Демократії краще дають собі раду з кризами

Матеріали у розділі VoxConnector є особистою думку коментаторів. Вони не проходять процес peer review у редакторів VoxUkraine.

У демократичній країні криза є політичним випробуванням: лідер повинен зберегти чи зміцнити довіру громадськості – або він ризикує програти наступні вибори. Проте в умовах автократії криза є загрозою легітимності режиму, тому офіційною реакцією часто є заперечення.

Цю статтю було вперше опубліковано Project Syndicate 19 травня 2020 року за посиланням. Переклад на українську мову – VoxUkraine. Перепублікацію повної версії тексту заборонено.

Коронавірусна криза стала останнім фронтом гострого зіткнення ідеологій, яке є головною рисою геополітики в останні роки. Представником авторитаризму є Китай, який хвалився успіхами своєї стратегії агресивного локдауну в стримуванні поширення коронавірусу. Демократія ж представлена широким спектром країн, причому деякі з них реагували на кризу набагато гірше за інших. То яка ж політична система більше підходить для управління кризами?

Думка про те, що авторитарні режими мають переваги, може здаватися привабливою. Тимчасом як у демократичних країнах, таких як США, люди можуть неправильно розуміти власну свободу та опиратися таким запобіжним заходам як носіння масок, авторитарні режими можуть легко забезпечити виконання правил, що служать суспільному благу. Ба більше, дехто стверджує, що перевага Китаю – конфуціанська традиція, яка підкреслює підпорядкування та повагу до влади, на відміну від західних демократій, які наголошують на особистій свободі та згоді громадян із владою.

Уряд Китаю намагається посилити ці наративи, у тому числі висміюючи повільну реакцію США. Справді, запровадження раптового суворого локдауну, подібного до того, що стримав спалах ковіду в Ухані, – першому епіцентрі пандемії – сприймалося б американцями як прокляття. Однак, коли справа доходить до оцінки рівня спроможності політичних систем реагувати на кризу, таке порівняння втрачає сенс.

Почнемо з того, що демократії, в яких підтримуються конфуціанські норми – такі, як Гонконг, Японія, Сінгапур, Південна Корея та Тайвань, – впоралися з коронавірусною кризою принаймні так само ефективно, як і Китай. Так само добре це зробили і кілька демократичних країн, які не мають конфуціанської традиції, зокрема Австралія, Австрія, Греція, Нова Зеландія та Португалія. Насправді, переважна більшість країн, ефективність дій котрих під час кризи отримала найвищу оцінку, є демократичними.

Спільним для цих демократій-лідерів є те, що їхнє керівництво визнало масштаби виклику, чесно говорило зі своїми громадянами та вчасно вживало заходів. На відміну від них, країни з гіршими показниками або були заскочені зненацька (Італія та Іспанія), або мали лідерів, яке свідомо відклали вживання необхідних заходів (Бразилія, Великобританія та США).

Певною мірою така неспроможність не є винятком в історії: як показали події перед двома світовими війнами, демократії часто розпізнавали загрозу війни далеко не одразу. Однак, коли вони це робили, то завжди перемагали завдяки поєднанню рішучих дій та довіри громадськості до уряду.

Деякі демократичні уряди сьогодні значною мірою втратили довіру громадськості і, здається, твердо вирішили не діяти. Президент США Дональд Трамп та президент Бразилії Жаїр Болсонару повсякчас применшували ступінь тяжкості вірусу та суперечили порадам експертів, потураючи власній нарцистичній необхідності здаватися “крутими”. Британський прем’єр-міністр Борис Джонсон демонстрував подібні тенденції.

Однак це навряд чи можна розглядати як ваду демократії. Зрештою, під час коронавірусної кризи багато керівників демократичних урядів стали зразками освіченого керівництва.

У Новій Зеландії 39-річна прем’єр-міністерка Джасінда Ардерн відверто говорила про загрозу, яку несе вірус, апелюючи до почуття спільної відповідальності людей та вживаючи науково обгрунтованих заходів. Вже багато днів там не виявлено жодного нового випадку.

Спокійний, прозорий та довірчий стиль спілкування федерального канцлера Німеччини Ангели Меркель сприяв реагуванню на пандемію, яке дозволило утримати низьким рівень смертності. Рішучі та своєчасні дії, до яких вдалися лідери Данії – Метте Фредеріксен, Тайваню – Цай Інвень, Норвегії – Ерна Солберг, Ісландії – Катрін Якобсдоттір та Фінляндії – Санна Марін мали такі ж вражаючі результати без відступу від демократичних принципів.

Ці лідерки мали довіру своїх громадян. (Можна стверджувати, що обрання жінки-лідера – у деяких випадках дуже молодої – є відображенням політичної зрілості країни та фундаментальної довіри до роботи уряду.) І їхні дії лише поглибили її.

Водночас, щоб зберегти вуаль легітимності, авторитарні режими покладаються на пропаганду та цензуру, що робить відсутність довіри до влади практично невідворотною. Чому хтось має довіряти коронавірусним цифрам з Китаю, коли є багато повідомлень про те, що перша реакція місцевої влади на спалах замовчувалася?

Це далеко не перша спроба Китаю приховати інформацію. Під час спалаху тяжкого гострого респіраторного синдрому (ТГРС) у 2003 році, уряд повідомив правду про епідемію лише після заяви лікаря-викривача. Деякі поінформовані спостерігачі не вірять навіть офіційній статистиці Китаю щодо ВВП. У будь-якому разі, схоже на те, що наразі зароджується нова хвиля інфікованості коронавірусом у Китаї.

Крім того є вагомі підстави вважати, що спалахи в Ірані та Росії є набагато серйознішими, ніж повідомляється. Після низки офіційних помилок, у тому числі відмови Кремля спочатку серйозно сприймати кризу, популярність президента Росії Володимира Путіна впала до найнижчого рівня за останні 20 років його перебування при владі.

У процесі порівняння дій різних країн під час коронавірусної кризи виявляються також значущі фактори, які не мають жодного відношення до політичних систем. Країни, які пережили спалахи інфекційних захворювань у недалекому минулому, такі як Китай, В’єтнам, Гонконг, Сінгапур, Південна Корея та Тайвань, користуються інституційними знаннями.

Але навіть тут, за помітним винятком В’єтнаму, схоже, що демократії краще засвоїли уроки минулих спалахів. Досвід боротьби Південної Кореї з Близькосхідним респіраторним синдромом 2012 року безпосередньо вплинув на її реакцію на коронавірус з акцентом на масштабне тестування. Китай, навпаки, повторив свої помилки, зроблені під час епідемії ТГРС, спочатку намагаючись приховати інформацію.

Проблема не в тому, що Китай не засвоїв свого уроку, а в тому, що він і не міг цього зробити. І це головне. У демократичній країні криза є політичним випробуванням: лідер має зберегти чи зміцнити довіру суспільства, інакше він ризикує програти на наступних виборах. Проте в умовах автократії криза є загрозою легітимності режиму, а фактично – його виживанню.

За таких високих ставок приховування інформації завжди здаватиметься найбезпечнішим вибором. Очікувати, що такий уряд реагуватиме інакше, як того вимагав Трамп від китайців, може бути тотожним заклику до зміни режиму.


Sorry, Comments are closed!

Застереження