Мінськ-2 – просто інша форма російської агресії

Неприпустима поспішно підписана мирна угода Мінськ-2, сконструйована Німеччиною і Францією під тиском Росії, яка поставила Україну у майже тупикову ситуацію.

Автор:

Нещодавні сутички в Києві під ВР, що пов’язані з протестами проти надання певного особливого статусу частині Донбасу, яка окупована сепаратистами, безумовно, неприпустимі. Але такою ж мірою неприпустима поспішно підписана мирна угода Мінськ II, сконструйована Німеччиною і Францією під тиском Росії, яка поставила Україну у майже тупикову ситуацію.

Країни можуть переслідувати різноманітні інтереси – політичні, економічні чи інтереси безпеки. Але набір прав держав був і залишається єдиним: це право існувати, право не бути атакований, пов’язане з ними право на рівне ставлення, як до будь-якої державі, незалежно від розміру, сили або впливовості. Такі права закріплені у всіх офіційних договорах, які були прийняті країнами Європи в післявоєнний період, і кожен такий договір був підписаний Німеччиною, Францією та попередником Росії – Радянським Союзом.

Таким чином, преамбула до основоположного документу –  Статуту Організації Об’єднаних Націй 1945 року, також підписаного Україною, – дуже чітко підтверджує «рівні права» для «великих і малих націй». Сторони, що підписали Гельсінкський заключний акт 1975 року, зобов’язалися «поважати суверенну рівність одна одної … , також як і всі права, які властиві та охоплюються суверенітетом, в число яких входить, зокрема, право кожної держави на юридичну рівність, на територіальну цілісність …” Паризька хартія для нової Європи 1990 року передбачає «рівну безпеку для всіх наших країн». Цей принцип рівноправності народів є моральним фундаментом усього післявоєнного порядку, того порядку, який був побудований на руїнах Другої світової війни з її фантазіями про ubermenschen and untermenschen (вищу та нижчу раси).

Більш того, це питання здорового глузду,  яке знайшло відображення в правових принципах, – особа, яка вчинила насильницькі дії, базуючись на результатах цих дій, не може домагатися поступок від їх жертви. І все ж саме на такі поступки Німеччина та Франція змусили піти Україну, жертву ситуації, що склалася.

У так званих сепаратистів Донбасу ніколи не було жодних легітимних підстав для їх сепаратизму – легітимних з точки зору здорового глузду. Коли ще можна було проводити опитування громадської думки, багато з проведених опитувань показали, що більшість населення Луганської та Донецької областей воліли б і надалі залишатися частиною України. Жодним чином дії нової української центральної влади не вплинули на таке рішення жителів цих двох областей. Немає сумнівів, що сепаратизм був сконструйований і інспірований Росією.  Той факт, що деякі місцеві жителі брали участь у повстанні, не є суттєвим доказом.

Крім того, незважаючи на те, що загальна пропозиція про децентралізацію не раз обговорювалась і планувалась Україною протягом року, вигадані й неоднозначні, вимоги про особливу децентралізацію для частин Луганської та Донецької областей в угоді Мінськ-2 є викривленими у світлі двох фактів. По-перше, саме жителі Луганська та Донецька віддали багато голосів за попередній український режим Віктора Януковича, саме той, що централізував Україну як ніколи раніше. По-друге, саме путінська Росія, спонсор сепаратистів, після 1991 року звела нанівець всі зусилля з децентралізації і зараз влада там абсолютно централізована.

Тоді чому Німеччина і Франція в Мінську пішли на поступки Росії щодо України, порушили основний моральний і юридичний принцип всіх післявоєнних договорів, який стверджує, що слабкі держави мають такі ж права, як і сильні країни, і інтереси сильної, звичайно ж, не перевершують права слабкої держави, і фактично винагородили країну, яка вчинила насильницькі дії? Спонтанний характер організованих переговорів – дещо несподівана участь Франції і загадкове виключення Польщі та/чи Швеції, двох країн, що очолюють політику Європейського Союзу у Східній Європі, – свідчить або про повну непідготовленість процесу, незважаючи на нещодавню окупацію Криму Росією, або ж про те, що із пам’яті Європи стерлися ті принципи, на яких були побудовані десятиліття безпрецедентного миру і процвітання.

Куди рухатися Європі з цієї точки?

Якщо відбудуться додаткові раунди переговорів, в них, з кількох причин, повинна брати участь Польща. На додаток до своєї провідної ролі в здійсненні політики ЄС в Україні, Польща ще і сусідня держава, яка може безпосередньо постраждати від поновлення бойових дій в Україні, оскільки воно, швидше за все, спровокує нові потоки мігрантів.

До того ж, Польща може напряму постраждати від російської агресії вздовж східного флангу НАТО. З точки зору обговорень, концептуалізації і розробки стратегій для вирішення ситуації, що склалася в Україні, Європа повинна перестати робити вигляд, що те, що відбувається, не має нічого спільного з російською агресією. Європейські країни повинні, нарешті, почати витрачати кошти, які вони ще не витратили на підтримку своїх збройних сил. А Німеччині варто переглянути своє негативне ставлення щодо надання Україні летальної оборонної зброї із Заходу.

Матеріал вперше був опублікований у The Huffington Post Blog


Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний