Розвиток Якості Вищої Освіти Шляхом Застосування Досвіду Акредитації ВНЗ у США

Головним недоліком української системи акредитації ВНЗ є існування “кругової поруки” серед експертів

Photo: www.wvtf.org

Автор:

У статті окреслено проблеми вітчизняної вищої освіти та запропоновано їх вирішення із використанням американського досвіду акредитації ВНЗ як основного інструменту забезпечення якості. Автор пропонує механізм формування групи фахівців для проведення акредитаційної експертизи з метою мінімізації людського чинника.

Система акредитації ВНЗ в Україні протягом останніх двадцяти років набула достатньо спотворених рис з метою запобігання виникнення приватних ВНЗ, які, інколи, просто продавали дипломи, намагання заробити комерційні кошти державними ВНЗ шляхом відкриття консультаційних пунктів тощо. Основні критерії та індикатори вітчизняної системи акредитації, насамперед перевіряють рівень забезпечення ресурсами навчального процесу. Окремі вітчизняні показники просто кумедні – 6 м2 на один комп’ютер, наявність 1 примірника посібника на студента заочної форми навчання (за наявності віртуальних середовищ, електронних ресурсів тощо), 1 доктор або професор на 25 магістрів [Про затвердження Державних вимог до акредитації напряму підготовки, спеціальності та вищого навчального закладу Наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України № 689 від 13.06.2012 року] тощо.

На жаль, в Україні поняття якості у діяльності ВНЗ за роки незалежності асиметрично було замінено на кількісні індикатори: якість перевіряється шляхом контролювання правильності заповнення різноманітних журналів обліку навчальних годин, тем занять, відвідування студентами занять, взаємовідвідування лекцій викладачами тощо. Однак, не завжди найкращим чином оформлені та підготовлені усі ці документи свідчать про якість підготовки студента чи якість діяльності певного підрозділу чи ВНЗ в цілому. Навпаки, витрачаючи достатньо багато часу на бюрократичні документи, викладачам та адміністраторам не вистачає ресурсів для удосконалення навчально-виховного чи інших процесів. Додавши до цього відсутність стимулювання для інноваційного розвитку та жорсткість бюрократичних процедур, ці чинники остаточно відбивають бажання щось розвивати та удосконалювати. Тому слід твердо переносити акценти на компетенції студента, створення інноваційних навчальних програм, розвитку наукової діяльності тощо, що стане запорукою активізації ВНЗ.

Акредитаційна система у США має низку відмінностей та особливостей, використання яких у вітчизняній практиці дасть змогу змінити ландшафт вітчизняного освітнього ринку, викристалізувавши його унікальність та посиливши конкурентоспроможність. Організаційно-структурно акредитаційна система США складається із 6 (8) регіональних акредитаційних організацій, які насамперед, перевіряються та ліцензуються (визнаються) Федеральним департаментом освіти США (USDE) та більше 100 недержавних, які ліцензуються як Федеральним департаментом освіти США, так і різними асоціаціями та організаціями (мають дві, а інколи і три ліцензії). Акредитаційні організації створюють власні стандарти за якими акредитують діяльність ВНЗ.

В Україні існує низка міфів про систему акредитації в США:

Міф №1: Відсутність акредитації у провідних ВНЗ – Гарвардському університеті, Бостонському університеті, Массачусетському інституті технологій. Однак, вивчення практики акредитації показало, що провідні ВНЗ проходять акредитацію як загальноіституціональну, так і програмну. Підтвердили це і адміністратори вищезгаданих університетів, в яких вдалося побувати.

Міф №2: Простота процесу акредитації та мінімальний рівень бюрократії. Звіт університету готується від 1,5 до 3 років і містить від 100-500 сторінок ретельно зібраної інформації, більшість якої формалізовано у таблицях та спеціальних формах.

Міф №3: Чіткість акредитаційних індикаторів та показників. У акредитаційних стандартах практично відсутні кількісні показники. Перевіряються самі процеси як вони побудовані, наскільки забезпечують стабільну роботу ВНЗ та набуття компетенцій студентами, а також дають змогу кожного разу покращувати діяльність ВНЗ.

Міф №4: Швидкість акредитаційної процедури. Як показало вивчення практичного досвіду, процедура проходить до 3 років.

Міф №5: Відсутність поточного моніторингу та контролю з боку державних органів влади та акредитаційних організацій. ВНЗ здають кожні 3-5 років проміжний звіт по акредитації, крім того, існує державна інспекція, яка перевіряє державні ВНЗ та здійснює моніторинг діяльності усіх ВНЗ.

Не все так ідеально в американській системі акредитації. На сайтах та форумах по акредитації в США апелюють на існування таких недоліків та проблем: обмеження розвитку освітніх інституцій та їхньої інноваційності, здорожчення вартості навчання через високу вартість проведення акредитації, спільність стандартів призводять до стандартизації та інституційної ідентичності (відсутності унікальності) на освітньому ринку, виникнення конфлікту інтересів між працівниками та адміністраторами ВНЗ (наприклад, є випадки коли група працівників або один працівник хоче підставити осіб відповідальних за акредитацію) «секретність» (непрозорість) окремих аспектів акредитації, бюрократична обтяжливість та нав’язливість, конфліктність інтересів зацікавлених груп тощо.

Проблеми американської системи свідчать, що недоцільно повністю копіювати систему акредитації, якою б історично зрілою та системно досконалою вона не видавалась, однак основні переваги слід використати в реформуванні вітчизняної системи акредитації.

Ключовим моментом у системі акредитації є вибір експертів проведення акредитаційної експертизи. Експерти в США часто обираються не із академічного середовища, це представники бізнесу, громадських організацій, підприємці, юристи, представники інших професій, які пройшли необхідний рівень навчання, а також за своїми моральними принципами можуть виконувати обов’язки експертів. Згідно даних Асоціації шкіл та коледжів Нової Англії щорічно до роботи в акредитації в межах США залучаються приблизно 3500 волонтерів, які здійснюють візити до ВНЗ для акредитаційної перевірки. Волонтери формуються з числа ректорів, академічного персоналу, адміністраторів ВНЗ, експертів з фінансів, благоустрою, формування та розвитку бібліотек та їх фондів. Акредитаційні організації роблять все можливе для того, щоб команда була збалансованою в географічному, гендерному, расовому/етнічному планах та акредитаційному досвіді. Крім того, співробітники прикладають всі зусилля для того, щоб гарантувати, що ніхто із запропонованих експертів не має реального чи потенційного конфлікту інтересів із акредитованим ВНЗ або його представниками.

В Україні експерти є представниками академічного середовища, що провокує створення та посилення «кругової поруки». Тобто,  експерт із іншої установи приїжджає на перевірку і, підготувавши позитивний експертний висновок, сподівається отримати такий же (позитивний) у випадку проходження акредитації його структурним підрозділом, окрім того, він намагатиметься, щоб членом експертної комісії був представник того ВНЗ, де він попередньо побував. Існування такої поруки є одним із головних недоліків вітчизняної системи акредитації. Застосування американського досвіду дало б змогу істотно підвищити ефективність виконання акредитаційної процедури. При цьому в системі акредитації можна усунути «кругову поруку» на відміну від процесу захисту дисертацій, де науковці-рецензенти є представниками однієї спеціальності і таку «кругову поруку» не вдасться зламати протягом ще багатьох десятиліть.

Із прийняттям нового закону України «Про вищу освіту» в нас з’явився унікальний шанс будувати нові процеси, що завжди є простішим, ніж реанімувати існуючі об’єкти, оскільки можна врахувати переваги та досвід інших систем акредитації. Головне при цьому не відступити та не втратити базові принципи, а саме: неупередженість, незалежність, професійність, системність та прозорість. Побудова нової системи акредитації на цих принципах дасть змогу покращити якість освіти та реалізувати інновації, які є буденністю для західної системи освіти. Хоча на заході експерти вважають, що проведення акредитаційної процедури є блокуванням розвитку інновацій у сфері освіти, впровадження акредитації на рівні західних стандартів дала б змогу значно підвищити конкурентоспроможність вітчизняної освіти.

Стаття-переможець травневого етапу конкурсу MindSketch


Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний