Останій бій: деолігархізація є вирішальною умовою успіху реформ в Україні

Єдиним способом, в який Україна зможе повернути контроль над державою захоплений олігархами, буде вибір не прагматичних, а радикальних національно-демократичних політичних сил

hrweb.at

Автор:

Олігархи національно-демократичних політичних сил, дружні “прагматиці”, взяли під свій контроль Україну після Помаранчевої революції та Євромайдану. У якості президентів ні Ющенко, ні Петро Порошенко не змогли змінити порядок, в якому ведеться бізнес і політика. Олігархи залишаються потужним, і корупція в Україні не знизилася між 2004-2015. Після провалу “прагматичних” націонал-демократів, можливо, єдиним способом, в який Україна зможе повернути контроль над державою, який був захоплений олігархами, буде вибір не прагматичних, а радикальних національно-демократичних політичних сил, таких як Батьківщина, Самопомiч, нова партія Михайла Саакашвілі,  Демократичний Альянс і Cилa Людей.

Деолігархізація є вирішальною умовою успішності реформ та європейської інтеграції після революції Євромайдану. Якщо зв’язок між крупним бізнесом та політикою залишиться непорушним, надії тих, хто підтримав Євромайдан, будуть розвіяні так само, як це сталось після Помаранчевої революції з Президентом Віктором Ющенко.

Рейтинг Президента Петра Порошенка падає, і його політична сила, Блок Петра Порошенка, тепер знаходиться на п’ятому місці за популярністю. Лише 2% населення повністю підтримують його дії, тоді як ще 15% стверджують, що підтримують частково. Призначення Володимира Гройсмана на посаду Прем’єр-міністра України робить Порошенка відповідальним як за уряд, так і за президенство, що призведе до подальшого падіння його популярності.

Все більше розчарування в країні супроводжується втомою від України закордоном подібним чином до того, як це відбувалось в 2007-2009 роки після Помаранчевої революції. Газета “The Economist” написала 16 квітня 2016 року: “Революція “Гідності”, що позбулась корумпованої, авторитарної влади Президента Віктора Януковича два роки тому, не принесла революційних змін. Корупція надалі панує. Ключові реформи не завершені. Розподіл повноважень між президентом та прем’єр-міністром залишається нечітким. Олігархи все ще міцно стоять на ногах, а старі політичні обличчя повертаються. Влада паралізована. Іноземна допомога заморожена. І махінації навколо створення нового уряду здаються болісно знайомими”.

Ще надто рано, щоб з впевненістю говорити про те, що Україна входить у ще один цикл демократичної революції, розчарування, стагнації та контр-революції, як це відбулось в 2005-2010 роках. Втома від України є небезпечною в той час, як Росія продовжує свою неоголошену війну на Донбасі, а Україна опирається на фінансову підтримку Заходу, тоді як дипломатична та безпекова підтримка Заходу, особливо США, важлива у стосунках із Росією.

 […]

Те, чи Євромайдан стане успішним каталізатором революційної перебудови та європейської інтеграції, чи натомість повторить долю Помаранчевої революції та провалиться, залежить від реформ у трьох ключових сферах: корупції, верховенства закону та олігархів. Ця стаття зосереджується на олігархах в Україні, які є крупними бізнес-лідерами, що керують диверсифікованими бізнес-імперіями із значними засобами медіа-впливу та тісними зв’язками із президентом та політичними силами в парламенті.

Чому олігархи погані для України?

Таким чином, українські олігархи є впливовими в трьох ключових сферах: економіці, ЗМІ та політиці. Їхній негативний вплив має чотири канали:

По-перше, економіка не може реалізувати потенціал росту, і розмір сектору малих та середніх підприємств в Україні залишається невеликим. Частка цього сектору в економіці України становить 20%, в той час як в Центрально-Східній Європі, де він відіграв важливу роль в трансформуванні комуністичних економік – 40-50%. Сектор малих та середніх підприємств є ключовою складовою середнього класу країни, а отже, і ліберальної демократії та європейської інтеграції.

По-друге, олігархічна монополізація унеможливлює рівні для всіх умови та верховенство закону, тому рівень іноземних інвестицій залишається низьким. Впродовж чверті століття незалежності Україна не була привабливою для інвесторів. Єдиним періодом, коли вони інвестували в Україну у відносно значних обсягах, були 2005-2007 рр. під час споживчого буму та придбання банків. Від інвестицій в Україну зарубіжних інвесторів стримує відсутність верховенства закону та страх перед корпоративним рейдерством.  Найбільшим корпоративним рейдером України є прозахідний та антиросійський олігарх Ігор Коломойський [1]. Це показує, що олігархів не можна чітко поділити на “добрі прозахідні” та “погані проросійські” групи.

По-третє, українські олігархи утримують Україну в ситуації “рівноваги незавершених реформ”, за словами політичного радника Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) Джоела Геллмана у його відомій статті 1998 року [2]. Геллман стверджував, що переможці від початкових реформ в перехідних економіках отримують значні ренти (корупція) від частково реформованих економік, що породжує значні втрати для держави та суспільства. Таких короткострокових переможців від реформ необхідно обмежити та інтегрувати в процес економічних реформ.

По-четверте, монополія економічної та фінансової влади надає олігархам контроль над дією закону та політичною системою. Відсутність реальних політичних партій в Україні, на відміну від фан-клубів їхніх лідерів та фінансованих олігархами виборчих проектів, створює вакуум, в якому олігархи корумпують політичний процес.

Але немає згоди щодо того, що робити з ними

В той час, як існує відносна згода щодо негативного впливу олігархів на Україні, відсутній консенсус та присутньо багато лицемірства щодо того, що саме з ними треба робити. Було згадано три можливі групи кроків, перші дві з яких були критиковані західними експертами.

Першим був заклик ув’язнити всіх олігархів, як це видно зі слогану Помаранчевої революції “Бандити в тюрми!”. Але коли російського олігарха Михайла Ходорковського було ув’язнено Президентом Володимиром Путіним, цей вчинок було розкритиковано як приклад вибіркового застосування правосуддя.

Олігархи та їхні політичні прихильники в Партії Регіонів та подібних політичних силах в Україні звично відповідають на загрози кримінального переслідування в Україні словами про “політичні репресії”.

Але заклик “Бандити в тюрми!” критиковано та піддано суворому осуду не тільки в Україні, але й на Заході. Після Помаранчевої революції, провідний науковий співробітник Інституту міжнародної економіки Петерсона Андерс Аслунд, Президент Проекту перехідних економік Брюс Джексон та Президент і виконавчий директор Freedom House Адріан Каратницький дуже критично поставились до загроз ув’язнити олігархів та натомість підтримали великі коаліції між найбільшою групою олігархів України, Партією Регіонів, та Нашою Україною Віктора Ющенка. У 2010 році Арсеній Яценюк запропонував створити нову велику коаліцію за умови призначення його Прем’єр-міністром. Після обрання Януковича в 2010 році Каратницький написав ряд коментарів у західних публікаціях, що дуже позитивно описували його президентство та дії (1, 2).

Янукович втік з України в Росію під час Євромайдану та оголошений в розшук Інтерполом у зв’язку із масовою корупцією та вбивствами. Аслунд та Каратницький тепер пов’язані із Атлантичною Радою в США, яка є найбільш активною організацією, що працює на підтримку України у Вашингтоні.

Другим запропонованим способом була реорганізація економічних активів олігархів та їхня реприватизація. У 2005 році Прем’єр-міністр Тимошенко намагалась реприватизувати значну кількість активів олігархів, що були приватизовані під час президентства Леоніда Кучми. Крупний виробник сталі Криворіжсталь було ренаціоналізовано та перепродано іноземній компанії за ціною, що в шість разів перевищувала ціну, сплачену олігархами Рінатом Ахметовим та Віктором Пінчуком у 2004 році.

Тим не менше, плани Тимошенко по ренаціоналізації були охарактеризовано як “популізм” інвестиційними банкірами та численними західними експертами в справах України. Ці плани були відкладені після усунення Тимошенко з поста Прем’єр-міністра у вересні 2005 року. Два її наступники, Юрій Єхануров та Янукович, були дружніми до олігархів прем’єрами, які відкинули перший (ув’язнення) та другий (ренаціоналізація) тип заходів.

Третій підхід до вирішення проблеми, недавно розкритий більш детально Тімоті Ешом та Мартіном Нанном під назвою “Фінансова програма правди та примирення після Майдану”, закликає до інших заходів. Вони закликають до одноразового податку, згідно з яким “всі ті, чистий розмір активів яких перевищує $1 млн, повністю задекларують свої активи та автоматично погодяться заплатити одноразовий податок розміром 10% від обсягу активів”. Цей варіант не передбачає визнання вини за минулі фінансові зловживання, корупційні дії або уникання сплати податків. Особа буде відповідати за правильне розкриття розміру своєї власності – розбіжність декларованих даних від реальних більш ніж на 15% призведе до штрафу у розмірі 20% від “чистого” розміру активів (на додаток до 10%) та можливу кримінальну відповідальність. Розмір власності може підлягати перевірці міжнародними бухгалтерськими компаніями.

Так можуть виникнути нові стосунки між політиками та крупним бізнесом, які залишать минуле далеко позаду. Надходження від цього податку можуть бути додані до резервів Національного банку України та нового Фонду національної безпеки, що може використовуватись для купівлі озброєння, яку країна не може виробляти самостійно, та для навчання нової армії згідно зі стандартами НАТО.

Залишається відкритим питання, чи це рішення реалістичне. Нова якість стосунків вимагатиме набагато більш ефективного виконання законів для забезпечення рівності перед законом та здатності забезпечувати кримінальне покарання олігархів за порушення закону. Такий податок вимагатиме згоди олігархів на цю пропозицію та сплати ними коштів, а також, що важливо, довіри олігархів до таких кроків у країні, в якій суспільна довіра до державних інститутів та політичних лідерів є дуже низькою. Рівень суспільної довіри до президента, парламенту та прем’єр-міністра близький до нуля.

Ще одною складністю, яку рідко обговорюють, є монополізація олігархами ЗМІ, зокрема телебачення, що є основним джерелом новин для українських громадян. Управління новинами з боку олігархів може спотворювати інформацію, яку громадяни отримують від свого уряду про реформи, та сильно впливати на результати виборів. Як може деолігархізація будь-якими запропонованими методами вважатись успішною, якщо основні телеканали України, що знаходяться у володінні олігархів, залишаться під їхнім контролем. 1+1 володіє Коломойський, Інтером Дмитро Фірташ та колишній голова адміністрації Януковича Сергій Льовочкін, а СТБ, Новим Каналом та ICTV володіє Віктор Пінчук. Чи може, варто реприватизувати їх та відкрити доступ іноземних інвесторів до них?

Деолігархізація, разом із корупцією та верховенством закону, є трьома областями, що є вирішальними для успішності реформ та Європейської інтеграції після революції Євромайдану. В той же час, тоді як західні уряди, наукові експерти та журналісти часто радять Україні “зробити щось із своїми олігархами”, вони рідко коли надають чіткі рекомендації щодо кроків, які повинні зробити українські політичні лідери та влада для вирішення цього питання.

Олігархи національно-демократичних політичних сил, дружні “прагматиці”, взяли під свій контроль Україну після Помаранчевої революції та Євромайдану. У якості президентів ні Ющенко, ні Петро Порошенко не змогли змінити порядок, в якому ведеться бізнес і політика в Україні. Олігархи залишаються потужним, як ніколи, і корупція в Україні не знизилася між 2004-2015. Як зазначив Freedom House, Україна пережила 2 оберти без фундаментальних змін. Після провалу “прагматичних” націонал-демократів, можливо, єдиним способом, в який Україна зможе повернути контроль над державою, який був захоплений олігархами, це вибір не прагматичних, а радикальних національно-демократичних політичних сил, таких як Батьківщина, Самопомiч, нова партія Михайла Саакашвілі,  Демократичний Альянс і Cилa Людей.

Примітки

[1] Matthew Rojansky, ‘Corporate raiding in Ukraine: Causes, methods and consequences,’ Demokratizatsiya, vol. 22, no.3 (2014), pp. 411-444.

[2] Joel S. Hellman, ‘Winners take all: the politics of partial reform in postcommunist transitions,’  World Politics, vol. 50, no.2 (1998), pp. 203-234.


Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний