Непритягнення до відповідальності ані СРСР як держави, ані її вищих посадових осіб, ба навіть рядових військових, за міжнародні злочини й сьогодні залишається серйозною проблемою в контексті правосуддя перехідного періоду і забезпечення права на правду.
Для низки пост-комуністичних режимів на зорі побудови демократичних держав була характерною загальна пасивність громадянського суспільства, відсутність попиту на звершення справедливості і більше – небажання переосмислювати роль вождів нації, державних структур, партії тощо. Це, зокрема, було яскраво видно протягом неоголошеної “війни” прихильників і противників знесення пам’ятників вождям та героям СРСР.
Водночас очевидність вчинення міжнародних злочинів СРСР, зокрема сталінським режимом, визнав у 2017 році навіть В. Путін.
«А судді хто?»
Для документації, розслідування та притягнення до відповідальності вищих посадових осіб і військових СРСР ще у вересні 1939 року нацистська Німеччина створила Бюро воєнних злочинів (варто згадати, що на цей момент СРСР не був стороною основоположних договорів у сфері МГП, в тому числі Гаазьких конвенцій). Однак, вагомою вадою кожного збройного конфлікту є дефіцит легітимності судових трибуналів, які неминуче стають або судилищем над переможеним або ж помстою жертви. Відтак, попри вчинення міжнародних злочинів СРСР у ході Другої світової війни ні міжнародного, ні гібридного чи національного трибуналу над винними особами не було. Багато в чому це можна пояснити “внутрішніми домовленностями” держав-союзниць, адже два ядерні удари США та бомбардування Дрездена Великобританією і США, що призвело до орієнтовних втрат 25-275 тисяч цивільного населення (за різними оцінками) також не були фактом жодного кримінального переслідування після Другої світової війни.
Надалі, після опускання залізної завіси (1946 рік), імплементації доктрини Трумена (доктрина “стримування СРСР”, 1947 рік), розробки й проведення випробувань ядерної зброї СРСР (1949 рік) всередині міжнародної спільноти склався своєрідний консенсус: про злочини союзників часів Другої світової війни не згадувати, порушення прав людини (в тому числі широкомасштабні та систематичні) розглядати як “внутрішню справу” держави. У цей період всі ініціативи середини 30-х років ХХ століття з розробки Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства та створення постійного міжнародного суду для притягнення до відповідальності за міжнародні злочини були заморожені. Реакція демократичних держав на масові порушення прав людини набувала характеру економічних та торговельних контрзаходів (санкцій), наприклад, у 1974 році Конгрес США, реагуючи на обмеження права на свободу пересування в СРСР, ухвалив поправку Джексона-Веніка. Цей консенсус пояснює, чому перші міжнародні кримінальні трибунали після Другої світової війни з’явилися тільки в 1990-х (щодо Югославії та Руанди).
Засудження можливе — навіть через багато років
Однією із основних рис геноциду, воєнних злочинів, злочинів проти людяності є те, що вони не мають строків давності (стаття 1 Конвенції про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності (1968 рік). Це означає, що теоретично притягнути винних до відповідальності можна навіть сьогодні. Для прикладу, у 2009 році в Україні була порушена т.зв. кримінальна справа про Голодомор за фактом здійснення посадовими особами геноциду в Україні у 1932–1933 роках, від якого загинули мільйони українців. У списку обвинувачених фігурували Сталін, Молотов, Каганович, Постишев, Косіор, Чубар та Хатаєвич. 13 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва підтвердив висновки сторони обвинувачення, однак закрив кримінальну справу на підставі пункту 8 частини 1 статті 6 КПК України (у зв’язку зі смертю обвинувачених). Рішення, яке, очевидно, мало більш вагоме політичне, а не юридичне значення, здобуло схвальну оцінку Президента Політичного комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи Горана Ліндблада як “важливе для України та українців”. Водночас представники Держдуми РФ назвали рішення “частиною передвиборчої кампанії Ющенка” та намаганням штучного виокремлення української теми.
