вчинок дуже серйозно вдарив по довірі громадян до уряду. Це навіть назвали «ефект Камінгса» (The Cummings effect).

Які фактори найбільше вплинули на протидію пандемії?

Лідерство та довіра тісно пов’язані. В країнах, де лідери мають довіру, покладаються на науку та факти, щиро і впевнено надають вказівки й прозоро комунікують свої дії, подають приклад та дотримуються своїх обіцянок, відповідь на кризу була успішнішою (Джасінда Ардерн та Ангела Меркель). 

Прихильність та довіра до науки. Очевидно, що в такому суспільстві менше поширюються фейки та дезінформація, а рішення та рекомендації влади, засновані на наукових даних, не ставляться під сумнів та не зустрічають спротив громадян. Цікаво, що рівень довіри до науки збільшився, якщо порівняти докоронавірусні часи і зараз — http://bit.ly/3e9cymf, http://bit.ly/3qdpOZK

 

Соціальна згуртованість — те, що дає змогу дати відповідь на пандемію буквально всім суспільством. Це країни, в яких  низька нерівність, дисципліноване суспільство, менша поляризація та вища взаємна підтримка, такі  як скандинавські країни чи Японія.

Інвестиції в інфраструктуру охорони здоров’я і оперативність. Країни, які переживали попередні спалахи схожих хвороб, таких як SARS і MERS, чи “пташиний” грип у 2009 році, інвестували кошти в інфекційний контроль, мали плани готовності до схожих спалахів, технології, бази даних, систему епіднагляду та відстеження контактів. Їм було значно легше реагувати, використовуючи цей досвід. Це також позитивно вплинуло на швидкість реакції і жорсткість дій — менше спостерігали, більш рішуче вводили локдаун чи інші обмеження.

Комунікації. Коли уряд чесно, відкрито та прозоро комунікує будь-які свої дії, поширює правдиву інформацію, запобігає поширенню дезінформації та фейкам, це сприяє ефективній протидії поширенню вірусу. Приклади: Нова Зеландія, Тайвань — щоденні брифінги, Польща — цілий день марафон з питаннями-відповідями по телебаченню перед тим, як запустити карантин. 

Популізм та авторитаризм під час пандемії

Лідерство робить відповідь країни успішною, але невдале лідерство призводить до невдачі. Популіст на чолі країни — найгірше, що може трапитися в часи пандемії.

Всіх невдалих лідерів можна поділити на дві категорії: перші  применшили значення коронавірусу або взагалі його заперечували, інші сприйняли його серйозно, проте скористалися пандемією, щоб посилити власні позиції, а не боротися з хворобою. 

Серед останніх можна згадати прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, який вирішив, що пандемія — це найкращий час, щоб наділити себе необмеженими повноваженнями. 30 березня 2020 року угорський парламент прийняв закон, який давав йому можливість необмежено ухвалювати рішення, та, наприклад, ув’язнити когось на термін до 5 років за публікацію «неправдивих» чи «спотворених» фактів, щоб це не означало. Пізніше цей закон скасували, але через це Угорщина та Європейський Союз пережили кілька дуже неприємних місяців взаємин.

Схожа історія була в Туреччині, де запровадили карантинні обмеження, але водночас уряд використав кризу для того, щоб тиснути на ЗМІ і боротися з інакодумцями та опозиційними політиками. Відомий випадок, коли поліція затримала водія вантажівки, який опублікував у TikTok відео про те, як він не дотримався карантину, бо не міг прогодувати сім’ю сидячи без роботи. 

Найбільш яскравим прикладом авторитарної реакції стали дії президента Філіппін Родріго Дутерте. 15 березня 2020 року він ініціював загальнонаціональний локдаун, а потім заохочував поліцію розстрілювати тих людей, чия поведінка здавалася загрозливою — наприклад, тих, які не носили маску. Кількість людей заарештованих за порушення комендантської години на Філіппінах майже дорівнялася до кількості тестів на COVID-19. 

Та все ж таки найгіршими лідерами можна вважати тих, хто взагалі заперечували COVID-19. Найбільш відомим є експрезидент США Дональд Трамп, який спочатку переконував усіх, що коронавірусу не існує, а згодом применшував його загрозу. Він активно поширював науково необґрунтовану інформацію, наприклад, про ліки гідроксихлорохін та хлорохін. Він постійно публічно конфліктував з експертами, особливо з науковцем Ентоні Фаучі, який очолював штаб боротьбі з коронавірусом у США. Після запровадження штатами локдаунів на своїй території Трамп домагався «відновлення економіки» протягом, наприклад, усього літа минулого року, попри те, що було очевидно, що США вступають у другу дуже серйозну хвилю коронавірусу, ще по суті не вийшовши з першої. А коли Трамп все ж таки змушений був визнати, що втрати США від коронавірусу дуже великі, він почав заявляти, що без його керівництва вони були б у кілька разів більші. 

У Бразилії був свій Дональд Трамп — президент цієї країни Жаїр Болсонару. Від самого початку пандемії він заперечував COVID-19, казав, що сильно хвилюватися не варто, тому що при цій хворобі ви не будете відчувати нічого, хіба що симптоми невеликого грипу чи застуди, він демонстративно відмовлявся носити маску, і писав, що вакцинація не допоможе. Під час розпалу пандемії, коли в країні були вже десятки тисяч хворих, він пішов на мітинг проти коронавірусу, де демонстративно був без маски, тиснув руки, обіймався з людьми. Зрештою він сам захворів на COVID-19, але й після цього не припинив применшувати значення цієї хвороби. Далі тиснув на місцеву владу, аби вона послаблювала чи взагалі припиняла карантин, звільнив двох міністрів охорони здоров’я, які закликали до запровадження заходів соціальної ізоляції громадян, заперечував дані про кількість хворих та смертей, вважав, що вони нічого не показують, а лише спотворюють сприйняття. 

Деякі популісти спочатку заперечували коронавірус, а потім злякалися його і почали визнавати — наприклад, прем’єр-міністр Болгарії Бойко Борисов. Спочатку він демонстративно ходив без маски, навіть був один раз оштрафований поліцією за те, що не носив маску у церкві. Згодом він змінив тактику — почав носити маску сам і закликати до цього людей, і країна врешті запровадила загальнонаціональні обмеження.