Справи світські та справи церковні: де шукати захисту церковнослужителям

Справи світські та справи церковні: де шукати захисту церковнослужителям

Photo: ua.depositphotos.com / ViktoriaSapata
2 Листопада 2022
FacebookTwitterTelegram
1757

У статті 35 Конституції України зазначено, що церква і релігійні організації відокремлені від держави. Однак інколи вони перетинаються, зокрема у правовій площині. Саме тому та сама стаття Конституції фіксує, що «ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань».

У цій статті ми хотіли б почати дискусію про те, де на практиці в Україні проходить водорозділ між церковними та мирськими справами на основі рішень суду про права на користування приміщеннями, де проживають священнослужителі.

Дисклеймер: Обговорюючи судове рішення Верховної Суду, адвокат Семен Яценко не піддає його сумніву і з повагою сприймає висловлену позицію Верховного Суду як таку, що є остаточною та не може бути оскарженою, а рішення є обов’язковим для виконання на всій території України. Ця колонка є запрошенням до подальшої дискусії (з дотриманням правил адвокатської етики та кодексу суддівської етики) з приводу визначення балансу між церковними та світськими питаннями у судовій практиці. Адвокат Семен Яценко не брав участі у розгляді цієї справи, не ознайомлювався із її матеріалами, а обмежився виключно текстами судових рішень, які містяться у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Два рішення – два погляди

У практиці Верховного  Суду є спори між священиками та їхнім керівництвом щодо службового житла. Таких священиків, наприклад, хотіли виселити зі службових помешкань і судді вирішували, зокрема з огляду на захист прав неповнолітніх дітей, чи має право такий священик далі проживати у цьому житлі. Зокрема у справі №555/571/20 Верховний Суд, так само як і суди попередніх інстанцій, захистив цивільне право священика із родиною надалі користуватися житлом, у якому ті проживали більше 20 років.

Тому можна припустити, що й інші житлові спори священнослужителів національні суди України також розглядають, не вважаючи це втручанням у церковну діяльність.

Але у нещодавній справі №607/15017/20 судді уточнили, що попередні справи стосувалися житлових приміщень і тому могли бути розглянуті судом. Вони зробили такий висновок: будинок священика (житлове приміщення, яке є будинком при парафії, чи як ще його називають «парафіяльний дім» чи «плебанія», чи «фара», чи «приходство», чи «резиденція», тобто оселею, призначеною для проживання священика, який здійснює своє служіння на цій парафії), є житловим приміщенням, а келія для проживання монахів житловим приміщенням не є. Тож якщо приміщення є келією, то такі справи суди вже не розглядають.

Відповідач у справі №607/15017/20  проживала на території монастиря з 1996 року, а з листопада 2011 року набула статус монахині. З травня 2017 року жінка не має доступу до приміщення келії, зокрема тому, що замки було замінено. Внаслідок реорганізації цієї релігійної організації, приміщення келій були передані іншій спільноті Святоблаговіщенській монашій спільноті. Тож монастир подав позов про визнання жінки такою, що втратила право на користування приміщеннями, зокрема келією.

Ця справа № 607/15017/20 розглядалася судами починаючи з вересня 2020 року. Рішення суду першої інстанції, яке захистило інтереси монахині, було скасоване рішенням апеляційного суду. Верховний Суд відкрив провадження у липні 2022 року, попередньо поновивши строк для касаційного оскарження (не зовсім зрозуміло чому, бо судячи із фабули справи, Верховний Суд вважає, що такі справи не потрібно розглядати взагалі), і постановою від серпня 2022 року завершив розгляд справи – залишив у силі постанову апеляційного суду із мотивів, що церковні справи знаходяться поза юрисдикцією суду. Верховний Суд зазначив, що оскільки на території келії діють канонічні обмеження, а саме «клявзура (обмеження для доступу сторонніх осіб)», то ця справа поза юрисдикцією Суду.

Виходить, що ця справа розглядалася дев’ятьма українськими суддями протягом майже двох років і завершилася фактичним «самовідводом» усіх.

Чи потрібен церкві світський суд?

Дійсно, церква відокремлена від держави саме тому існують церковні суди, які розглядають внутрішні церковні питання, зокрема релігійні (канонічні). Проте, на мою думку, є відокремленою від держави виключно релігійна діяльність церкви, а не будь-яка церковна. Інакше б ми говорили, що трудові відносини, майнові відносини в церкві так само знаходяться поза суверенітетом України. Реорганізація монастиря, рішення священника, внаслідок яких особа, яка проживає там з 1996 року стає безхатьком, не є релігійною діяльністю, і тому підлягали б перегляду судами.

Перше, на що я звертаю увагу у цій справі вона виникла саме тому, що церковна організація сама звернулася із позовом. Тобто, по суті, релігійна організація попросила світський суд вирішити спір про право. Можна зробити висновок, що релігійна організація таким чином відмовилася від свого імунітету. Аналогічно іноземні держави можуть брати участь у судових розглядах в наших національних судах за своєю згодою. Такого правила для церков немає, але подібна логіка має сенс.

По-друге, конституційний припис статті 124 Конституції України «юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення» де-факто залишився нереалізованим. Чи свідчить принцип «відокремленості церкви від держави», закріплений також в статті 5 Закону “Про свободу совісті та релігійні організації” про те, що ці відносини вилучені із-під судового розгляду, особливо в тих випадках, коли церква сама просить про такий розгляд? Дійсно, держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії, але водночас релігійна організація зобов’язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку (зокрема, житлового). Ця проблема більше пов’язана із тлумаченням Конституції національними судами (співвідношення конституційних приписів про відокремленість церкви та поширення юрисдикції судів) та може бути остаточно вирішена лише Конституційним Судом України.

Всі громадяни України мають рівний доступ до ефективного правосуддя, незалежно від теоретизування про те, що келія нежитлове, а приходство житлове приміщення. Така позиція суду мені видається надто ускладненою. Навіщо розглядати спори священиків, якщо держава відокремлена від церкви, і чому при цьому не розглядати спори монахів, якщо в деяких випадках це відокремлення не є таким очевидним?

Висновок

Варто зважити на те, що від того, що рішення підписано п’ятьма суддями, воно не стає більш легітимним порівняно з рішенням суду першої інстанції, яке підписане лише одним суддею. На мою думку, є відокремленою від держави виключно релігійна діяльність церкви, а не будь-яка церковна. Інакше б ми говорили, що трудові відносини, майнові відносини в церкві так само знаходяться поза суверенітетом України. І тут виникає велике поле для маніпуляцій і зловживань: наприклад, формально передати своє житло за якимось хитрим договором якийсь секті, повісити на нього табличку «келія», і всім казати, що державі туди зась, це церковна автономія.

Я вважаю, що нам варто більш точно визначати баланс між церковними та світськими судовими справами. І зробити це потрібно вже «вчора», адже наявна судова практика створює дисбаланс у захисті прав священнослужителів різного рівня.

Автори

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний