Постаріла Наречена Європейського Союзу, Aбо Чому Туреччину не Приймають до ЄС

Вступ до ЄС потребує максимальних зусиль з боку країни-претендента на членство, для виконання Копенгагенських критеріїв

EPA

Автор:

Вступ до ЄС та виконання Копенгагенських критеріїв потребує максимальних зусиль з боку країни-претендента на членство. Однак, на прикладі Туреччини чітко простежується, що не лише виконання «прагматичної» частини вимог є основою для членства в ЄС. Важливе місце має й ідеологічна складова, що включає в себе спільні цінності, історію, культуру, навіть релігію, незважаючи на те, що вимога дотримуватись цих чинників офіційно не вказується.

У більшості випадків Європейський Союз визначають як об’єднання, засноване на цінностях, які є спільними для всіх країн-членів. Як єдиний «організм», ЄС намагається за допомогою «м’якої сили» поширити свій світогляд та методику функціонування на сусідні з ним країни. Однак чи залежить вступ до ЄС лише від виконання Копенгагенських критеріїв чи, можливо, існують інші фактори, про які не прийнято казати вголос?

Багато країн, які не є членами ЄС, розглядають його не лише як стратегічного партнера, але й як «важкодосяжну мрію», здійснення якої дасть змогу зажити щасливим життям. ЄС є великим економічним утворенням, з переважно високим рівнем життя та соціальними стандартами, тому країни-претенденти на вступ досить часто асоціюють його з процвітанням, багатством та стабільним розвитком. Однак, Європейський Союз не є об’єднанням, що приймає до свого складу всіх охочих, тим більше «знедолені держави», які за рахунок «європейського членства» бажають вирішити свої внутрішні проблеми (політичні, соціальні, економічні). Претенденти на вступ до європейського об’єднання повинні відповідати встановленим критеріям і в подальшому сприяти взаємній інтеграцій народів Європи.

Однак, на прийняття країн-кандидатів до складу ЄС впливають не лише економічні, політичні та інституційні чинники, але й ідеологічна складова, на якій і будується процес європейської інтеграції.

На думку, Г. Іліка, ідеологічна матриця Європейського Союзу бере свій початок в ООН. Саме від неї вона перейняла принцип багатосторонності. Як зазначає дослідник, «багатосторонність, глобальне управління за допомогою права та пацифізм становлять ідеологічний багаж Європи» [4].

Важливість інтеграційної ідеології при прийнятті країни до складу Європейського Союзу виявляють стосунки між ЄС та Туреччиною, яка вже довгий час намагається стати членом ЄС, однак поки що марно. Туреччину вже почали жартівливо називати «постарілою нареченою Європейського Союзу», у зв’язку з багаторічною співпрацею між ними, яка так і не привела до членства. Окрім необхідності відповідати Копенгагенським критеріям, ЄС висуває й інші вимоги до Туреччини. Зокрема, деякі держави-члени наполягають на тому, що переговори не обов’язково мають привести до повноправного членства: мають бути «постійні» обмеження на мобільність турецьких працівників. Крім того, Туреччина має взяти на себе відповідальність за вбивство і переслідування вірменів під час Першої світової війни, продуктивно займатися невирішеним курдським питанням тощо.

Враховуючи все це, здається, що багато з країн-членів ЄС не мають жодного наміру бачити Туреччину в складі Союзу.

Складно заперечити той факт, що християнство відіграє істотну роль у будівництві об’єднаної Європи. Однак серед критеріїв членства в ЄС не згадується релігійна приналежність, тому що віра – це особиста справа кожного.

Як зазначає Ентоні Морісон, «Європа є світською стосовно мусульманських мігрантів, однак вона залишається християнською стосовно мусульманської Туреччини». Присутність мусульман у Європі іноді зображується як небезпека для європейської ідентичності та Європи в цілому [6]. Хоча це питання є досить дискусійним, однак спільне розуміння відмінності мусульман та потенційної небезпеки їхньої присутності в Європі є проблемою, яка потребує розв’язання. Багато дослідників описують нинішню ситуацію як «культурне завоювання Європи ісламом». Процес «ісламізації Європи» відбувся за рахунок зменшення народжуваності в Європі, імміграції та, як наслідок, збільшення частки мусульман у європейському населенні. Цьому також сприяли матеріальні інтереси співробітництва, західні ідеали толерантності та прав людини.

Туреччина як потенційний член ЄС викликає багато суперечок у площині європейської ідентичності. Вона у цьому випадку має два виміри: перший – характеризується набором економічних, організаційних, правових принципів, дотримуючись яких кожна держава може претендувати на членство в ЄС. На відміну від цього, другий вимір ідентичності полягає у наборі певних характеристик (цивілізація, релігія і ставлення до інших релігій, психологія європейців), притаманних лише народам Європи, що склались внаслідок єдиної європейської історії та культури. За цим напрямком європейська ідентичність розглядається як продукт унікальних історичних переживань. Таким чином, держави та народи не можуть стати європейськими: вони або є такими або ні.

Ще 30 років тому багато європейців бачили у мультикультуралізмі – ідеї суспільства, заснованого на відкритості та різноманітті, – вирішення соціальних проблем Європи. Зараз вони все частіше вважають його головною причиною проблем. По всій Європі посилюються ультраправі партії та політичні популісти – від нідерландської Партії свободи до французького Національного фронту.

Мультикультуралізм як політичний інструмент – це не тільки реакція на етнічне різноманіття, а й спосіб це різноманіття приборкати. Це породжує певний парадокс. Мультикультуралізм приймає як даність, що в суспільствах присутнє різноманіття. Структуруючи відмінності, він ділить населення на етнічні та культурні спільноти і визначає відповідно до цього права і потреби кожної окремої людини. Іншими словами, така політика допомагає створювати той самий розкол, який вона повинна долати [5].

Чим активніше Туреччина реалізовувала «дорожню карту» на шляху до ЄС, тим швидше зменшувалось бажання Євросоюзу будь-що обіцяти. А до кінця 2000-х років стало очевидним те, що ніхто не готовий вимовити вголос: Туреччину не приймуть не через нестачу демократії, а через брак світськості. Вісімдесятимільйонна мусульманська держава всередині Європейського союзу з відповідними правами і можливостями породила лише зростаючий страх перед ісламом у Західній Європі, що остаточно зняв питання членства Туреччини з порядку денного [1].

Сучасний християнський спосіб мислення, який характеризується терпимістю та примиренням, залишив свій слід і на «політичній Європі». Іслам у багатьох європейців, що не знайомі з ним, асоціюється з радикалізацією, фанатизмом та не розглядається як терпима, ліберальна релігія, якою виступає сучасне європейське християнство.

Перепоною вступу до ЄС є не лише релігійний фактор, але й традиції загалом. Європейська єдність спирається на цінності епохи Просвітництва, коли вперше людина почала визначатись як неповторна особистість та почав утверджуватись принцип індивідуалізму. Туреччина хоча й вважається світською державою, однак її традиції все ще звернені до сімейної спільності. Для європейців на першому місці стоїть свобода особистості, а не закон Божий. В ісламі свободи особистості навіть не існує, свободу особистості заміняють сімейні (родові) традиції..

Серед більшості європейців сталою є думка, що політична взаємодія між ЄС та Туреччиною сприймається як культурне втручання [2]. Загалом європейці стурбовані з приводу контрасту між ліберальною політичною позицією Європи та категоричними настроями Туреччини. Деякі висловлюють думку про несумісність ісламу з демократією європейського зразка, інші зазначають, що Туреччина та її суспільство не зможуть інтегруватись у Європу через націоналізм та постійні рецидиви релігійних амбіцій [2].

Необхідно звернути увагу й на те, що процес європейської інтеграції на різних історичних етапах передбачав елемент «протиставлення», на основі чого поставала необхідність об’єднання та згуртованості Європи. Ще в епоху середньовіччя постав концепт формування «зовнішнього ворога», для протистояння якому необхідна «міцна Європа». Так, турки ще з того часу протиставлялись образу Європи. А образ Туреччини як мусульманського «ворога біля воріт» повністю не зник навіть з її економічним розвитком та політичними перетвореннями.

Туреччина є одним з найвпливовіших «інших» в європейському формуванні ідентичності. У країнах-кандидатах ЄС активно просуває певні правила, цінності і норми, що сприймаються як початок Європи, який – у разі необхідності – може змінювати зміст ідентичностей цих країн, узгоджуючи їх з європейськими [7].

Існує думка, що з розширенням ЄС з 15 до 28 країн постала проблема європейської ідентичності. Країни-члени ЄС мають спільні європейські цінності, однак, у свою чергу, вони також мають власну ідентичність та відмінності. Тому успіх європейського проекту в значній мірі залежить від можливості ЄС об’єднати, утворити мости в управлінні цією гетерогенністю.

Назвемо аргументи “за” та «проти» вступу Туреччини до ЄС.

Аргументи «за»: 1) Туреччина є геополітичним мостом між Заходом та Сходом, і має великий потенціал, щоб грати стабілізуючу роль в цьому неспокійному регіоні; 2) Туреччина є великою країною, що динамічно розвивається в рамках ринкової економіки; 3) парламентська система Туреччини сумісна із західноєвропейськими політичними системами; 4) членство Туреччини в ЄС покаже, що ЄС є відкритим, всеохопним суспільством націй, яке черпає свої сили із культурного та релігійного різноманіття, а не закритим «християнським клубом».

До аргументів «проти» можна віднести: 1) Культурні та релігійні відмінності, політичну нестабільність і слабку демократію, що представляють собою бар’єри на шляху вступу Туреччини до ЄС; 2) громадську думку Туреччини [2], яка стверджує, що відносини між Туреччиною та ЄС не засновані на взаємності та спільних інтересах. ЄС, на думку деяких політиків, більше використовує Туреччину у цих відносинах, і не демонструє готовність їй допомогти. 3) багатодітне та малозабезпечене населення Туреччини стане прямим і непрямим фінансовим тягарем для інших членів; 4) чисельність населення Туреччини створить перевагу на користь Туреччини в прийнятті рішень ЄС: Туреччина буде другою найбільш потужною державою з точки зору кількості голосів.

Отже, вступ до ЄС потребує максимальних зусиль з боку країни-претендента на членство, для виконання Копенгагенських критеріїв. Однак, на прикладі Туреччини чітко простежується, що не лише виконання «прагматичної» частини вимог є основою для членства в ЄС. Важливе місце має й ідеологічна складова, що включає в себе спільні цінності, історію, культуру, навіть релігію, незважаючи на те, що вимога дотримуватись цих чинників офіційно не вказується.

Стаття отримала спеціальний приз у жовтневому раунді конкурсу MindSketch

Примітки

[1] Лукьянов Ф. Европа которую мы еще не видели / Федор Лукьянов // Pro et Contra. — 2012. — Т. 16. — №1-2(54). — С.68-82

[2] Akomak S. Opinion: differences between the EU and Turkey greatly exaggerated / Semih Akomak. — UNU MERIT. — 5 p.

[3] Ebner A. Turkish culture as European culture – Culture Diplomacy and Turkey’s road towards EU-Membership / Adrian Ebner. — May 2014. — 47 p.

[4] Ilik G. Multilateralism : The Ideological Matrix of the European Union [Електронний ресурс] / Goran Ilik

[5] Malik K. The Failure of Multiculturalism [Електронний ресурс] / Kenan Malik // Council of Foreign Relations. — March-April 2015.

[6] Morrison I.A. Chistianity, Secularism and the Crisis of Europe / Ian Anthony Morrison // Europe after Derrida. — 2013. — рр.149-161.

[7] Tungul L. Can «the other» become «us»? European identity and Turkey / Lucie Tungul // Journal of Contemporary European Studies. — 2013. — №2. — pp. 5-25.


Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний