Не все пропало: що робити Заходу, якщо президентом стане Юлія Тимошенко



Експерт Інституту євро-атлантичного співробітництва, політолог Андреас Умланд знайшов чотири аргументи, чому президентство Тимошенко це не так вже й погано для Заходу.  

Відомий західний комментатор пострадянських справ Тарас Кузьо нещодавно виступив з кількома різкими заявами, спрямованими проти українського опозиційного політика Юлії Тимошенко, яка на даний момент є явним лідером на українських президентських виборах, що мають відбутись у березні-квітні 2019 року. Кузьо розмістив декілька дуже критичних матеріалів про Тимошенко у відомих аналітичних медіа, таких як веб-видання польського журналу «New Eastern Europe» та «Ukraine Alert» Атлантичної Ради Сполучених Штатів АмерикиКузьо натякає, що президентство Тимошенко може бути схожим на правління Уго Чавеса та Ніколаса Мадуро, означати повернення до багатовекторної зовнішньої політики колишнього президента України Леоніда Кучми або навіть зрештою знову призвести до підпорядкування України Росії.

Хто така пані Тимошенко?

Тимошенко вперше стала депутатом Верховної Ради на два роки раніше за Петра Порошенка, у 1996 році. Відтоді вона відзначилась яскравою політичною кар’єрою в країні, що знаходилась у перехідному періоді, переживши надзвичайно несподівані потрясіння та круті повороти. Будучи депутатом парламенту, лідером партії, віце-прем’єром і двічі прем’єр-міністром, а нині – лідером опозиції, вона приймала численні рішення, робила оголошення та коментарі, варті детального розгляду, обговорення та критичного аналізу. Київський проект перевірки фактів VoxCheck виокремив Тимошенко та її спічрайтерів як авторів упереджених заяв, що не підтверджуються фактологічною перевіркою. Члени її фракції у Верховній Раді неодноразово голосували проти або утримувались від голосування за запропоновані урядом реформаторські закони, виправдовуючи свої дії або бездіяльність посиланням на неадекватність відповідних законопроектів влади. Що має думати та як має діяти Захід у цьому зв’язку?

Якщо йти за логікою Кузьо, то, як видається, Захід має готуватись до серйозних політичних потрясінь або навіть до повної зміни зовнішнього та внутрішнього курсу України, якщо її новим лідером стане Тимошенко. За президента Тимошенко, як попереджає Кузьо, Україна може піти шляхом нинішньої Венесуели та зрештою опинитися в хаосі чи у сфері впливу Росії – або ж і там, і там. Вочевидь, з огляду на такі похмурі перспективи, західні урядові та неурядові організації, не кажучи вже про українських демократів, повинні робити все можливе, щоб запобігти такому сумному майбутньому для України.

Тимошенко вперше стала депутатом Верховної Ради тоді ж, коли й Петро Порошенко, у 1996 році. Відтоді вона відзначилась яскравою політичною кар’єрою в країні, що знаходилась у перехідному періоді, переживши надзвичайно несподівані потрясіння та круті повороти.

Проблема з похмурими прогнозами Кузьо полягає не лише і не стільки в їхній гіперболізації, а й у тому, що вони перешкоджають конструктивному осмисленню майбутнього взаємин між Заходом та Україною. Хоч би чого бажали й прагнули зацікавлені спостерігачі на Заході стосовно майбутнього керівництва України, Тимошенко як кандидат у президенти та її партія «Батьківщина» як претендент на успіх в осінніх парламентських виборах 2019 року зараз зі значною перевагою очолюють рейтинги. Багато хто на Заході, певно, віддав би перевагу відносно молодому президентові від знаної групи «ЄвроОптимісти» в парламенті або від таких нових партій як «Демократичний альянс» чи «Сила людей». Дехто у захопленні від популярного співака Святослава Вакарчука, який останнім часом зацікавився політикою, почав вивчати суспільні науки в Стенфордському університеті та все ще може висунути свою кандидатуру. Та все ж, станом на кінець 2018 року, ймовірним сценарієм на 2019 рік є те, що наступним президентом стане Тимошенко, а відсоток представників її партії в парламенті значно зросте – незалежно від того, про що можуть мріяти і що можуть планувати друзі України у Вашингтоні, Брюсселі чи Берліні.

На сьогоднішній день єдиною правдоподібною альтернативою президенту Тимошенко є, власне, не злет молодого реформатора, а продовження правління Петра Порошенка до 2024 року. З огляду на численні суперечності в публічних заявах та політичних рішеннях обох цих ветеранів політики впродовж останніх 20 років, західним оглядачам важко судити про те, що було б краще для України.

Сталість чи зміни?

Хоча мало хто з серйозних оглядачів заходить у своїх заявах настільки далеко, як Кузьо, багато з них скептично налаштовані до Тимошенко через її голосні заяви, нереалістичні обіцянки та демонстративну опозицію до уряду впродовж останніх чотирьох з половиною років. На тлі такого досвіду та несприятливих коментарів деякі західні оглядачі, як і Кузьо, підтримують продовження президентства Порошенка. Та справа в тому, що, за даними опитувань громадської думки, українські виборці станом на листопад 2018 року вочевидь дотримуються протилежної думки. Поки що негативний рейтинг Порошенка – тобто частка тих, хто не буде голосувати за кандидата за жодних обставин, – становить 51,4%, тобто є надзвичайно високим і значно перевищує відповідний показник Тимошенко, яка також має відносно високий негативний рейтинг – 27,5%. Більше того, багато активістів українського громадянського суспільства критикують Порошенка так само, як і Тимошенко (або й сильніше), яку також не люблять численні журналісти, експерти та дипломати в Україні та на Заході.

Так чи інакше, наприкінці 2018 року фундаментальна зміна влади в Києві впродовж 2019 року – що нагадує наслідки більшості попередніх загальнонаціональних виборів в Україні – видається ймовірнішою, ніж продовження правління Порошенка. І схоже на те, що це буде зміна на користь Тимошенко та «Батьківщини», а не будь-якої нової прозахідної сили. Важко передбачити, що конкретно відбудеться, коли колишній прем’єр-міністр, її партія та їх союзники справді отримають наступного року посаду президента, очолять парламент та/або уряд. Але Захід уже має готуватись до цього варіанту.

Так чи інакше, наприкінці 2018 року фундаментальна зміна влади в Києві впродовж 2019 року – що нагадує наслідки більшості попередніх загальнонаціональних виборів в Україні – видається ймовірнішою, ніж продовження правління Порошенка.

Така підготовка має передбачати не лише виявлення, ретельний аналіз та зазначення суперечностей у нинішній поведінці Тимошенко в парламенті та її публічних висловлюваннях, хоча, безсумнівно, все це конче необхідно. Оскільки на даний момент найімовірнішим сценарієм є майбутній прихід до влади Тимошенко, його можна й потрібно – попри певні плями в її біографії – також розглядати як шанс на новий початок, на покращення відносин та прогресивний розвиток. Деякі ймовірно позитивні аспекти її можливого піднесення можуть стати відправними точками для такого підходу з прицілом на майбутнє.

Чому Тимошенко може виявитись не такою вже й поганою

Перш за все, Тимошенко може стати першою жінкою-президентом – після того, як вона вже стала першою жінкою-прем’єром у 2005 році, – у східнослов’янському світі. Це саме по собі стане помітним досягненням у контексті традиціоналістської культури православної християнської цивілізації, а також неорадянських моделей поведінки, адже і перше, й друге, м’яко кажучи, не сприяє приходу жінок до владі та належній емансипації. Президентство Тимошенко було б великим кроком уперед у контексті рівності статей на всьому пострадянському просторі. Воно допомогло б заохотити не лише українок, а й дівчат та жінок в інших державах-спадкоємицях СРСР, вибудовувати політичну кар’єру. Важливим питанням тут є, чи буде Тимошенко за свого можливого президентства та/або уряду  використовувати свою виконавчу та неформальну владу для того, щоб спробувати збільшити частку жінок на найвищому рівні влади до загально рекомендованого мінімального значення — 30% або, можливо,  до навіть вищого рівня.

По-друге, на відміну від Порошенко, котрий колись став співзасновником цілковито дискредитованої Партії регіонів (колишньої політичної машини Януковича), Тимошенко за останні 20 років змогла вибудувати порівняно прозахідну партію «Батьківщина». Створення цієї організації саме по собі є досягненням і позитивом для української демократії – хоч би хто що думав про Тимошенко. Деякі інші більш-менш реальні політичні партії в Україні, як-от проросійська Комуністична партія або ультранаціоналістична партія «Свобода», в ідеологічному плані є відверто або неявно антизахідними.

На відміну від більшості інших політичних проектів в Україні, «Батьківщина» має діючі регіональні та місцеві відділення. Вона присутня в українському парламенті як фракція вже доволі тривалий час (з 2002 року). Її осередки більш-менш рівномірно розміщені на території України; партія популярна не лише завдяки особистості Тимошенко, а й через свої соціально-економічні ініціативи. Іншими словами, «Батьківщина» більш схожа, ніж інші подібні українські групи, до західної політичної партії, ніж до пострадянського «політико-технологічного» проекту чи псевдопартії, яких Україна мала багато з 1991 року.

«Батьківщина» більш схожа, ніж інші подібні українські групи, до західної політичної партії, ніж до пострадянського «політико-технологічного» проекту чи псевдопартії, яких Україна мала багато з 1991 року.

Крім того, «Батьківщина» є офіційним партнером Європейської народної партії – великої родини християнсько-демократичних партій у Європейському Союзі. До складу її парламентської фракції входять такі прозахідні дипломати-ветерани як Борис Тарасюк (1949 р. н.), міністр закордонних справ України у 1998-2000 та 2005-2007 роках, і Григорій Немиря (1960 р. н.), віце-прем’єр-міністр України з питань європейської та міжнародної інтеграції у 2007-2010 роках. Безумовно, «Батьківщина» – як і багато попередніх партій в Україні – на сьогоднішній день є відверто орієнтованою на лідера мережею, в якій домінує її керівник Тимошенко. Та все ж її порівняно тривале існування як парламентської сили та розвинена інституційна структура «Батьківщини» дають надію на те, що ця ініціатива може перетворитись на значущу політичну організацію, яка переживе свого харизматичного засновника.

По-третє, Тимошенко справді належить – разом з президентами Віктором Ющенком, Віктором Януковичем та Петром Порошенком – до старої когорти призначенців Леоніда Кучми, який найдовше перебував на посаді президента України – з 1994 по 2005 роки. Та все ж Тимошенко може бути політиком, відмінним від них, – не лише тому, що вона жінка. Тимошенко була міністром при Кучмі, але вона також нетривалий час перебувала в ув’язненні за часів керівництва свого першого патрона, у 2001 році. Порошенко був міністром при Януковичі, у 2011-2012 роках, вона ж у цей час знову перебувала у в’язниці – з 2011 по 2014 рік.

Ці арешти самі по собі не обов’язково мають розглядатись як позитивна рекомендація. Однак вони вказують на те, що Тимошенко, можливо, скроєна не зовсім з того самого матеріалу, як Кучма, Ющенко, Янукович та Порошенко, з яких ніхто ніколи не був заарештований за всю свою політичну кар’єру (Янукович був ув’язнений за звичайні злочини, ще в радянські часи). Можна припустити, що, в українському контексті, два арешти Тимошенко як опозиційного політика є свідченням страху її опонентів перед її рішучістю, а не якоїсь винятково протиправної поведінки. Поки ще неясно, чи ті якості, що підштовхнули адміністрації Кучми та Януковича тимчасово відправити її за грати, підуть на користь Україні, коли вона стане президентом.

Насамкінець, не менш важливим є те, що за останні місяці Тимошенко та її партія долучились до серії добре організованих програмних конференцій, присвячених так званому «Новому курсу», що передбачали участь широких кіл громадськості та плюралістичну дискусію. Відносна відкритість цих велелюдних подій підтверджувалась незвичними інцидентами, коли до мікрофону цілком безперешкодно, спонтанно й неочікувано підходили незаплановані охочі висловитись. Більше того, на цих зустрічах лунали змістовні промови та відбувались інтерактивні дебати, під час яких пропонувались різноманітні більш-менш інноваційні підходи (хай іноді й не продумані), і в них брали участь численні активісти та фахівці, які не належать до «Батьківщини». Власне, на конференціях «Нового курсу» було озвучено так багато новітніх планів, що їх загалом важко «перетравити» навіть досвідченим політичним експертам.

Більше того, на цих зустрічах лунали змістовні промови та відбувались інтерактивні дебати, під час яких пропонувались різноманітні більш-менш інноваційні підходи (хай іноді й не продумані), і в них брали участь численні активісти та фахівці, які не належать до «Батьківщини». Власне, на конференціях «Нового курсу» було озвучено так багато новітніх планів, що їх загалом важко «перетравити» навіть досвідченим політичним експертам.

Звісно, можна поставити під сумнів серйозність, реалістичність і мудрість деяких політичних, економічних та інституційних новацій, запропонованих Тимошенко та її командою. Наприклад, команда «Батьківщини» широко, сердито й дуже детально відреагувала на жорстку критику економічної частини програми «Нового курсу» Тимошенко з боку деяких членів редакційної колегії VoxUkraine. Та все ж вартий уваги хоча б той факт, що численні конкретні й детальні ідеї щодо майбутніх внутрішніх і зовнішніх справ України були своєчасно розроблені, широко представлені, відкрито обговорювались і вже встигли зазнати критики. Така сфокусованість на політичному змісті, а не лише на пропагандистських гаслах, вигідно відрізняє кампанію Тимошенко – хоч би хто як оцінював її зміст – від дій її ідейно значно менш амбіційних конкурентів, плани яких менш розроблені й не такі чіткі (і мотивувало мене взяти участь в одній такій дискусії восени 2018 року).

Жодна з цих обставин не є гарантією гарного президентства Тимошенко, і я тут не агітую за неї. Однак, зважаючи на те, що альтернативи її перемозі на даний момент є менш імовірними, згадані вище аспекти біографії Тимошенко можуть стати відправними точками для конструктивної дискусії між нею та її командою, з одного боку, і українським громадянським суспільством, а також зацікавленими сторонами на Заході, з іншого боку, – якщо вона справді стане президентом. Певно, в будь-якому випадку надалі не матиме такого значення, як раніше, хто саме стане на чолі України. Офіційна політична система України стала більш збалансованою, а її неформальні механізми – дещо менш патронажними, ніж до 2014 року. У результаті реформи децентралізації, яка наразі відбувається, повноваження поступово передаються від центру до місцевих громад та муніципалітетів, тож Україна з кожним місяцем стає дедалі менш пост- чи неорадянською.

Реформування України в старих умовах

Багато реформ при Порошенкові, звісно, відбувались не лише і не стільки під впливом українських політиків, скільки завдяки спільному тиску на парламент і уряд з боку вітчизняних неурядових та міжнародних урядових організацій, таких як МВФ та ЄС. Цю так звану «сендвіч-модель» ініціювання та впровадження реформ, за якої все ще корумпована держава затиснута між громадськими активістами, що тісно співпрацюють між собою (головним чином під егідою групи «Реанімаційного пакету реформ»), та іноземними донорами, доведеться використовувати і в майбутньому – незалежно від того, хто стане наступним президентом. Ця схема буде особливо поширеною у тому ймовірному випадку, коли Закон України про парламентські вибори не буде змінено перед виборами 2019 року.

У такому випадку найближчі пропорційно-мажоритарні вибори до Верховної Ради, що відбудуться наступної осені, пройдуть за старим виборчим законом, прийнятим при Януковичі і розрахованим на те, щоб сприяти політичній корупції. Деякі місця в закритих списках партій будуть продані тому, хто найбільше заплатить. В одномандатних округах грошовиті кандидати можуть придбати так звані «мережі» груп виборців, готових продати свої голоси. Як наслідок, приватні інтереси знову глибоко проникнуть у процеси законотворчості та врядування. Виникає питання, яким є  походження тих величезних сум, що їх Тимошенко нині витрачає на свою виборчу кампанію, і про те, як вони позначаться на її можливому майбутньому президентстві, а також на ймовірній участі «Батьківщини» в уряді.

Виникає питання, яким є  походження тих величезних сум, що їх Тимошенко нині витрачає на свою виборчу кампанію, і про те, як вони позначаться на її можливому майбутньому президентстві, а також на ймовірній участі «Батьківщини» в уряді.

Проте все одно і для західних дипломатів, і для українських активістів є сенс уже зараз з’ясувати, якою мірою можлива майбутня президентська адміністрація та/або кабінет при Тимошенко бажатимуть підтримувати проштовхування реформ через олігархічно-викривлений парламент, вражений корупцією уряд та налаштований проти реформ бюрократичний апарат. Однією з найбільш послідовних дій Тимошенко незабаром після її призначення прем’єр-міністром у 2005 році була відміна неправомірної приватизації та прозора реприватизація найбільшого в Україні металургійного комбінату «Криворіжсталь», який у результаті перетворився на «АрселорМіттал Кривий Ріг». Хоча скепсис не буває недоречним, ця акція, показана по телебаченню 13 років тому, могла б, у принципі, також означати, що Тимошенко може серйозніше ставитись до ідеї зменшення впливу олігархів в Україні, ніж Порошенко з 2014 року.

Як видається, у різних статтях Кузьо, навпаки, пропонується, щоб Захід цурався Тимошенко і навіть стигматизував та ізолював її через її нинішню позицію лівого популізму, нереалістичні соціальні плани та вочевидь неконструктивну поведінку в парламенті. Проте гучна антиурядова риторика, публічний спротив непопулярним аспектам реформ економіки та гіперболічні обіцянки швидкого поліпшення ситуації в майбутньому не є нечуваною поведінкою і для західних опозиційних партій – доки вони не мають влади. Скоріш за все, Тимошенко та її команда, так само, як і західні партії, адаптуються до реальності після успіхів на виборах, значно відкоригувавши свої позиції після здобуття виконавчої влади. З огляду на вузький коридор дій, який нині має і матиме в майбутньому будь-який український уряд, Тимошенко і компанія, ймовірно, співпрацюватимуть з МВФ та ЄС, а також з іншими донорськими організаціями продуктивніше, ніж можна припустити, виходячи з їхньої нинішньої нереалістичної передвиборчої риторики.

На випадок такого позитивного повороту, уряди західних країн та міжнародні організації не повинні нехтувати вікном нових можливостей, яке може відкритись. Їм слід почати вивчати програму Тимошенко та налагодити з нею канал спілкування через, наприклад, Європейську народну партію. Який конкретно вигляд матимуть президентство Тимошенко та її урядование, важко передбачити, навіть на тлі її двох попередніх термінів на чолі кабінету міністрів за президента Ющенка. Від початку 2010 року, коли Тимошенко востаннє була прем’єр-міністром, змінилось надто багато речей. Однак, з огляду на згадані вище особливості політичної кар’єри Тимошенко та її амбітний порядок денний «Нового курсу», може з’явитись перспектива нової хвилі істотних політичних та економічних змін, які прискорять процес перетворень, а не перешкоджатимуть йому. Україна надто важлива для того, щоб Захід залишив майбутнє цієї країні без уваги.

АНДРЕАС УМЛАНД є експертом Інституту євро-атлантичного співробітництва в Києві та редактором книжкової серії «Радянські і пострадянські політика та суспільство» видавництва ibidem-Verlag, яку розповсюджує Columbia University Press. Витяг з цієї статті був раніше опублікований у виданні «Ukraine Alert» Атлантичної ради США у Вашингтоні.


Застереження