Чому авторитаризм має мало шансів в Україні?

В умовах ще не вщухлих поствиборчих суперечок, тривалих військових дій на Сході і уповільненого темпу реформ, аналітики попереджають про небезпеку повернення старих і появу нових авторитарних загроз. З одного боку, кажуть вони, режим Порошенка використовує війну з Росією для укріплення своєї владної позиції і порушення прав і свобод громадян. Згідно цього аргументу, щоразу, коли діючий президент йде на новий термін, загроза авторитаризму виникає вже з самого факту президентства.

З іншого боку, уряд начебто толерує «праві націоналістичні тенденції», і ця байдужість загрожує подальшій демократизації. Інші побоюються, що поки в Україні триває пост-революційна турбулентність, суспільний запит на сильного лідера, здатного принести мир і порядок, зрештою може призвести до нового авторитаризму. Визнаючи ці тенденції і виклики, які вони породжують я стверджую, що авторитаризм в Україні, на відміну від багатьох пострадянських країн, є малоймовірним. Про низьку ймовірність встановлення авторитарного режиму в Україні свідчать три групи структурних, інституційних та організаційних чинників.

Авторитаризм як соціополітичний конструкт

Спираючись на класичні та сучасні дослідження авторитаризму, цей термін розуміється тут як соціополітичний конструкт або синдром, у якому підкорення владі досягається завдяки певному рівню згоди населення, харизмі лідера чи репресивному апарату держави. Авторитаризм – це не просто непідзвітне використання влади лідером чи політичною партією. Щоб здійснювати владу таким чином, правителю потрібно досягнути:

• інституціоналізованої монополії на владу, яка не дозволяє іншим претендувати на позицію носія влади, спираючись на правові чи позаправові методи;
• мінімальної згоди населення, яка часом переростає у його широку підтримку, що дозволяє встановити такий бажаний «союз» між лідером і народом.

Хоча джерела авторитарної легітимності, як і стратегії легітимізації різняться, цей видимий «союз» є необхідною умовою для будь-якого стабільного авторитарного режиму.

Інші ознаки авторитаризму, зокрема обмежений плюралізм, низька політична мобілізація чи відсутність чітких обмежень виконавчої влади, також важливі, однак ключовим є механізм, який використовує одноосібний чи колективний правитель, щоб досягти бажаного «союзу» з народом. Якщо маси добровільно визнають владу правителя, тоді можливий повністю авторитарний (консолідований) режим. Ця максималістична формула запропонована тут для того, щоб аналітично розмежувати повністю авторитарний режим від його зменшених форм, зокрема «напівавторитарного», «змагального» або «електорального» авторитаризму, які часто підпадають у категорію «гібридний режим». 

Бар’єр проти формування консолідованого авторитарного режиму в сучасній Україні утворюють три групи структурних, інституційних та організаційних чинників (див. Таб. 1 наприкінці статті). Ці чинники це: низька легітимність політичних інститутів, погані економічні показники, регіональна поляризація, низький репресивний потенціал держави, відносна слабкість правлячої партії, фрагментовані еліти, зростання зв’язків із Заходом, напівпрезидентський режим, спадок гібридного режиму, брак харизматичних лідерів, переважно продемократичні суспільні орієнтації і спадок трьох найбільших хвиль антиавторитарних протестів в Україні (1990, 2004 і 2014).

Структурні обмеження

Почнемо з ключового чинника: легітимності і механізму (легітимізації), який допомагає досягти бажаного «союзу» між лідером і народом. Якщо легітимність – це віра в справедливий політичний порядок, то легітимізація – процес залучення підтримки. Легітимізація виражається як у довірі до лідера, так і довірі до владних інститутів, втіленням яких є лідер. Згідно зі спостереженнями Крістіана фон Зоста та Джулії Гровогель з Інституту глобальних регіональних досліджень (ГІГА) в Німеччині, претензії на легітимізацію можуть бути умовно «вхідними» (міфи про створення, ідеологію, персоналізм) або «вихідними», що демонструють успішну діяльність політиків. Якщо претензії на легітимізацію приймаються і підтримуються населенням, то процес можна вважати успішним.

По-перше, українці від самого початку незалежності демонструють низький рівень довіри до основних державних інститутів (президент, уряд, парламент), а також особистостей, які представляють ці інститути. 

Спроби подолати цю прірву через різні стратегії легітимізації (в основному процедури і діяльність) не були успішними. Особливо шкідливими для легітимізації влади були невтішні економічні показники. Після здобуття незалежності, ВВП України скоротився на третину, зі 188 мільярдів доларів США у 1991 році, до 124 мільярдів доларів США у 2016 році. За таких негативних умов, підтримка президента в середньому була на рівні 14% (2000-2015, 4 різні президенти), а підтримка парламенту і уряду не перевищувала 10% (6.5 і 9.6 відповідно). Станом на червень 2018 року, менш ніж 14% українців довіряли чинному Президентові Петру Порошенку, водночас 80% говорили про те, що йому не довіряють (а не займають нейтральну позицію чи не визначились).

Загалом стабільність режиму Порошенка, як показали настрої суспільства на третьому році його правління, була нижчою ніж у Віктора Януковича, колишнього Президента, який втратив владу на початку четвертого року свого президентства. 

Напередодні виборів Президента лише Володимир Зеленський, який ніколи не займався політикою, здається мав позитивний баланс довіри та недовіри. Як бачимо, «соціального контракту» між правлячою елітою і громадянами в Україні не вдалося досягнути, що робить Україну несхожою на Росію Путіна, Білорусь Лукашенка, Угорщину Орбана чи Польщу Качинського.

По-друге, автократи стикаються із серйозними обмеженнями на шляху консолідації влади у регіонально і культурно розділених суспільствах. Наприклад, Янукович став президентом завдяки підтримці виборців переважно південно-східних областей, а на заході і в центрі він зіткнувся з серйозною опозицією. Хоча війна, яку Путін розв’язав проти України, допомогла українцям консолідуватися, у Кремля залишилося місце для маневрів і він знову намагається розіграти етно-лінгвістичну карту напередодні парламентських виборів. Візьмемо для прикладу одіозного Віктора Медведчука, погляди якого на вирішення конфлікту, пише Індепендент, «послідовно промосковські і змінюються разом з тим, як змінюються погляди Кремля». Медведчук заявив, що йтиме на парламентські вибори, а на виборах президента підтримав Юрія Бойка, одного з лідерів «Опозиційної платформи – За життя». Цей план Медведчука – Путіна спрямований на зупинку процесу національної консолідації.

По-третє, регіональні відмінності та роз’єднана ідентичність перешкоджають формуванню об’єднаної еліти, яка є важливим чинником консолідації будь-якого режиму. На відміну від наших східних і західних сусідів, українські еліти успадкували фрагментовану структуру, через що ціннісна консолідація виглядає малоймовірною. Коли різні групи еліт змагаються за вплив (і ренту), жодна з них не може монополізувати владу. Навіть дуже централізована «Партія Регіонів» Віктора Януковича, мала кілька внутрішніх груп впливу, а також політичних супротивників, таких як партія «Батьківщина» Юлії Тимошенко. Крім того, критично важливо і те, що конкуруючі олігархічні групи, такі як Порошенка чи Коломойського, не дозволяють зосередити владу в чиїхось одних руках. Фрагментація еліт зберігається й після Революції 2014 року, а лінія розподілу сьогодні проходить між а) про та антиреформаторами у парламенті і суспільстві і б) олігархами при владі (Порошенко) та олігархами, що намагаються здобути вплив і владу (Коломойський, Тарута, чи Медведчук).

Наступне це те, що інституціоналізовану монополію на владу стримують слабкі політичні партії, зокрема слабкість «партії влади» і обмежені репресивні можливості держави. Жоден Президент чи Прем’єр-Міністр України не зміг створити однопартійну більшість у парламенті. З усіх президентів незалежної України, лише Януковичу частково вдалося побудувати владну вертикаль з допомогою «Партії Регіонів».

Спроби використати репресивний апарат держави для придушення протестів, залякування опонентів та усунення політичних конкурентів в Україні завжди закінчувалися погано. Три хвилі масових політичних протестів – проти комуністів у 1990, проти фальсифікованих виборів у 2004 році і проти вкраденої мрії у 2014 році доводять, що влада не могла ефективно використовувати силу. Спецслужби розділились, а військові в усіх трьох кризах залишались осторонь. Саме це суттєво вирізняє Україну з-поміж численних випадків втручання армії або її використання чинним президентом для придушення протестів.

І на останок, зміцнення зв’язків між Україною та Заходом (через Угоду про Асоціацію між ЄС та Україною, безвізовий режим) та зростання залежності від Західної фінансової та безпекової підтримки, змусили українські еліти запровадити нове антикорупційне законодавство та нові інституції. Наслідки інституційного тиску Заходу не одразу відчутні, однак навіть незначний прогрес означає додаткові обмеження для авторитарного правління. Звичайно, Росія буде залишатися екзистенційною загрозою для України ще не одне десятиліття, однак путінська агресія зробила цивілізаційне «розлучення» фактично незворотним. Після того, як Українська православна церква здобула незалежність від Москви у жовтні 2018 року, Росія втратила значну частину свого м’якого впливу в Україні.

Інституційні обмеження

На шляху авторитаризму в Україні стоять щонайменше два інституційні чинники. Це напівпрезидентська форма правління і те, що я називаю «інституціоналізованою гібридністю» або спадком гібридного режиму.

Теоретично президенціалізм вважається сприятливим для авторитаризму. Хоча в Україні діє парламентсько-президентська форма правління, експерименти з інституційною структурою відображають неспроможність президентів встановити повністю президентську систему. Щоразу коли Леонід Кучма чи Віктор Янукович намагалися розширити свої повноваження, парламент і суспільство ставали на заваді. Висловлена нещодавно ідея Юлії Тимошенко про запровадження парламентської системи з сильним прем’єр-міністром, це та сама мрія, але її буде важко втілити через конкуруючі групи еліт і брак суспільної підтримки. Хоча чинна в Україні модель далеко не ідеальна, однак українці віддають перевагу розділеній виконавчій владі, що захищає від концентрації влади як у випадку Росії.

Якщо форма правління в Україні змінювалася шість разів (у 1991, 1995, 1996, 2004, 2010 і 2014), то режим змінився лише один раз, і ця зміна тривала з кінця 80-их до середини 90-их. Специфічна комбінація формальних та неформальних інститутів (серед яких конкурентні вибори, але брак верховенства права та домінування неформальної політики у політичному процесі) виявилася досить тривким політичним конструктом. Цей гібридний режим сформувався за Кучми і пережив Помаранчеву Революцію та Євромайдан. Еліти схильні підтримувати неефективні інститути, бо вони дозволяють отримувати ренту без застосування відкритого насильства. Ця залежність від пройденого шляху (Path dependency) пояснює самозміцнюючу природу цієї системи, яка не дозволила країні просунутися у напрямку демократії, але, водночас, завадила сповзти до авторитаризму. Доки ця iнституціоналізована гібридність залишається бажаним станом для еліт, домінуючою тенденцією у динаміці політичного режиму в Україні буде гібридизація, а не демократизація чи авторитаризація.

Організаційні та суспільні обмеження

Окрім структурних та інституційних бар’єрів на шляху авторитаризму, існує ще як мінімум три організаційних і суспільних обмеження: брак харизматичного лідера, переважно продемократичні суспільні настрої, а також досвід трьох хвиль антиавторитарних протестів.

З трьох класичних форм авторитаризму – персоналістського, військового та партійного – перший вважається менш стабільним ніж однопартійний режим. В Україні було дві невдалі спроби встановити одноосібне правління, спочатку за часів Кучми (1994-2004 рр.), а згодом за правління Януковича (2010-2014 рр.). Якщо Кучмі не вдалося вирішити дилему з наступником і він зрештою мирно відійшов від посади, Янукович в обох цих завданнях зазнав невдачі, і був змушений втікати з України. Отож, орієнтація на особистість як стратегію легітимізації в Україні ніколи не була настільки сильною, щоб спричинитися до культу особи, як у Росії, Білорусі чи Туреччині.

Щодо суспільних чинників, то існує суперечність щодо того, як слід тлумачити дві протилежні тенденції у політичних настроях українців – а) запит на сильного лідера та б) підтримку демократії.

Кількість громадян, які хочуть сильного лідера, якому «не треба перейматися парламентом і виборами», зросла на 20 відсотків за останні два десятиліття. Якщо у 1995-97 рр., цю позицію поділяли трохи більше ніж 50 відсотків населення, то у 2010-2014 рр., кількість прихильників сильного лідера зросла до 71 відсотка. Однак, в Україні невдоволення від демократичних інструментів здійснення влади і скептицизм щодо ліберальних інститутів більш пов’язаний з браком верховенства права, ніж з фактичним бажанням сильного керівника. Коли людей запитали (у 2009 р.): «Що ви розумієте під сильним лідером?», 62 відсотки погодились, що лідер повинен діяти виключно в рамках закону, а лише 15 відсотків вибрали опцію «в разі потреби, лідер може обмежувати права і свободи для збереження порядку».

Ідею про те, що українці чекають на свого Піночета варто тлумачити як запит на лідера, який здатний відновити соціальну справедливість, а також і верховенство права. Вибираючи між демократичним та авторитарним режимом, українці (станом на 2010 р.) чітко віддали перевагу демократії (62 відсотки), а не авторитаризму (28 відсотків). Аналогічно, майже 60 відсотків погодились, що закон потрібно поважати і лише менше 7 відсотків переконані, що закони можна порушувати. Одне з багатьох досліджень показує, що у 2000-2011 рр., демократичні цінності переважали як у Львівській, так і в Донецькій області.

І на останок, в Україні були випадки успішних антиавторитарних протестів, що робить її досить унікальною у пострадянському контексті. У двох таких протестах – Помаранчевій Революції та Євромайдані брали участь від 18 до 20 відсотків дорослого населення, що становить 5-7 мільйонів людей. Хоча демократичний імпульс цих революцій значною мірою обмежили старі практики, суспільство навчилося мобілізувати сили проти авторитарної загрози.

Висновки

Щоб авторитаризм міг вкорінитись, йому потрібен для цього сприятливий ґрунт. Таблиця нижче підсумовує логіку та відносну важливість кожної з трьох груп, а також окремих чинників, які не дозволяють авторитаризму утвердитися в Україні. Структурні обмеження важливіші за інституційні, а інституційні важливіші за організаційні.

Структурні	Інституційні	Організаційні
низька легітимність лідерів погані економічні показники регіональні поділи фрагментовані еліти слабкий репресивний апарат держави слабкість провладної партії зростання зв’язків із Заходом	напівпрезидентський режим інституціоналізована гібридність	брак харизматичного лідера продемократичні суспільні орієнтації досвід успішних антиавторитарних протестів

Загальна конфігурація показує, що спроби насадити авторитаризм згори, як це намагалися зробити Кучма і Янукович, будуть наштовхуватися на кумулятивний опір з боку трьох груп чинників. Це означає, що перспективи України стати авторитарною державою серйозно обмежені, а це, своєю чергою, може сприяти країні вирватися зі стану гібридності і перейти до безпечного, демократичного майбутнього – навіть попри невдачі демократії, посилення популізму та тривалої загрози з боку Росії.