Двадцять відповідей на двадцять питань про двадцяте століття



Ще у жовтні 2018 р. виникла пропозиція зробити опитування серед українських гуманітаріїв 20 питань про ХХ століття. На початку, передусім серед філософів та істориків, розширюючи поволі ці сфери гуманітарного знання із залученням фахівців з інших галузей. Дуже дякуємо усім, хто відгукнувся і хто надіслав чи готується надіслати свої відповіді.

Інтерв’ю Володимира Маслійчука, українського історика, редактора historians.in.ua, з Михайлом Мінаковим, філософом, старшим науковим співробітником центру ім. Вудро Вільсона, вперше було опубліковано на historians.in.ua

З того часу багато і що відбулося: поширення книжки Юваля Харарі «21 Lessons for the 21st Century» (як і вихід у перекладі українською «Роздумів про ХХ століття» Тимоті Снайдера та Тоні Джадта), дискусія Славоя Жижека та Джордана Петерсона, нові чи радше старі політичні виклики у світі: терористичні акти на релігійному грунті, неоднозначності щодо Брекситу та й президентські вибори в Україні. Ми вкорінені у ХХ століття з низкою здається незмінних проблем, подарованих цьому століттю та цим століттям. Це тексти різноманітних мислителів, різні за стилістикою, розміром та фактажем. Але необхідні для осмислення тексти.

1. П’ять слів чи термінів, з якими у Вас асоціюється ХХ століття?

П’ять понять, в яких, на мою думку, слід осмислювати ХХ століття: глобальність, індустріальний модерн, урбанізація, емансипація, упокорення.

Глобальність – це культурна ситуація, перебуваючи в якій окремі особи, малі та великі групи впливають одне на одного та зазнають впливу в безпрецедентній світовій, дедалі складнішій комунікації. Місцеві події тут можуть набувати загальнолюдського значення, а спільні світові процеси мають набагато більший вплив на окремих людей та спільноти, ніж будь коли до цього. В ХХ столітті довгий процес глобалізації завершується створенням кількох моделей політичного, економічного, правового та організаційного оформлення людства.

Модерність в її індустріальних формах, яка виникає на Заході спочатку як логіка виробництва, стає панівною логікою не тільки економічного, але й політичного та соціального життя саме в ХХ столітті. У межах цієї індустріальної сучасності постав конфлікт між західним капіталізмом та східним соціалізмом, який визначав розвиток множинних локальних проектів модернізації. Завершення ХХ століття, таким чином, пов’язано із втратою індустріалізмом ролі провідної моделі для розвитку суспільств; у цей момент суспільства Центру починають застосовувати пост-індустріальної моделі розвитку, а суспільства Периферії або перебирають індустріальні виробничі моделі та тягар їхніх екологічних та соціокультурних недоліків на себе, або повертаються до передіндустріальних форм життя.

Урбанізація – це демографічний процес концентрації населення в містах, що в ХХ столітті мав за наслідок створення нових форм співіснування особистостей, груп і культур для більшої частини людства. Серед таких наслідків – омасовлення політико-правових процесів, фрагментація надвеликих міст за культурними, расовими, соціальними ознаками (райони-гетто як окремі урабаністичні світи), зміна стану природного середовища та соціокультурного світу в урбанізованих зонах, соціокультурне напруження між містянами та сільським населенням.

Емансипація в ХХ столітті – це переважно політико-правовий процес, що збільшував обсяг політичних прав та громадянських свобод особистості. Існує достатня база статистичних даних, які підтверджують поширення практикування громадянських свобод, більшої участі громадян в ухваленні рішень та функціонування виборів для ротації владних еліт впродовж ХХ століття; ці ж данні свідчать про зворотну демократизацію з 2008-12 років 1.

Упокорення – процес дедалі ефективніших форм управління поведінкою, уявою та мисленням окремих осіб та малих і великих груп. Розвиток знеособлених складних національних, над- та транс-національних інституцій збалансовував глобальну емансипацію та управляв омасовленням суспільств. Так поставали різні форми ефективності Системи (тоталітарні, націоналістичні, неоліберальні, масового споживання тощо), яка постає вже в ХІХ ст., але здобуває нової глобальної та локальної ефективності саме в ХХ столітті.

2. Як розуміти хронологічні рамки складного століття, виходячи поза календар: дехто починає те століття з початку Першої світової війни 1914 р. чи навіть раніше з початку другої Англо-Бурської війни 1899 р., з революційних подій 1917 р. тощо. Закінчення теж дискусійне: закінчення Холодної війни та розпад Радянського союзу 1991 р. чи початок поширення Інтернету того ж таки року. Є думки, що ХХ ст. закінчилося анексією Криму Росією 2014 р. Чи є думки щодо обмежень і хронології?

З огляду на зазначені вище поняття/процеси, я би починав епоху «ХХ століття» з (1) процесу переходу світових імперій ХІХ ст. на колії індустріального управління і поширення його по своїх колоніях, тим самим прискорюючи глобалізацію; (2) поширення проектів керованого прогресу (марксизм, соціальна інженерія капіталізму та колоніалізму тощо). Таким чином, початок ХХ було б виправдано починати в 1880-1910х роках.

Завершення епохи я би пов’язав із перетворенням індустріальності на один з маргінальних укладів, занепадом демократизації, кризою неоліберальної глобалізації та наднаціональних політико-правових і фінансово-економічних організацій, посиленням соціально-політичної ролі «інформаційної модерності» та технологій управління увагою тощо. Ці процеси пов’язані з подіями 1990-х/2010 рр.

3. ХХ ст. було дуже антигуманним, однак водночас розуміння цінності людського життя завдяки масовості культури та глобалізації поширилося далеко за межі одного континенту, відповідно як з цинічними нотками, так і великими зрушеннями зі скасуванням смертних кар та гуманізацією освітнього простору. Настільки це століття важливе з позицій гуманізму?

Справді, жодна з епох не відзначилася таким рівнем насилля, якщо вимірювати його в кількості вбитих та позбавлених волі й гідності людей. В той же час, ідеї і практики свободи та права були безпрецедентно впливовими на спосіб людського життя. Минуле століття – час неймовірного напруження, що постало між полюсами знелюднення та гуманності. Люди ХХ століття були надзвичайно креативними і в плані побудови машин смерті й упокорення (зброя масового знищення, концтабори, ГУЛАГ, геноциди й демоциди, радикальні та тоталітарні ідеології, ефективні системи пропаганди на кшталт радянської чи Голівуду тощо), і в плані розбудови ліберально-демократичних систем. Це напруження вдавалося підважувати завдяки міжнародній системі стримувань і противаг, яка постала після Другої світової війни і яку було зруйновано вже в 1990-х, у недовгий час «однополярного світу».

4. Це століття нової ролі інформації та інформаційної революції. Володіння інформацією стає основною цінністю. Однак за поширенням інформації приховується і важливий бік знелюднення, віртуалізації простору, падіння моральності. Питання користі чи шкоди. Чи відкриття ХХ ст. – атомна енергія та інтернет не здійснені зарано без засобів володіння такими процесами, чи не призводять вони до зворотних наслідків поширення контролю та постійного відчуття небезпеки?

Упродовж ХХ ст. постійно збільшувалася вагомість інформації, а засоби її накопичення та управління нею ставали дедалі розвиненими. Одначе, відколи культури глобального Центру переходять до функціонування як «інформаційні суспільства», а економіки справді стають знаннєвими, слід говорити про завершення минулого і початок нового, ХХІ століття.

Віртуалізація й візуалізація культур, оформлення та унезалежнення «світу симулякрів», трансформація людяності й моральності – це спадок людства ХХ ст. першим поколінням ХХІ-го. Ці процеси значною мірою визначатимуть життя людства – з його ризиками і можливостями – у «заповненому світі»2 в наступні десятиріччя.

Візуалізована інформація споживається майже без критичного опору. В умовах на початку ХХІ ст. критичне мислення і спротив новим засобам ідеологічного контролю за політичною уявою та управління повсякденною увагою людей потребують від індивідів надзусиль. Постійно вдаватися до цих надзусиль неможливо, що дає тимчасову фору політиці несвободи. У зв’язку з цим слід очікувати дедалі більшої впливовості авторитарної політики по всьому світу аж доки не будуть винайдені інститути й технології, що підважуватимуть ефективність практик колективного упокорення.

5. Здається, основною метафорою ХХ ст. стане метафора революції. Дане поняття застосовується узагалі до процесів змін. Однак дане розуміння дуже суперечливе. З кровопролитних історій початку ХХ ст. воно перейшло до подій 1968 р. та «карнавальних» оксамитових революцій кінця 80-х – початку 90-х рр. Чи є метафора революції дійсно основною для розуміння ХХ ст.?

Справді, людство минулого століття було учасником, жертвою та свідком багатьох революцій. Проте слід пам’ятати, що вся п’ятисотрічна історія модерності є апропо часами революцій. Модернізація і XVIIІ, і ХІХ, і ХХ ст. відбувається значною мірою в нескінченних революціях як актах заснування безпрецедентно нового в різних сферах людського життя.

Особливість революцій ХХ ст. полягає в тому, що в цю епоху виникає діалектична протилежність «прогресивних» і «консервативних революцій», а не тільки «революції» і «реакції», як у попередні часи. Політико-ідеологічну складність революцій ХХ ст. зумовляв світовий процес марксистських революцій, який апелював до соціально-економічної справедливості, суспільного прогресу та емансипації упокорених. Від Жовтневої революції до прогресистських революцій в Китаї, В’єтнамі, Камбоджі, у Африці та Латинській Америці чимало народів намагалися побудувати справедливі суспільства за рецептами різних марксистських течій. Ідеологічну протилежність їм становили «консервативні революції» на кшталт італійського фашизму, німецького нацизму, іранського чи пізніших радикальних форм ісламізму.

На мою думку, ХХ сторіччя завершується – а наступне починається – поширенням інших форм політичних революцій, які поки називають «карнавальними», «кольоровими», «оксамитовими» тощо. Ці назви – сурогати термінів, які радше свідчать про наше нерозуміння, що таке сучасна революція чи то в Чехословаччині 1989 року, чи то в республіках СРСР 1991 року, чи то в Грузії 2004, чи то на українських майданах. В цих процесах проявляються як тенденції одночасної демократизації та поширення консервативно-революційних практик ХХ ст., так і властива для початку ХХІ ст. схильність до дисфункціональності демократії.

Тож з огляду на революції, метафорою ХХ ст. я би назвав саме протистояння прогресистських та консервативних революційних ідей і практик. Початок і завершення цього протистояння за великим рахунком збігаються з епохою «ХХ сторіччя».

6. Одним із найпотужніших понять щодо соціально-політичних процесів стало поняття соціальної еволюції та неминучість суспільства певної соціальної рівності – соціалізму (чи й далі «комунізму»). Соціалістичні ідеї в різній інтерпретації були незрідка основними у численних політичних рухах та відображалися у мистецькій площині. Однак існує думка, що «доба соціалізмів» почалася і закінчилася у ХХ ст.?

«Доба соціалізмів», справді, значною мірою збігається з ХХ століттям. Однак навряд чи ця доба скінчилася в 2000 році. Китай репрезентує нову форму «реального соціалізму», який пов’язаний з марксистською революцією минулого, але має свою модель сучасного розвитку, на яку орієнтується частина народів світу (зокрема, в Африці та Південно-Східній Азії). Потужні нереволюційні соціал-демократії Скандинавії, соціально-орієновані системи Канади та Німеччини показують інші напрями назагал соціалістичного розвитку. Соціалістична перспектива також представлена «новими лівими», «зеленими» та ліво-ліберальними рухами, які ще, здається, відіграють свою роль у ХХІ сторіччі.

7. Тоталітарні рухи Західної Європи фашизм, націонал-соціалізм, численні право-радикальні організації це лише реакція на війну, депресію, економічне відставання не мали належного концептуального наповнення і переважно взорувалися на експерименти та ідеологію лівих і «комуністичну загрозу», чи правий радикалізм мав у основі певне коріння у консервативній політичній думці. ХХ ст. для націоналізму це синтез ідеологій чи окреме явище?

Соціалістичні та націоналконсервативні рухи були однаково важливими полюсами розвитку людства в ХХ столітті. Консервативні ідеології й практики були не менш впливовими, ніж «ліві» для державного будівництва, облаштування міжнародного порядку чи перерозподілу влади й майна в глобальному та локальних масштабах. Однак, на відміну від дедалі більш вишуканих теорій, що зосереджувалася на соціальній справедливості та суспільному прогресі, різновиди консерватизму менше послуговувалися теоретичними розробками. Проте і цей полюс мав розвиток свого ідейного підґрунтя: від зорієнтованого на практику революційного консерватизму Церера, Шмітта, чи Хомейні до філософського імперіалістичного, націоналістичного, расового чи містично-релігійного консерватизмів.

Якщо ліва думка переживає кризу від кінця минулого століття і перебуває в пошуку нового «великого проекту», то консерватизм переживає сій ренесанс і здобуває все більшої ваги серед політичного та інтелектуального класів Заходу, посткомуністичних країн, Індії тощо. І це додає енергії демодернізаційним процесам у багатьох суспільствах світу.

8. Найвидатніший письменник, що відобразив ХХ ст.?

На мою думку, найважливішими письменниками минулого століття були митці слова, які були здатні дати голос тим, кого ХХ століття зробило жертвами і свого прогресу, і своїх воєн. Ця звитяга прослідковується – але аж ніяк ним не вичерпується – в творах Стейнбека, де Бовуар, Солженіцина, Кізі, Грасса чи Найпола. Саме вони ставали на заваді остаточній втраті гуманності та підважували ефективність тоталітарних спроб минулого століття.

9. Є думки, що ХХ ст. – століття позбавлене глузду, коли за панування раціоналізму людина конструює зброю масового знищення і затято винищує собі подібних. Відкриття у військовій сфері випереджають і стають основою майбутнього суспільства споживання (електрочайник, електропотяг, інтернет тощо). Власне, чи було ХХ ст. цивільним, а не мілітарним?

Глобальна інфраструктура війни (мілітаризму) і миру (цивільності) сягнула нечуваного рівня ефективності в ХХ ст. Смислові наповнення цієї епохи в політико-онтологічному вимірі задавалися саме тим, що людство, завдяки науково-технологічному прогресу, отримало можливість провадити тотальну війну та повністю знищити все живе на планеті. В той же час, політико-правовий прогрес дозволив поширити такі ідеї та практики, що запобігають війнам, поширюють правовий спосіб розв’язання конфліктів та зменшують нерівність між різними суспільствами. Зброя масового знищення та Рада безпеки ООН – це, власне, рамки реалізації суперечливих тенденцій ХХ сторіччя.

10. Питання держави та економічного життя. На думку австрійських економістів та філософів, менше втручання держави в економічну сферу – основне запобігання для виникнення тоталітарних рухів і певне замороження радикальних рухів. Одним із основних питань ХХ ст. є втручання держави в економіку, що заздалегідь несе і певні політичні загрози демократії?

В ХХ сторіччі держава як комплекс інститутів значно стандартизувалася: близько 200 сталих держав планети сьогодні мають напозір схожий інституційний устрій та способи легітимації своїх режимів. Уявлення про державу, що виражені від Конвенції Монтевідео (1933) до суперечки теоретиків конституційної демократії, соціально-відповідальної держави і неоліберального урядування в 1990-х, привели до практикування кількох моделей існування політичних спільнот (конфедерація, федерація, національна держава, подеколи ще класова держава), які мають майже однакові спільні правила співіснування (в межах ООН, з кількома виключеннями на кшталт невизнаних держав або держав-ізгоїв).

Приблизно до 1990-тих ці держави облаштовувалися так, аби формально ускладнити захоплення влади однією групою. Нормою став поділ на гілки влади, розмежування прав і відповідальності центрального та місцевих урядів, визнано за норму розрізнення приватної і публічної сфер. Проте неформальні інституції за умов корупції підривають ефективність цього устрою, просувають «реальну політику владних вертикалей» і сприяють занепаду демократії, про який уже йшлося вище.

Минуле століття у свій спосіб було епохою інституалізації не тільки публічно-правового поділу, але й ефективних неопатримоніальних мереж та кланів. ХХ сторіччя не справилося із завданням встановлення таких моделей належного врядування, які б не піддавалися корумпуючому впливові приватних інтересів. З огляду на це, в ХХІ ст. поле для політичної креативності людства надзвичайно широке, а здобутки минулого століття потребують корекцій, а часто й серйозної ревізії.

11. Тоні Джадт називав образом життя ХХ ст. – забуття та відсутність уроків історії: колаборацію, геноциди, злигодні, репресії людина ХХ ст. прагнула забути…за цією логікою початок наступного століття ХХІ – постійне згадування і нагадування, коли останні актори поволі зникають? Чи те століття – століття забуття?

Справді, ХХІ століття починається разом із створенням нових інститутів управління колективною пам’яттю. Однак експерименти з колективними пам’яттю і забуттям активно впроваждувалися вже в ХХ столітті. Системи пропаганди та стратегії реклами і масового мистецтва вже спрямовували свою увагу на групову пам’ять. В прогресистських суспільствах основна увага спрямовується на забуття і замовчування «незручних» фактів минулого. Консервативні суспільства основну увагу приділяли «правильному згадуванню». Однак і ті, і ті в політичному управлінні минулим балансували між стратегіями забування і пам’ятання. У порівнянні з сучасністю, ХХ ст. – це час ще досить наївних форм ко-меморації та ко-облівіації.

12. Можна чимало сперечатися довкола цієї тези, але серед філософів побутує жарт, що ХХ ст. визначили Маркс, Ніцше і Фройд, кожен своєю мірою. Але говорячи про соціально-політичні зміни саме марксизм виявився тим ідеологічним вченням, яким охоче користалися як тоталітарні рухи, так і прихильники лібералізму. Чи виявиться дане століття – століттям марксизму чи радше соціального детермінізму, прагнення пояснити соціальні явища причинно-наслідковими зв’язками?

Справді, соціальний детермінізм – в марксистській та націонал-консервативній формах, у науковому мисленні та популярних віруваннях – досяг нечуваної впливовості на суспільно-політичні процеси в ХХ ст. Однак і форми інтелектуального та практично-правового спротиву йому розвивалися досить активно і в межах ліберальної думки, і в західному марксизмі, і навіть у ліберально-консервативному таборі.

Довершення Системи й науково-технічні досягнення з нищівним для життя і свободи людини потенціалом зробили соціальний детермінізм ще більш небезпечним, ніж він до того був.

Проте, з огляду на теоретичні дебати двох десятирічь ХХІ ст., я скептично налаштований щодо визначальності марксизму. На мою думку, в суспільствах усього світу іде спрощення ідейного підґрунтя політичної дії. «Попит» на нові та старі теорії, які б спрямовували розвиток національних спільнот, низький – і далі знижується. Більший ідейно-теоретичний розвиток, як на мене, відбувається в суб- та над-національних контекстах. Я пов’язую мислення в термінах малих спільнот та людства із можливістю для емансипації та антидетермінізму нової епохи.

13. Історія та історик у ХХ ст. переживають неприємну еволюцію від «шукача істини» та «національного будителя» до «виробника знань» та «публічного інтелектуала». Кількість істориків збільшилася в десятки разів, однак «історична аргументація» призвела до перекроювання кордонів, геноцидів, локальних та світових воєн, що підсилило сумнів у пізнавальній спроможності цієї науки… «історію не можна оповідати після Аушвіца». ХХ століття – століття знецінення історії?

В аспекті цінності історії ХХ ст. неоднорідне. Для європейської континентальної філософії та методології історії минуле століття було часом прозрінь. Разом із тим англо-американська філософія створювала чимало сильних аісторичних систем. В другій половині ХХ ст. значного розвитку зазнала ісламська історична думка.

Разом із тим, цей ідейний спадок, здається, не користується попитом сучасних інтелектуалів. У ХХІ ст. публічність та інтелектуальність в старому розумінні розлучаються: інтелектуали можуть творити радше в умовах вилученості з публічних дискусій, у дискурсивних гетто.

Емоції та симулякрична візуальність перешкоджають старим дискурсивним засобам інтелектуальної роботи. Тому й способи діяльності публічних інтелектуалів мають змінюватись. Від жанрів роботи Ясперса, Бурдьє, Фуко чи Джадта час переходити до жанрів, у яких працюють Квін, Вей Вей, Абрамович, чи українські візуальні інтелектуали на кшталт Кадана чи Білоцерківець. Ці нові жанри витворюють візуальні поверхні, здатні продовжувати спротив насиллю и дегуманізації, початий у ХХ ст.

Освенцим і ГУЛаг – виклики, на які мали відповідати минулі покоління, люди індустріального модерну. Нам своє робить, розбираючись із розстрілами на Майдані, пожежею в Одесі, війною на Донбасі та будуванням нових стін по Європі. І в цій справі цінування й знецінення історії будуть однаково потрібні, як і минулого століття.

14. Чи є це століття часом порушення законів від регламентованого суспільства виробництва з практичним розумом та ощадливістю до суспільства споживання з випадковостями та надлишками: від накопичення до боргів, від підприємств до сфери послуг. Тобто насправді соціально-економічні закони не діють, а більшу роль грають деталі та випадковості?

Роль наукових законів перебільшувалася. Хаос, який ми намагаємось упорядкувати в колективній уяві сучасності засобами культури, мови і логіки як упорядкований та передбачуваний, від цього не втрачає своєї непердбачуваності та незрозумілості. В епоху Просвітництва унормувалося і поширилося світом уявлення про те, що Розум «просвітлює темряву» та «впорядковує хаос». І в ХІХ-ХХ ст. це мало за наслідок докорінну зміну колективної дії людства, суспільств й окремих індивідів. Разом з тим, критика Просвітництва зправа, зліва та зсередини показує, що хаос не змінився від поширення просвітницьких надій. Готичне світовідчуття, напевно, є найреалістичнішим. Ніцше, Фройд, Шестов, Гайдеґер, Шредінґер та Батай передають це світовідчуття дуже добре.

15. ХХ століття виглядає як час подолання мови. Боротьба за політичне домінування перейшло у боротьбу в царині мови. Мовознавство виокремилося у окрему наукову дисципліну, національні мови отримали свій статус. Але вторгнення візуального досвіду очевидне, сприйняття світу через зорові ефекти фотографі., кіно, телебачення, систему розваг, де візуальне поєднується зі слуховим, а кількамовність стає неминучою. ХХ ст. – час пошуку досвіду поза мовою?

Як і в багатьох інших вимірах, ХХ століття – час, визначений суперечністю між мовною та візуальною комунікацією. Вибух мовних студій, постання неймовірної потуги аналітичної філософії мови, безпрецедентне знищення малих мов і поява семи глобальних мов – все це події, які визначали трансформацію природи мовної комунікації. З огляду на це кількамовність стосується саме «важливих мов», тобто мов, на яких відбувається глобальна комунікація. В мовному вимірі, наприкінці ХХ ст. ми живемо у геть новій ситуації. Однак у другій половині століття постає й інша потуга – візуальна культура, що створює нову реальність (про яку я вже писав вище). Баланс мовної та візуальної домінант було порушено вже в цьому столітті, що, певно, і визначатиме нову епоху.

Що стосується пошуків досвіду за межами мови, то цей тренд був характерним для другої половини саме ХХ ст.3Сучасну філософію пов’язано з виходом за межі досвіду, як і подоланням мисленням в термінах суб’єкта і об’єкта. Цей прорив відкриває нову сторінку в житті філософії і людини.

16. Вважається, що минуле століття – час найбільшого розквіту книжкової культури, що водночас характеризується під кінець констатацією повільного вмирання книжки як паперового носія інформації, масове книговидання і водночас зменшення потреби у читанні. Паперова книжка помирає і залишається у ХХ ст.?

Так, папір і книжка – надто консервативні «носії» інформації. Навряд чи книжка як така зникне зовсім, але вона вже починає втрачати своє центральне становище. Імовірно, книжкова культура займе місце маргінального «укладу» для поціновувачів та мешканців «інтелектуальних гетто». І так, масове книгарство – феномен саме минулих століть.

17. Найвидатніший філософ ХХ ст.?

Такого не було. На мою думку, ХХ ст. у філософському вимірі пов’язано із трьома постатями – Вітґенштайном, Гайдеґером і Дельозом.

Вітґенштайн виражає несталість думки цієї епохи. Його еволюція від пошуку абсолютної достеменності значення до визнання багатоманітності і невимовності світу задає рамки мислення ХХ ст.

Гайдеґер – мислитель, чия еволюція починається з вираження досвіду буття в світі і завершується позафілософським спілкуванням з єдиним буттям як таким, з Тим, що було ще до Творення Світу.

Нарешті Дельоз формулює мислення, що підважує абсолютний фундамент Модерну. Визнаючи розрізнення за первинне, за те, що є до єдності, французький філософ уможливив завершення ХХ ст. і перехід до нової епохи в мисленні.

18. Постійне питання влади та інтелекту. ХХ століття – час великого конформізму, ілюзій та захоплень. Це змінює наукові підходи та створює інтелектуальні ніші, заборонені теми, сумнівні відкриття. Проблема вивільнення людини інтелектуальної праці постає однією із основних. Чи є ХХ ст. часом наукової емансипації чи навпаки контрольованості та інтелектуальних обмежень?

І на це запитання я відповім запереченням диз’юнкції. ХХ століття – це час напруження між емансипацією розуму, виходом розуму (зокрема в його індустріально-модерній формі) на перше місце у перетовреннях світу. Саме так постає «розчаклований світ» Вебера і «світ без таємниць» Ясперса. Це уявлення про прозорий і напозір зрозумілий світ спричинює і неймовірний розвиток наук, і спроби контролю за цією революцією, і створенням раціональних технологій маніпуляції розумом, його контролю.

19. Питання поставлені ХХ ст. є прямим свідченням і виокремленням цього часу: науково-технічний прогрес та людське самопізнання, загроза фізичного та морального знищення: штучний інтелект, екологічні катастрофи та подолання природних стихій. Складається враження, що дане століття – час симуляції, замінників та катастроф?

Минуле століття – епоха постання ризиків самознищення людства. Але цей час також характеризується створенням установ, які здатні почасти запобігати катастрофам, а почасти зменшувати шкоду від них. Проте ХХ ст. завершується руйнуванням механізмів вживання за умов конфліктів і занепаду глобальної безпеки. Нова епоха – наш час – має створити більш ефективні механізми. Сподіваюся, ми будемо розумнішими за наших попередників.

20. Одне із мистецьких трактувань ХХ ст.: століття закінчилося, як і почалося… перед мистецтвом знову постає виклик експерименту, а людство непокоять усе ж ті ж питання: імперіалізму, націоналізму, соціалістичних ідей. Великі наукові відкриття та гуманітарні катастрофи не змінили засадничі підходи у політиці чи суспільному житті?

Виглядає так, що попри великі трансформації суспільств і культур, світу в якому живе людина, сама людина не змінилася і в ХХ ст. Навіть «квартирне питання» її не змінило.

Проте важливо вказати, що політика і суспільство змінилися за минуле сторіччя сильно. На ліпше, і на гірше, як я намагався показити вище. ХХІ ст. починається занепадом чистих форм демократії і авторитаризму, спричинених кризою інститутів, винайдених у ХХ ст. Тож починається епоха нових експериментів в політичному будівництві, правовій реорганізації глобалізованого світу і сучасному мистецтві.


Застереження

Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний