Стратегія зростання для України

Окрім нагальних потреб у відновленні зруйнованого та демобілізації, Україні доведеться подолати довгострокові структурні виклики, пов’язані з пропозицією ключових факторів виробництва, а також із залученням грантів, кредитів та інших фінансових ресурсів із-за кордону. Необхідним доповненням стануть реформи управління як у державному, так і в приватному секторах.

Ці виклики можуть здаватися непереборними, проте, як ми стверджуємо в Gorodnichenko та Obstfeld (2026), існують перспективні шляхи для розвитку. Справді, Україна нині сприймається як країна, що міцно перебуває в орбіті Заходу, а отже, її інтеграція до європейських економічних і безпекових систем є ймовірним результатом. Це відкриває широкі можливості для економічного розвитку. Досвід країн Східної Європи, які приєдналися до Європейського союзу, Організації Північноатлантичного договору (НАТО) або до обох, свідчить про наявність таких можливостей. Приплив іноземного капіталу, структурні фонди ЄС і сталі інвестиції разом з інституційними реформами пропонують Україні реалістичну траєкторію відбудови й тривалого зростання ВВП.

Економічним дивам у Східній Європі після розпаду радянського блоку сприяли багато чинників, однак базові факти вказують на простий рецепт: зростання продуктивності та накопичення фізичного капіталу зіграли ключову роль у вражаючому економічному зростанні. Поліпшення людського капіталу також допомогло, проте його ефект значною мірою нівелювався тенденціями депопуляції.

У своїй статті ми спочатку показуємо, що нові члени ЄС/НАТО змогли залучити значні обсяги капіталу через приватні прямі іноземні інвестиції (ПІІ) та державні структурні фонди. Натомість країни поза периметром ЄС/НАТО значно більше покладалися на приватні грошові перекази (наприклад, від трудових мігрантів) для фінансування внутрішніх інвестицій і споживання (рисунок 2). Хоча й корисні, перекази очевидно не можуть забезпечити переваг ПІІ: дані свідчать, що ПІІ та структурні фонди не лише підвищують капіталомісткість (а отже, безпосередньо збільшують ВВП), але й сприяють технологічному оновленню та допомагають утримувати населення від еміграції.

По-друге, ми показуємо, що навіть перспектива вступу до Європейського союзу та/або НАТО може стимулювати приплив капіталу ще до формального приєднання. Інтуїтивно це зрозуміло: Євросоюз забезпечує доступ до ринків і фінансування, тоді як членство в НАТО робить країни привабливими для інвестування завдяки наданню надійних (принаймні до цього часу) гарантій безпеки. Якщо ймовірність вступу є високою, приватний бізнес може розпочати інвестиції як плацдарм для майбутньої діяльності в країні задовго до того, як буде підписано й ратифіковано відповідні договори. Наприклад, німецька компанія Volkswagen придбала частку акцій чеської Škoda у 1991 році. Це сталося за багато років до вступу Чехії до НАТО чи Європейського союзу, але після того, як ЄС започаткував програму допомоги Чехії та кільком іншим країнам-кандидатам у залученні іноземних інвестицій. У 2000 році Volkswagen повністю придбала Škoda — через рік після вступу Чехії до НАТО і за чотири роки до її вступу до Євросоюзу.

По-третє, ЄС і НАТО можуть бути інституційними «якорями», що прискорюють реформи та забезпечують політичну й економічну стабільність. Ці міркування є особливо важливі для України, оскільки країна пережила три революції та зазнала різкої макроекономічної нестабільності. Оскільки стабільне середовище робить країну привабливішою для іноземного капіталу, сильніші інституції можуть створити «спіраль успіху»: зростання інвестицій покращує економічне становище й таким чином робить країну стабільнішою та стійкішою до шоків; зростання стабільності, своєю чергою, приваблює нові інвестиції.

Не дивно, що з початку 1990-х років капіталоозброєність в Україні знижувалася, тоді як країни Східної Європи — члени ЄС пережили різке зростання капіталомісткості виробництва (рисунок 3). Протягом 1990–2019 років само зростання капіталомісткості було головною ознакою, що відрізняла членів ЄС/НАТО від країн, які не приєдналися до цих організацій. Тоді як Україна та Молдова покладалися на приватні грошові перекази для фінансування споживання та інвестицій, Польща й Чехія отримували масові припливи приватного капіталу та державних структурних фондів. Крім того, ці інвестиції сприяли трансферу технологій і допомагали розв’язувати демографічні проблеми, роблячи ці країни привабливішими для життя та створення сім’ї.

Ми стверджуємо, що стратегію, зосереджену на поглибленні капіталу, можна вдосконалити для досягнення ще кращих результатів. Зокрема, ми розробили три моделі оптимального економічного зростання. Кожна з них зосереджується на ключовому аспекті інвестування, щоб сформувати загальне розуміння та зберегти аналітичну простоту. По-перше, ми розглядаємо наслідки обмежень на зовнішні запозичення, які, ймовірно, будуть особливо жорсткими для повоєнної України. По-друге, ми досліджуємо взаємодію інвестицій у людський і фізичний капітал, щоб зрозуміти їх оптимальне поєднання. По-третє, ми аналізуємо взаємозв’язок між зростанням капіталомісткості капіталу та міграційними потоками населення, щоб з’ясувати, як вищі інвестиції можуть стимулювати повернення українських біженців із-за кордону.

Ми теоретично показуємо, що інвестиції у фізичний капітал можуть створювати вигоди, які не повністю враховуються ринковими учасниками. Наприклад, інвестиції у фізичний капітал послаблюють обмеження на запозичення (тим самим дозволяючи більші припливи капіталу) та підвищують заробітні плати (заохочуючи більше українських біженців повертатися додому). Держава може досягти кращих результатів за допомогою політик, які спрямовують більше ресурсів в інвестування. Ми моделюємо такі політики як податок на споживання, що поступово знижується одночасно з накопиченням капіталу в країні. Крім того, може існувати потреба в постійній інвестиційній субсидії (еквівалентно — постійній субсидії для заощаджень) для виправлення «короткозорості» ринку. Такі політики можуть реалізовуватися за допомогою різноманітних інструментів. Окрім податків (або податкових пільг), фінансових обмежень, регулювання, контролю за рухом капіталу та інших стандартних засобів, Україна може застосувати додаткові стратегії зниження ризиків інвестування, зокрема субсидоване страхування воєнних ризиків, кредитні гарантії від країн-донорів і державно-приватні партнерства.

Наш аналіз свідчить, що, окрім глибокої реструктуризації зовнішнього боргу, Україна потребує щонайменше 40 млрд доларів США на рік нових інвестицій із зовнішніх джерел та внутрішніх заощаджень: 20 млрд доларів — на відновлення капітального фонду, 10 млрд — щоб не допустити подальшого відставання України за рівнем капіталоозброєності, і ще 10 млрд — для запуску помірної конвергенції з сусідніми країнами ЄС. Ця оцінка, очевидно, є попередньою, а її величина може змінюватися залежно від перебігу війни.

Чи спрацює для України стратегія, яка була успішною в Польщі та Чехії? Неспроможність України залучати прямі іноземні інвестиції в минулому ілюструє втрати від нереформованої судової влади, слабкого захисту прав власності, корупції, олігархічного правління та нестабільного макроекономічного середовища. Усі ці чинники можливо подолати, але це «домашнє завдання» може виконати лише сама Україна.

І все ж, попри довгий список змарнованих можливостей, ми вважаємо, що цього разу все буде інакше. Екзистенційна загроза Україні з боку російської агресії та перспектива вступу України до Європейського союзу — а, як жартують українці, можливо, колись і НАТО приєднається до України — утворюють потужне поєднання «батогів і пряників». В українському суспільстві існує консенсус щодо того, що Європейський Союз є єдиним цивілізаційним вибором для України. Цей настрій створює потужну силу, здатну подолати впливові групи інтересів і політичні розбіжності заради всебічної модернізації країни. Не менш важливо, що Європа нині розглядає Україну як частину Європи, а не як сферу російського впливу чи буферну державу. Отже, обидві сторони демонструють серйозну зацікавленість у досягненні результатів. Шанси України, безумовно, зростуть, якщо Євросоюз підвищить власні амбіції та згуртованість перед обличчям тріади загроз: ворожої Росії, ревізіоністського Китаю та комерційно агресивних, але військово непередбачуваних Сполучених Штатів.

Ця історична можливість може стати для України останнім шансом вижити й процвітати як суверенна держава.