У контексті притягнення до відповідальності за міжнародні злочини СРСР слід підкреслити, що всі принципи, пов’язані із незастосуванням строків давності, невідворотності відповідальності тощо застосовуються як до тих, хто віддавав злочинні накази на найвищому рівні, так і до виконавців найнижчого щабля. Це означає, що окремі особи можуть бути досі живими і мають понести справедливе покарання за злочини СРСР. Показовою є практика органів юстиції держав Балтії, яка стала предметом для подальших рішень ЄСПЛ у справах Колк і Кислий проти Естонії (рішення від 17 січня 2006 року), Кононов проти Латвії (рішення від 17 травня 2010 року) та Василяускас проти Литви (рішення від 20 жовтня 2015 року).
Головною проблемою таких судових процесів є принцип nullum crimen sine lege (ніякого покарання без закону: дія має бути визнана як злочин на момент її вчинення). Втім, уже Нюрнберзький процес привернув увагу міжнародної спільноти до принципів природної справедливості, які пізніше були розкриті професором права Гейдельберзького університету Густавом Радбрухом після того, як він відкинув ідею про те, що жахливі акти Голокосту та інші міжнародні злочини можуть залишитися безкарними лише тому, що не існувало законів, які би їх криміналізували. Протиправність таких звірств є очевидною. Рішення юридичної загадки, запропоноване Радбрухом, було охоче сприйняте міжнародною юридичною спільнотою і дозволило переслідувати міжнародні злочини у рамках перехідного правосуддя.
ЄСПЛ перейняв такий підхід. Так, у рішенні по справі Колк і Кислий проти Естонії Суд зазначив, що депортація цивільного населення була прямо визнана злочином проти людяності в Статуті Нюрнберзького трибуналу 1945 року. Незважаючи на те, що Нюрнберзький трибунал був створений для притягнення до суду головних військових злочинців країн європейської осі за злочини, скоєні ними під час Другої світової війни, загальна дійсність принципів щодо злочинів проти людяності згодом була підтверджена Резолюцією 95 Генеральної Асамблеї ООН (1946 рік). Пункт 2 статті 7 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не перешкоджає суду та покаранню особи за будь-яку дію чи бездіяльність, які на момент їх вчинення були злочинними відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями. Крім того, Радянський Союз був учасником Нюрнберзького Статуту 1945 року та членом ООН, коли Генеральна Асамблея прийняла резолюцію 95. Отже, не можна стверджувати, що ці принципи не були відомі радянській владі.
Росію потрібно засудити за геноцид, що триває понад 100 років
Підкреслимо, що держави Балтії вже в 1998 році створили мережу спеціалізованих інституцій у сфері перехідного правосуддя та розслідування злочинів часів нацистської і радянської окупації. Такими органами були Естонська міжнародна комісія з розслідування злочинів проти людяності (EICICAH), створена в 1998 році, Комісія істориків у Латвії та Міжнародна комісія з оцінки злочинів нацистського та радянського окупаційних режимів у Литві. Усі три перехідні органи правосуддя використовували Римський статут для легітимації своєї цілі: переоцінки історичних наративів про Другу світову війну.
До прикладу держав Балтії Україна може додати власний досвід (у тому числі відкриття кримінальних проваджень, розслідування фактів, судового процесу і нарешті закриття справи виключно у зв’язку зі смертю обвинуваченого). Це важливо, щоб “закрити гештальт.” Щоб пролити світло на звірства СРСР проти українців. Щоб розглядати міжнародні злочини РФ у рамках агресії як невід’ємну складову геноциду української нації, що триває, беручи за основу вже існуючі напрацювання “батька Конвенції про геноцид” Рафаеля Лемкіна. Щоб забезпечити жертвам та родичам радянських злочинів право на правду. Правосуддя перехідного періоду є невід’ємним процесом націєтворення, який Україна, на жаль, на шкоду собі 30 років ігнорувала.
Окремим цікавим елементом є притягнення до міжнародної відповідальності держави за міжнародне протиправне діяння. РФ як правонаступниця СРСР, очевидно, разом із низкою прав отримала також обов’язки, зокрема, щодо компенсації та сатисфакції жертвам радянських злочинів. Це прямо передбачено Договором про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу та активів Союзу РСР (1991 рік). Тож теоретично залишається можливість заявлення міждержавної претензії від України до РФ про компенсацію у випадку належного документування та розслідування злочинів радянського режиму в Україні, за якою може йти конфіскація майна як в Україні, так і за кордоном. Це також може стати шансом отримати ту власність СРСР за кордоном, майнові права нашої держави щодо якої РФ ігнорує.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
