Сила американської федеральної демократії: уроки для глобального розвитку

Сила американської федеральної демократії: уроки для глобального розвитку

Photo: depositphotos / AntonMatyukha
17 Листопада 2021
FacebookTwitterTelegram
5081

Огляд історії Сполучених Штатів з колоніальних часів показує, як успішний розвиток Америки завжди скеровувався двома засадничими принципами: представницькою демократією та належним розподілом влади між національним та субнаціональними урядами. Сполучені Штати Америки були засновані як незалежна держава конгресом делегатів від тринадцяти провінційних асамблей, кожна з яких складалася з представників, обраних їхніми громадами.

Ще з колоніальних часів місцеві демократичні права вабили іммігрантів, які допомагали зводити нові міста держави, яка зростала, а відповідальні органи місцевого самоврядування мали в Америці владу та стимул інвестувати в розвиток процвітаючих громад. Ба більше, демократична конкуренція на національному рівні в Америці посилювалася через здатність успішних лідерів на місцях ставати конкурентоспроможними кандидатами на вищі посади. Однак, незважаючи на приклад Америки, з часів Французької революції багато держав дрейфували в бік централізованої демократії, оскільки національні еліти можуть прагнути централізувати владу навколо себе. Успішне зростання Америки зрештою залежало від базового розуміння її громадянами того факту, що їхні добробут та безпека зростають завдяки збалансованому федеральному розподілу влади між виборними органами місцевого самоврядування та вищим суверенним урядом їхньої країни.  

Інституції, отримані від Англії, чудово підійшли для того, щоб закласти підвалини для помірних і раціональних республік. Матеріали, якими володіють люди, а також їхній звичний спосіб мислення, були пристосовані лише до урядів з усіх боків представницьких; і такі уряди отримали загальне визнання. Провінційні асамблеї під впливом Конгресу взялися за вирішення питання незалежності; й багато хто проголосив, що виступає за негайне й повне відділення від Великої Британії. – Джон Маршалл (1844)

Англомовну версію можна прочитати за посиланням.

Держава, заснована парламентами тринадцятьох провінцій 

За три століття кластер невеликих англійських поселень на східному узбережжі Північної Америки виріс у найбагатшу та наймогутнішу націю на Землі. Цей надзвичайний розвиток зрештою залежав від глибинних сил політичної системи, запровадженої в ранньому періоді історії цих колоній. Кілька фундаментальних принципів залишалися вражаюче незмінними в американській історії, навіть коли територія держави значно розширювалася, її багатство швидко зростало, а населення поповнювалося іммігрантами з усіх частин світу. Проте реформатори, які прагнули застосувати американські політичні принципи в інших країнах, часто виявляли, що втрачають суттєву частину цих принципів. Такі реформатори здебільшого зосереджувалися на ідеалах представницької демократії та правах людини, проте нерідко нехтували децентралізованою федеральною природою американської демократії.

Ми насамперед маємо визнати, що Сполучені Штати Америки були засновані як незалежна держава конгресом делегатів тринадцяти провінційних асамблей (парламентів або рад), кожна з яких складалася з представників, обраних їхніми громадами. Сила американської республіки глибоко вкорінена в її унікальному політичному походженні, створеному не армією чи племенем, а обраними на місцях членами тринадцяти окремих зібрань.

Цей пункт чітко зазначений у Декларації незалежності США 1776 року, якщо прочитати далі за довге вступне речення про права людини. Широка заява про загальні права людини надихає, але в ній бракує багато суттєвих деталей, які дозволили їй співіснувати з рабовласництвом багатьох підписантів Декларації.

Інший фокус з’являється після того, як у тексті Декларації стверджується, що «усталені уряди не мають змінюватися з легких і тимчасових причин». Перше тлумачення цих слів може полягати в тому, що політичні зв’язки між Америкою та Великобританією не повинні розриватися без поважної причини. Але друге, сильніше, тлумачення цього пункту постає основним фокусом Декларації, оскільки в ній король Великобританії звинувачується в різноманітних діях, спрямованих на підрив традиційних прав виборних законодавчих зборів у тринадцяти колоніях. 

Найбільша частина Декларації незалежності – це фактично перелік скарг законодавців. Звинувачення короля в тому, що він стомив законодавців, змушуючи їх зустрічатися в незвичних і незручних місцях, викликає більше обговорення, ніж спалення міст. Король неодноразово розпускав провінційні парламенти, перешкоджав ухваленню необхідних законів, підривав їхню здатність контролювати місцеві суди та запроваджував нові податки без їхньої згоди. Коли колоністи протистояли такій узурпації їхніх традиційних прав, король застосував проти них військову силу.                

У Декларації незалежності чітко висловлена думка про те, що форма правління, яка вже тривалий час існувала ​​в колоніальній Америці, була такою, що призначені британцями посадовці могли діяти лише за умови співпраці та схвалення з боку обраних представників колоністів. Коли така співпраця припинилася після ухвалення Акту про гербовий збір 1765 року, обрані парламенти відчули, що вони змушені здійснювати владу самостійно. Під час Американської революції боротьба велася за виконання вимоги про суверенну владу для тринадцяти провінційних зборів, які згодом перетворилися на уряди штатів і надіслали делегатів для формування Конгресу з метою координації своїх революційних зусиль.

Колоніальне походження

Може виникнути питання, чому Британія дозволила розвинутися таким інститутам представницького правління в своїх північноамериканських колоніях. Звичайно, колоністи з Англії звикли до тамтешнього уряду, який включав до Парламенту представників, обраних на місцях. Починаючи з 1620 року, у Вірджинії були запроваджені інститути місцевого самоврядування з тим, щоб спонукати англійських поселенців їхати до Америки й ставати на службу в місцевому ополченні, необхідну для захисту протяжного кордону колоній. За відсутності чи неефективної роботи представницьких зборів, багато поселенців втрачали впевненість у готовності уряду захищати їхню землю, і тоді ополченці могли повстати, як це відбулося у Вірджинії (повстання Бекона) в 1676 році та в Массачусетсі в 1689 році.

Повстання Бекона є особливо цікавим, оскільки воно дозволяє побачити, як інші політичні рішення могли б поставити Америку на шлях, що зробив би її бідною, менш розвиненою країною. У 1676 році Вільям Берклі був губернатором Вірджинії більшу частину часу з 1641 року. Після 1661 року він припинив проводити загальні вибори до Палати представників міст, а призначені ним радники та шерифи правили Вірджинією як автономною олігархією. Ополченці під проводом Натаніеля Бекона повстали, але зрештою були придушені військово-морськими силами з Англії. Згодом, коли губернатор Берклі розпочав каральну експропріацію проти будь-кого, кого підозрювали в підтримці повстання, поселенці масово кинулися вивозити своє рухоме майно з Вірджинії. 

Представники короля Англії визнали перспективу зубожіння Вірджинії через таке вилучення інвестицій і втечу капіталу, тож вдалися до дій з метою відновлення уряду колонії. Губернатора Берклі було звільнено, а його автономний олігархічний режим замінили новою системою, в якій влада була розділена між зборами, що обиралися на місцевому рівні, та губернатором призначеним зовні. Так британський імперський уряд фактично підтримав права обраних зборів після того, як повстання Бекона показало небезпеку зосередження влади під керівництвом сильного місцевого губернатора.

Однак політичні здобутки громадян, які мали виборчі права, також відокремили їх від поневолених. Бідні білі й чорні воювали пліч-о-пліч під час повстання Бекона, але після цього Збори Вірджинії ухвалили расистські закони, які позбавляли негрів та індіанців основних прав. 

Повстання ополченців у Массачусетсі 1689 року відбулося після Славної революції в Англії, а також після того, як королівський губернатор призупинив роботу представницьких зборів. Найгірші побоювання поселенців виправдалися в одному з районів, де призначені комісари почали вимагати хабарі, щоб повторно підтвердити претензії поселенців на землю. Безліч дрібних незалежних фермерів не могли безпечно обробляти свої земельні ділянки, не маючи політичного голосу чи представництва. Отже, ідеал Томаса Джефферсона про суспільство, населене дрібними незалежними фермерами, опосередковано залежав від представницьких зборів.

Американські колонії були важливими партнерами в тріумфі британських військ у Північній Америці під час Семирічної війни (1754-1763). Стратегічний поворотний момент стався у війні в 1757 році, коли Вільям Пітт чітко зрозумів, що американці надаватимуть більше ресурсів для завоювання французької Канади, коли британський уряд ставитиметься до колоніальних зборів радше як до своїх європейських союзників, пропонуючи субсидії для заохочення їх робити свій внесок у військові зусилля замість того, щоб ставитися до них як до підлеглих, чиї ресурси можна було просто вилучати. Коли колоніальні збори були впевнені у власних автономних правах у Британській імперії, вони були готові робити щедрий внесок в імперські зусилля, в яких вони мали спільний інтерес.

Однак ця впевненість швидко зникла після успішного завершення Семирічної війни. Британський парламент, зіткнувшись із великими військовими боргами, заявив про своє право вводити податки в Америці. Проте американці чинили опір будь-якому оподаткуванню, яке не було схвалено їхніми власними представниками. У міру загострення конфлікту деякі королівські губернатори розпускали представницькі збори, члени яких знову збиралися на революційні з’їзди. Тоді жителі кожної колонії відчули нагальну потребу захистити місцеві політичні привілеї від таких нападів, і обрали представників до нового Конгресу, щоб розробити спільну стратегію. Так тринадцять автономних колоній зібралися в 1776 році, щоб проголосити свою незалежність, яку Джон Адамс вважав великим безпрецедентним досягненням американської революції.

Переваги децентралізованої демократії 

Отже, як зазначав Джон Маршалл (у цитаті вище), англійське колоніальне правління заклало підвалини для представницького правління в Америці. Обійнявши владу як обрані представники народу під час Революції, лідери нової республіки згодом не змогли знайти будь-яке інше підґрунтя для утримання влади без проведення виборів.

З 1776 по 1788 роки тринадцять штатів були об’єднані Статтями Конфедерації, що децентралізували майже всю владу на рівень урядів окремих штатів. Однак потреба в міцнішій національній координації ставала все більш очевидною як під час, так і після війни за незалежність. Тож у 1788 році штати прийняли нову Конституцію, яка надавала значні повноваження національному уряду під керівництвом Конгресу та обраного президента. 

Однак федеральна Конституція й досі залишала окремі штати зі переважною відповідальністю місцевих урядів. Лідери нового національного уряду не мали жодних варіантів зосередження всієї суверенної влади під своїм централізованим контролем, оскільки тринадцять окремих урядів штатів мали тривалу традицію самостійного здійснення влади ще понад століття до перших виборів будь-яких чиновників національного рівня. Америка мала бути федеральною демократією.

Збалансований розподіл влади між різними рівнями влади справді був загальним правилом протягом усієї історії Америки. До 1776 року виборні збори провінцій ділили владу з представниками Британської імперії. Після 1788 року виборні державні посадовці ділили владу з національним урядом. Багато що змінилося в Америці протягом наступних поколінь, коли додавалися нові штати, був покладений край рабству, розширювалася франшиза, і відповідно ріс федеральний бюджет. Однак зростання й розвиток Америки завжди відбувалися відповідно до основних принципів представницької демократії та федерального розподілу влади між національними та субнаціональними урядами. Ці принципи були життєво важливими як для створення нової держави, так і для стійкості демократії у ній.

Щоправда, децентралізація влади створила труднощі для фінансування військових дій під час Американської Революції, але вона також додавала революційному руху широкої політичної міці, що було необхідною умовою його успіху. У 1776 році кожна громада мала принаймні одного шанованого лідера — свого представника в місцевому парламенті — який мав велику особисту зацікавленість у захисті нового порядку. Британські війська не могли сподіватися на мобілізацію такої широкої політичної підтримки без фактичного відтворення колоніальних зборів.

Федеральний розподіл влади на національному і місцевому рівнях допоміг підтримувати конституційні обмеження щодо чиновників національного рівня, як це передбачив Джеймс Медісон у «Федералісті 51». Зокрема, коли національний уряд намагався придушити політичну опозицію за допомогою Закону про підбурювання 1798 року, йому рішуче опонували уряди штатів, у тому числі уряди Кентуккі та Вірджинії.

Децентралізована демократія зробила нову націю багатою на місцевих лідерів, що обіймали виборні посади. Ми повинні розуміти, що успішна демократія потребує не просто виборів. Для того, щоб демократична конкуренція приносила практичну користь громаді, виборці повинні мати вибір між кандидатами з підтвердженим досвідом роботи в державній чи місцевій владі, які мають хорошу репутацію для відповідального здійснення влади на виборних посадах. За відсутності такого довіреного керівництва демократія неминуче буде крихкою.

Необхідна кількість демократичних лідерів, яким довіряють, найліпше може сформуватися у відповідальних інституціях місцевого самоврядування, де успішні місцеві лідери можуть проявити свої здібності й стати сильними конкурентоспроможними кандидатами на вищі посади. З цієї точки зору навіть маленька нація може отримати користь від децентралізації влади на рівень автономних субнаціональних урядів, у яких майбутні кандидати на державне лідерство зможуть продемонструвати свою здатність служити людям.

Успішне встановлення сильної конкурентної демократії на національному рівні в Америці після 1788 року залежало від великої кількості потенційних кандидатів із підтвердженим досвідом роботи на державних посадах в тринадцяти колишніх колоніях. Наприклад, Томас Джефферсон працював у Палаті представників міст і був губернатором Вірджинії задовго до того, як балотувався проти Джона Адамса на пост президента Сполучених Штатів. Протягом усієї американської історії конкурентоспроможні політики піднімалися такою демократичною драбиною від посад місцевого до національного рівня (до 2016 року американці ніколи не обирали  президента без досвіду відповідальної роботи на виборній посаді чи посаді державної служби на місцевому чи національному рівні).  Отже, місцева демократія в Америці допомогла посилити демократичну конкуренцію на національному рівні.

Демократія на національному рівні також допомагала посилити місцеву демократичну конкуренцію, оскільки Америка створила потужну систему національних партій, які схвалювали кандидатів на місцеві посади. Справді, Джеймс Медісон (який уявляв собі Род-Айленд відокремлений від Сполучених Штатів) також стверджував у «Федералісті 51», що політика в невеликій унітарній державі може бути нестабільною та вразливою для місцевої автократії. Однак за умови федеральної демократії місцевий політичний бос, що втратив підтримку населення, не в змозі “притиснути” конкурентних демократичних кандидатів, яких підтримує конкуруюча партія національного рівня.

Запровадження демократії за кордоном без децентралізації

Американці завжди вважали, що їхня політична система має слугувати прикладом для всього світу, а закордонні шанувальники прагнули зміцнити власні держави, застосовуючи принципи американської демократії. Лідери Французької революції вважали американську революцію своєю моделлю, звертаючись за порадою до Томаса Джефферсона, коли той служив американським послом у Франції. У серпні 1789 року група представників Національних зборів Франції зібралася в будинку Джефферсона в Парижі для того, щоб розробити нову революційну конституцію Франції. Після цієї зустрічі Джефферсон написав Джону Джею та Джеймсу Медісону, що лідери Франції планують запровадити конституційну монархію з виборним однопалатним законодавчим органом, при цьому також працюватимуть провінційні асамблеї, які надсилатимуть делегатів до дорадчого Сенату.  

Багато пунктів у листах Джефферсона в цей час виявилися точними передбаченнями щодо Конституції, яку Франція ухвалила в 1791 році, але в ній нічого не говорилося про уряди провінцій. За Конституцією Франції 1791 року, провінції були замінені меншими департаментами, а місцевим чиновникам заборонили збирати податки чи брати позики без схвалення Національних зборів. Конституційно, владу Національних зборів контролював лише король, і ця система зламалася, коли короля звинуватили в державній зраді.

Так, на відміну від Америки, встановлення демократичного правління у Франції супроводжувалося сильною централізацією влади. Регіональні парламенти, які забезпечили значну політичну децентралізацію у Франції епохи Старого порядку, розглядалися як залишки спадкових привілеїв і придушувалися революцією. Недофінансована й хаотична система революційних органів місцевого самоврядування була остаточно підпорядкована центральному керівництву шляхом призначення посадовців національного рівня. Як зазначив Алексіс де Токвіль після відвідування Америки в 1830-х роках, Французька революція була ворогом як монархії, так і провінційних інституцій.

Не дивно, що члени Національних зборів Франції вирішили створити нову конституційну структуру, яка зосередила владу в руках цього органу. Їм могли би завадити лише інші інституції, які змогли б ефективно мобілізувати народну підтримку для розподілу влади, але традиційні інституції загалом були дискредитовані в революційній Франції. За таких обставин важко зрозуміти, хто міг би змусити Національні збори створити нові провінційні парламенти, які б потім змагалися з ними за частку влади. Потенційні переваги федерального розподілу влади для Франції, можливо, були очевидні кільком ідеалістам, коли ті говорили з Томасом Джефферсоном, але ніхто з революційного керівництва Франції не мав справжньої зацікавленості у відстоюванні федеральної децентралізації влади. За кілька десятиліть по тому, коли Джефферсон писав у своїй «Автобіографії» (1821) про французькі конституційні дискусії в його будинку, він навіть не згадав про пропозицію створення провінційних зборів у революційній Франції.

Розширення демократії вдома за допомогою федеральної децентралізації

Тоді як пропозиції федеральної децентралізації у Франції ні до чого не привели в Національних зборах, плани створення нових інститутів децентралізованої політичної влади на неурегульованій західній території Америки отримали потужну підтримку в Конгресі незабаром після революції. Перед тим, як поїхати до Франції в 1784 році, Томас Джефферсон допоміг сформулювати плани Конгресу щодо поділу нової території на менші райони, в яких поселенці організовували органи місцевого самоврядування, які з часом могли би приєднатися до Союзу як рівноправні партнери штатів-засновників.

Міркування, що спонукали Конгрес до децентралізації влади на заході, безумовно, залежали від того факту, що демократична децентралізація вже існувала в штатах-засновниках. Післяреволюційну Америку характеризував делікатний баланс між тринадцятьма штатами, кожен із яких з підозрою ставився до решти та до центральної влади. Тож альтернатива прийняти претензії деяких штатів на величезні західні території була б неприйнятною для інших штатів, і всі штати протистояли б альтернативі постійного централізованого контролю Конгресу над територіями. Маючи за плечима війну за захист суверенітету представницьких зборів у своїх тринадцяти штатах, американці охоче повірили, що їхня форма представницького правління не втримається у великих штатах, де багато виборців проживатимуть занадто далеко від столиці штату. Таким чином децентралізована федеральна демократія, що колись постала в Америці, створила політичні сили для власної підтримки та розширення.

Північно-західний ордонанс 1787 року, який визначив структуру нових територіальних урядів, є ідеалізованою реконструкцію колоніальних інститутів Америки, з яких вона розвинулася. До складу територіальних урядів входили губернатор, призначений федеральним органом, і палата представників, обраних на місцях, а також рада, члени якої призначалися на федеральному рівні зі списку кандидатів, визначених палатою місцевих представників. Закони в територіальному окрузі вимагали як схвалення губернатора, так і підтримки більшості в палаті та раді. Головний принцип полягав у тому, що територіальний уряд не повинен робити нічого, що не схвалювалося б більшістю місцевих представників. При цьому будь-які дії територіального уряду також могли блокуватися губернатором, що представляв федеральний уряд.

Широкий нагляд з боку постійного представника центрального уряду з правом вето скасовувався, коли територіальний округ приймався до Союзу як штат, хоча, звісно, ​​урядовці штату продовжували нести відповідальність за дотримання федеральних законів згідно з Конституцією. Проте навіть у період дії територіального статусу той факт, що місцеві еліти надсилатимуть своїх представників до Конгресу після отримання статусу штату, означав, що жодна національна партія не хотіла зіпсувати собі репутацію делегуючи жорстких територіальних губернаторів, які б відвертали місцевих лідерів нових штатів.

Розширення можливостей іммігрантів через децентралізовану демократію

Коли де Токвіль писав «Демократію в Америці» в 1835 році, кількість американських штатів виросла з 13 до 24, а населення Америки за п’ятдесят років після революції виросло більш ніж втричі. Сила цієї експансії залежала від постійного потоку іммігрантів з багатьох країн, не лише з Англії. Попри різні політичні традиції цих країн, іммігранти легко асимілювалися в американську федеральну демократію, коли отримували право голосу. У великій централізованій республіці невелика група іммігрантів може виявити, що не має ефективних важелів політичного впливу; однак в умовах децентралізованої федеральної демократії група нових виборців-іммігрантів могла би мати реалістичні очікування, що принаймні когось з цієї групи буде обрано до місцевих органів влади.

Так американська політична система стала двигуном, який зміг приваблювати нових громадян з усього світу та заселяти ними нові громади та штати по всьому континенту. Порівняно з іншими країнами з більш централізованими чи менш демократичними політичними системами, прості громадяни Америки зазвичай могли почуватися більш упевненими в базовому правовому захисті своїх інвестицій у нову країну. Відповідальні та підзвітні своїм громадам посадовці в державних та муніципальних органах влади мали як повноваження, так і мотивацію здійснювати місцеві публічні інвестиції, які були необхідні для розвитку процвітаючої громади. Таким чином Сполучені Штати невпинно поширювалися по всьому континенту, на якому вони були засновані, й стали найбагатшою державою світу.

Незручність децентралізації для національних еліт

Попри те, що децентралізована федеральна демократія довела свою політичну стабільність та економічну вигоду в Америці, багато держав з часів Французької революції натомість приваблювала централізована демократія. Однією з основних причин упередженості проти федеральної децентралізації є те, що члени політичної еліти країни природно зацікавлені в централізації влади. Кожному, хто буває в центральних урядових офісах, перерозподіл повноважень невідомим провінційним елітам може здатися ризикованим і незручним. Навіть якщо перерозподіл влади автономним органам місцевого самоврядування був би вигідним для більшості населення, особами, які очікувано понесли б втрати від такої децентралізації, були б деякі з найвпливовіших людей в країні.

У державі, в якій органами місцевого самоврядування керують призначені з центру посадовці, національний лідер може використовувати потужні місцеві офіси як патерналістську  винагороду ключовим людям, які його підтримали. Тоді реформа, яка дозволяла б виборцям у провінції обирати власних місцевих посадовців, була б дорогим розчаруванням для когось із найважливіших людей, які підтримали лідера. Тому чинний національний лідер навряд чи виступатиме за політичну децентралізацію в країні, де її раніше не існувало.

Отже, коли перехід до демократії починається з виборів лише на національному рівні, переможці можуть стати вельми зацікавленими в централізації влади навколо себе. Як єдина фракція, якій було довірено владу народним голосуванням, нові національні лідери матимуть потужний мандат керувати будь-яким подальшим процесом конституційної реформи, й малоймовірно, що вони сприятимуть реформам, які передадуть частину їхньої влади іншим. Отже, якщо демократію буде запроваджено в національному уряді до її запровадження в органах місцевого самоврядування, політична децентралізація стане набагато складнішою.

Наприклад, у Єгипті в 2011 році, після протестів з вимогами демократичного підзвітного уряду відбулися вибори з метою формування нового демократичного національного уряду. На цих виборах лише одна партія змогла отримати приз у вигляді централізованої національної влади. Потім обраний уряд написав конституцію, яка дозволила новим національним лідерам зберегти контроль над усіма місцевими адміністраціями, даючи лише туманну обіцянку запровадити виборні органи місцевого самоврядування колись у майбутньому. Така централізація могла здаватися зручною в контексті короткострокових інтересів національних лідерів, але вона зробила нову демократію Єгипту небезпечно вразливою перед страхом іншої автократії. Розширення повноважень місцевих лідерів, яким довіряють, по всій країні могло би значно зменшити такі страхи.

Падіння обраного президента Єгипту в 2013 році підняло питання про те, що пішло не так у процесі розбудови нової демократії. Багато хто запитував, чи не занадто швидко Єгипет перейшов до президентських виборів, але мало хто цікавився, чи не був темп впровадження демократичного місцевого самоврядування занадто повільним.

Дипломати та керівники великих міжнародних організацій звикли працювати з національними урядами, і тому нас не має дивувати те, що вони іноді не помічають потенційної ролі субнаціональних урядів у демократичному розвитку. Навіть американські дипломати іноді більше зосереджувалися на перевагах наявності сильного партнера в централізованому уряді, аніж на перевагах політичної децентралізації задля розвитку.

Наприклад, у 2002 році, коли Америка підтримала створення нового централізованого президентського уряду в Афганістані – країні, яка мала давню традицію децентралізації значної частини влади на рівні традиційних племінних лідерів. У наступні роки американці заплатили велику ціну за підтримку режиму. Оскільки влада зосереджувалася в столиці, було багато сільських районів, де ніхто не мав відчуття особистої політичної участі в уряді, тому владу останнього можна було підтримувати лише за допомогою контингенту іноземних сил. Описуючи боротьбу за один з районів Афганістану, Картер Малкасіан розповів про успішну стратегію боротьби з повстанцями, основним ключем якої було надання певних повноважень вибраним місцевим лідерам. Однак без захищеної конституцією автономії місцевих органів влади політичні домовленості, які узгоджувалися на місцевому рівні, могли бути зведені нанівець маніпуляціями в столиці, а досягнені з великими труднощами здобутки втрачалися.

Федералізм і народ

Ми бачили, що федеральна децентралізація багато в чому принесла американцям користь. Демократична конкуренція у федеральній системі Америки посилювалася здатністю успішних місцевих лідерів ставати конкурентоспроможними кандидатами на вищі посади, а також здатністю національних партій спонсорувати конкурентоспроможних кандидатів для отримання посад у місцевих органах влади. Відповідальні органи місцевого самоврядування мали повноваження та стимули здійснювати місцеві інвестиції, що було необхідно для розвитку процвітаючої громади, тоді як безпека демократичних прав спонукала простих громадян робити власні внески в це процвітання.

Однак людям, які не обізнані з федералізмом чи демократією, можливо, важче оцінити переваги федералізму, ніж демократії. Люди повсюди готові цінувати демократичний ідеал, згідно з яким вони повинні мати вибір щодо того, хто їх очолить, і що влада в уряді має залежати від широкого схвалення з боку населення.

Проте федеральна демократія вимагає від виборців більшого. Коли влада розподіляється між місцевими та федеральними чиновниками, неминуче виникають розбіжності щодо ліній, що розділяють місцеву і федеральну владу. В умовах демократії вирішення таких конституційних спорів має в кінцевому підсумку залежати від суджень виборців. Виборці повинні розуміти, що обрані ними лідери на національному рівні потребують верховної влади, щоб служити і захищати широкі інтереси всієї країни, проте обрані ними лідери на місцевому рівні також потребують певної автономії влади для надання публічних послуг своїм громадам. Посадовець будь-якого рівня, який підриває законні конституційні повноваження іншого рівня, повинен втрачати довіру та голоси виборців у майбутньому.

Може знадобитися кілька років досвіду федеральної демократії для того, щоб у виборців виробилося широке розуміння того, яким має бути належний баланс між різними рівнями влади. Америка справді була  вельми благословенна тим, що її органи місцевого самоврядування були обрані задовго до першого національного уряду. Ще до створення американської республіки її громадяни мали десятиліття досвіду розподілу влади між місцевими провінційними зборами та вищим урядом Британської імперії. Ключовий урок американської історії полягає в тому, що ті, хто прагне сприяти енергійному демократичному розвитку, повинні цінувати життєво важливі переваги збалансованої федеральної системи, в якій люди можуть обирати відповідальні місцеві уряди, а також свій суверенний національний уряд.

Автори

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний