Закон про співробітництво з Міжнародним кримінальним судом (МКС) — це ремонт останнього поверху хмарочосу з крихким фундаментом. Він є логічною складовою інтеграції національної системи юстиції з МКС, передбаченою статтею 86 Римського статуту міжнародного кримінального суду. Однак він мав би запроваджуватися не до, а після ратифікації статуту, коли держава Україна набуде не лише обов’язків, але й прав члена цієї судової інституції.
Подібні закони є в Бельгії, Швейцарії, Німеччині, Грузії та інших країнах. Водночас значна частина таких законів стосуються не лише МКС, але й інших міжнародних трибуналів, існуючих або потенційних.
Джерело: Регіональний центр прав людини
Україна у 2000 році підписала Римський статут міжнародного кримінального суду (РС МКС). Але він досі не ратифікований. Спочатку це пояснювалося рішенням Конституційного суду про невідповідність РС Конституції України, а після 2019 року, коли Конституція була доповнена положенням про Римський статут, побоюваннями, що кримінальне переслідування торкнеться українських військових та добровольців. Однак після 2014 року з’явилася потреба поширити юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на територію України для розслідування злочинів РФ. Його юрисдикція була визнана двічі:
Визнання 1: zakon.rada.gov.ua
Визнання 2: zakon.rada.gov.ua
У випадку України ухвалення Закону про співробітництво з МКС зумовлене практичною необхідністю: національні судові органи та органи розслідування повинні керуватися у своїй діяльності законами України або міжнародними договорами, ратифікованими Україною.
Україна ж досі не надала згоди на обов’язковість Римського статуту (як ми писали вище, він не ратифікований ВРУ), вигадуючи для цього все нові юридичні прийоми та інструменти. Закон про співпрацю з МКС логічне продовження маневрувань влади між прагненням притягнути злочинців до відповідальності за міжнародні злочини та задовольнити ту частину національного парламенту, яка й досі продовжує побоюватися наслідків ратифікації Римського статуту.
Слід розуміти, що, визнавши двічі юрисдикцію МКС, наша держава взяла на себе обов’язки сторони Договору в повному обсязі водночас не маючи прав держави-члена.
Закон має спростити співпрацю, комунікацію та консультації з МКС. У ньому містяться численні посилання на положення Римського статуту, які таким чином транспонуються до національної правової системи без його ратифікації в цілому.
Проте слід розуміти, що якщо на рівні України Закон справді дозволить пришвидшити відповідні процедури та процеси в ході розслідування й притягнення до відповідальності за міжнародні злочини, то на рівні МКС ситуація не зміниться: Україна продовжуватиме бути державою-не членом з усіма наслідками щодо пріоритетності, темпів розслідування та спрямованих ресурсів.
На особливу увагу заслуговує Розділ IX-2 Закону, що штучно обмежує юрисдикцію за колом відповідальних осіб (юрисдикцію ratione personae) МКС вищими посадовими особами РФ та т. зв. ЛДНР, виключивши з фокусу розслідування можливих міжнародних злочинів серед українців.
Це означає, що законотворці не розуміють обсягу взятих Україною перед МКС зобов’язань, а також механізму його діяльності. Співпраця з Судом не передбачає застосування принципу меню: держава, яка визнала юрисдикцію МКС, вже не має права обирати, щодо кого буде відправлено правосуддя, а щодо кого – не буде. Відповідно до принципу компетенції компетенцій, Суд самостійно вирішує, щодо кого й чого ініціювати провадження. Таким чином, українське обмеження не матиме жодного значення для МКС, відтак, діяти не буде.
Водночас, якби Україна визнала юрисдикцію не шляхом подання заяв та постанов Верховної Ради, а у зв’язку з ратифікацією, то мала би право скористатися опцією зі статті 124 “Тимчасове положення” (можливість не визнавати юрисдикцію щодо власних громадян протягом 7 років у зв’язку із вчиненням воєнних злочинів).
Закону також бракує важливої опори у вигляді гармонізації Кримінального кодексу з Римським статутом. Наразі в українському законодавстві процесуальні норми про взаємодію з Міжнародним кримінальним судом приведені у відповідність до Римського статуту і фактично містять пряму відсилку до нього, тоді як в самому Кримінальному кодексі України визначення злочинів (матеріальні норми) або не існують взагалі (злочини проти людяності), або ж не співпадають із міжнародними формулюваннями (злочин агресії). Це вже зумовлювало конфузи й відповідну критику національних судів (справа Александрова і Єрофєєва), і неодмінно спровокує подібні випадки в майбутньому, наприклад, коли Міжнародний кримінальний суд буде виносити вироки за діяння, які не криміналізовані на національному рівні.
Таким чином, хоча Закон 2236-IX впроваджує алгоритм взаємодії України та Міжнародного кримінального суду, він не вирішує ключових проблем у цій царині. Це невідповідність українського законодавства європейському та необхідність нарешті підписати Римський статут, ратифікація якого є однією з умов вступу України у ЄС.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
