Радикальні націоналісти до і після Євромайдану: Зліт та падіння ВО «Свобода» | VoxUkraine

Радикальні націоналісти до і після Євромайдану: Зліт та падіння ВО «Свобода»

Photo: depositphotos / [email protected]
29 Жовтня 2020
FacebookTwitterTelegram
4568

Протягом більшої частини пострадянської української історії партійно-політичний ультранаціоналізм – на відміну від організованого помірного націоналізму – був майже безперервно неуспішним на українських виборах національного рівня [1]. За останні 30 років українське суспільство зіткнулося з величезною соціальною, економічною та міжнародною напруженістю [2]. Більш того, гасла, що зародились у націоналістичних рухах, отримали під час виборчого повстання в Україні в 2004 р., яке стало відоме як «Помаранчева революція», популярність і легітимність [3]. «Революція гідності» 2013-2014 рр., будучи демонстративно проєвропейською, втім, мала аналогічні «націоналізуючі» ефекти [4].

Так само, як західні меншості реапропріюють назви, які раніше використовувалися виключно в негативному сенсі, так і в Україні багато людей з гордістю почали називати себе «бандерівцями» не асоціюючи це з конкретними політичними поглядами Степана Бандери, а виключно з тим, що така назва у негативному сенсі використовується російською пропагандою.

Ініційований Москвою «збройний конфлікт» у Донецькій та Луганській областях є «делегованою міждержавною війною» Росії проти України [5]. Створення благодатного ґрунту для політичної радикалізації та етно-центристської мобілізації патріотичних частин – і, таким чином, розпад української політичної нації – була і є одним з інструментів багатогранної «нелінійної» або «гібридної» російської війни проти постмайданної України [6]. Справді, внутрішньоукраїнське протистояння з приводу того, як адекватно реагувати на дії Кремля, все більше розділяє український політикум і відкриває точки входу для екстремістів [7]. Але на відміну від Італії та Німеччини в 1920-х роках або Сербії і Росії в 1990-х роках, величезні втрати країни, пов’язані з програною гарячою або «холодною» війною (тобто втрати життів, здоров’я, територій, доходів, заощаджень, інфраструктури і т. д.), незважаючи на свої значні обсяги в Україні, досі не привели до створення потужного українського ультранаціоналістичного руху [8]

Таблиця 1. Електоральні успіхи основних українських ультраправих партій в президентських виборах і пропорційних частинах парламентських виборів в 1998-2019 рр. у відсотках (заштриховані рядки – президентські вибори) [9].

Партія/союз  Блок «Національний фронт» (КУН, УКРП & УРП) / УРП / КУН УНА / УНА-УНСО / ПС  Блок «Менше слів» (ВПО-ДСУ & СНПУ) / ВОС
Вибори
1998 (парламентські) 2,71 («Нацфронт») 0,39 (УНА) 0,16 («Менше слів»)
1999 (президентські)
2002 (парламентські) 0,04 (УНА)
2004 (президентські) 0,02 (Козак, ОУН) 0,17 (Корчинський)
2006 (парламентські) 0,06 (УНА) 0,36 (ВОС)
2007 (парламентські) 0,76 (ВОС)
2010 (президентські) 1,43 (Тягнибок)
2012 (парламентські) 0,08 (УНА-УНСО) 10,44 (ВОС)
2014 (президентські) 0,70 (Ярош)* 1,16 (Тягнибок)
2014 (парламентські) 0,05 (КУН) 1,81 (ПС) 4,71 (ВОС)
2019 (президентські) 1,62 (Кошулинський)
2019 (парламентські) 2,15 (ВОС)**

* На президентських виборах 2014 р. Дмитро Ярош формально балотувався як незалежний кандидат, проте він був публічно відомий як лідер ПС. 

** Виборчий список «Свободи» для парламентських виборів 2019 р. поєднав представників всіх більш чи менш значимих українських вкрай правих політичних партій, але був офіційно зареєстрований як список лише ВОС. 

Абревіатури: ВОС – Всеукраїнське об’єднання «Свобода», ВПО-ДСУ – Всеукраїнське політичне об’єднання «Державна самостійність України», КУН – Конгрес українських націоналістів, ОУН – Організація українських націоналістів, ПС – Правий сектор, СНПУ – Соціал-національна партія України, УКРП – Українська консервативна республіканська партія, УРП – Українська республіканська партія, УНА – Українська національна асамблея, УНСО – Українська народна самооборона.

 

За пострадянський період всього два роки одна крайня права партія – Всеукраїнське об’єднання «Свобода» на чолі з Олегом Тягнибоком – мала невелику фракцію (37 із 450 місць) в національному законодавчому органі України з 12 грудня 2012 р. по 27 листопада 2014 р. [10]. Протягом приблизно дев’яти місяців у «Свободи» було, крім цього, декілька міністрів у першому постреволюційному уряді України в період з кінця лютого до кінця листопада 2014 р. На той момент ця обставина викликала міжнародне занепокоєння у зв’язку із, серед іншого, відомими антисемітськими тенденціями в «Свободі» [11]. 

Тим не менш, відносний успіх «Свободи» з результатом в 10,44% в пропорційній частині парламентських виборів в жовтні 2012 р. та її включення до першого уряду після Євромайдану виявилися єдиним коротким і загалом непоказовим епізодом (Таблиця 1). Крім того, відносний успіх крайніх правих в 2012-2014 роках був наслідком особливих політичних умов того часу [12]. Специфічні обставини, як незабаром з’ясувалося, тільки тимчасового підйому «Свободи», а також її відносно освічений, проєвропейський і міський електорат у жовтні 2012 р. вже тоді вказували на те, що її відносно висока підтримка серед тодішніх українських виборців була радше винятковим, ніж симптоматичним явищем [13]. 

Серед іншого, коротке просування «Свободи» в політику на національному рівні було частково спровоковано активізацією російської медіакампанії і дипломатичної активності, спрямованої проти повороту України на Захід в результаті «Помаранчевої революції» і обрання націонал-ліберального політика Віктора Ющенка президентом в кінці 2004 р. [14]. Тимчасовий зліт «Свободи» також можна частково пояснити організаційним безладом в націонал-демократичному таборі, парламентські фракції якого в 2007-2012 роках мали досить мандатів для формування більшості у Верховній Раді. Проте «помаранчеві» сили не змогли утримати частину депутатів у своїх фракціях після того, як навесні 2010 р. втратили президентство і до влади прийшов Віктор Янукович [15]. 

Потрапляння «Свободи» до Верховної Ради після парламентських виборів 2012р. було перш за все реакцією на явно проросійську діяльність різних членів нового українського уряду з 2010 р [16]. Своєю явно проросійською культурною і зовнішньою політикою новообраний президент Віктор Янукович і його команда протягом майже двох років радикалізували більшу частину патріотичного, в тому числі і неекстремістского електорату України [17]. Більш того, в 2010-2012рр. робилися очевидні спроби «політтехнологів» Януковича штучно збільшити присутність у ЗМІ тоді ще позапарламентських українських крайніх правих, в першу чергу представників ВО «Свобода», для того, щоб розділити загальний український патріотичний електорат і партійний спектр, і щоб отримати у вигляді «Свободи» зручного спаринг-партнера для майбутніх виборів [18]. 

Водночас низка депутатів обраних на попередніх парламентських виборах 2007р. за списками прозахідних блоків «Наша Україна – Народна самооборона» і Юлії Тимошенко зрадили в 2010р. свої парламентські мандати після того, як Янукович став президентом. Навесні-влітку 2010р. ці так звані «тушки» перейшли в проросійську правлячу коаліцію, яка підтримувала уряд Миколи Азарова [19]. На цьому тлі одна з ключових передвиборних обіцянок «Свободи» 2012р. (і це зобов’язання було виконане) полягала в тому, що її кандидати в депутати в разі обрання в Раду не зрадять мандат своїх виборців [20].

Після перемоги «Революції гідності» на початку 2014 р. «Свобода» з декількома міністрами увійшла в перший, перехідний, кабінет міністрів Арсенія Яценюка після Євромайдану. Це сталося, крім іншого, через явні розбіжності в «помаранчевому» таборі. Включення «Свободи» до нового уряду стало, зокрема, результатом розбіжностей між двома основними національно-демократичними фракціями – Всеукраїнським об’єднанням «Батьківщина», з одного боку й «УДАР» (Український альянс за демократичні реформи) з іншого. Чвари серед націонал-демократів призвели до виключення УДАРу з постреволюційного тимчасового уряду, хоча лідер цієї партії Віталій Кличко був активним учасником Євромайдану і на момент перемоги революції найпопулярнішим демократичним політиком України [21]

Щоб уникнути однопартійного кабінету, наприкінці лютого 2014 р. «Батьківщина» передала «Свободі» чотири урядових посади – а саме, посади міністра оборони (Ігор Тенюх), міністра аграрної політики і продовольства (Ігор Швайка), міністра екології та природних ресурсів (Андрій Мохник), одного віце-прем’єра (Олександр Сич), а також Генерального прокурора (Олег Махніцький).

Протягом наступних дев’яти місяців «Свобода» Тягнибока багато в чому слідувала політичному лідерству націонал-демократів в уряді. Наприклад, міністр оборони від «Свободи» Ігор Тенюх (який подав у відставку вже наприкінці березня 2014 р.) погодився і підтримав спірне рішення українського керівництва не протистояти військовим шляхом насильницькій анексії Криму Росією в лютому-березні 2014 р. – позиція, яка неодноразово критикувалася різними праворадикальними активістами. У вересні 2014р. парламентська фракція «Свобода» одноголосно проголосувала за ратифікацію Угоди про асоціацію України з ЄС – порівняно незвичайна поведінка для європейської ультраправої партії.

Це і ряд інших аспектів тодішньої «Свободи» ознаменували її певний зсув у бік політичного центру під час і після Євромайдану. 

Подальші сприятливі для українських етно-центристів зміни в складі загального електорату України відбулися в результаті анексії Криму та війни на Донбасі, що призвели до виключення з голосування мільйонів виборців, які навряд чи коли-небудь проголосували б за українські етноцентристські партії. Тим не менш, «Свобода» втратила більше половини своєї підтримки в процентному вираженні на парламентських виборах у жовтні 2014р. порівняно з результатом на попередніх виборах до Верховної Ради в жовтні 2012р. (Таблиця 1) [22]. З результатом в 4,7% в пропорційній частині вона не пройшла п’ятивідсотковий бар’єр і отримала лише кілька парламентських місць у Верховній Раді VIII скликання (2014-2019) через обрання деяких своїх кандидатів в одномандатних округах.

На наступних парламентських виборах у липні 2019р. виборча підтримка «Свободи» знову скоротилася більш ніж удвічі і склала всього 2,15%. Це сталося незважаючи на сприятливу для ультранаціоналістів зміну голосуючого населення України в 2014р., п’ять років війни із Росією та, на відміну від жовтня 2014 р., успішне формування єдиного списку крайніх правих сил, який включив усі релевантні українські етноцентристські партії ( Таблиця 1). Таким чином, станом на 2020р. ультраправий політичний рух України в цілому і провідна українська ультранаціоналістична партія зокрема знову опинилися на позиціях, на яких вони перебували в середині 2000-х років після ребрендингу колишньої Соціал-національної партії на Всеукраїнське об’єднання «Свобода».

Повномасштабна революція, міждержавна війна, територіальні втрати, соціальні та інші нестатки, які відбулися в Україні в результаті Євромайдану, як це не парадоксально, не допомогли українському партійному ультранаціоналізму на електоральному полі. Натомість докорінні зміни українського суспільства з кінця 2013р., призвели до – або, принаймні, не завадили – нової відносно загальнонаціональної маргіналізації українських праворадикальних партій в результаті парламентських виборів 2014 і 2019 рр. [23]. 

Примітки

[1] Андреас Умланд – співробітник Шведського інституту міжнародних справ у Стокгольмі, доцент кафедри політології НаУКМА і редактор серії книг «Радянська і пострадянська політика і суспільство» та «Українські голоси», що публікуються видавництвом ibidem-Verlag у Штутгарті. Електронна пошта: [email protected]. Дана стаття є результатом проекту «Колективні дії недержавних збройних угруповань в українському конфлікті: порівняння проросійських і українських недержавних збройних угруповань», що фінансується Фондом Фольксваген, Німеччина. Див.: app.dimensions.ai/details/grant/grant.4974241. Проект також отримав підтримку від «Accommodation of Regional Diversity in Ukraine (ARDU): дослідницького проекту, фінансованого Науковою радою Норвегії (програма NORRUSS Plus)». Див.: blogg.hioa.no/ardu/category/about-the-project/. 

Більш детальні огляди включають в хронологічному порядку: Кулик В. Український націоналізм у незалежній Україні. – К., 1999; Kuzio T. Theoretical and Comparative Perspectives on Nationalism: New Directions in Cross-Cultural and Post-Communist Studies. – Stuttgart, 2007; Украинские правые экстремисты во время и после восстания 2013-2014 гг. // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. – 2003. – Т.13. – №1. – С.103-206; Russian Politics & Law. – 2013. – Vol.51(5, Special issue). – P.3–95; Special Issue. The Ukrainian Radical Right in Past and Present: Studies in Ideology, Memory and Politics / Umland A., Zaitsev O. (eds.) // Communist and Post-Communist Studies. – 2015. – Vol.48(2–3). – P.169–271; Нахманович В. Феномен «Свободи»: Виборці радикальних націоналістів у дзеркалі соціології. – К., 2016; Васильчук Є. Правий радикалізм в Україні. – Черкаси, 2018; Ліхачов В. Від Майдану праворуч: Революція, війна и ультраправі в Україні (2013–2016 роки). – К., 2020.

[2] Напр.: Dyczok M. Ukraine: Movement without Change, Change without Movement. – Abingdon, 2000; Lushnycky A. N., Riabchuk M. Ukraine on Its Meandering Path Between East and West. – Bern, 2009; Lang P., Aslund А. How Ukraine Became a Market Economy and Democracy. – Washington, 2009; Orange Revolution and Aftermath: Mobilization, Apathy, and the State in Ukraine / D’Anieri P. (ed.). – Baltimore, 2010.

[3] Revolution in Orange: The Origins of Ukraine’s Democratic Breakthrough / McFaul M., Aslund A. (eds.) – Washington, 2006; Wilson A. Ukraine’s Orange Revolution. – New Haven, 2006; Beyond Recognition? Ukraine and Europe after the Orange Revolution / Flikke G., Kisselyov S. (eds.) – Oslo, 2006; Aspects of the Orange Revolution / D’Anieri P., et al. (eds.) – 6 vols. – Stuttgart, 2007.

[4] Shekhovtsov A. The Ukrainian Revolution Is European and National // Eurozine. – 13 December 2013. – [Online]: http://www.eurozine.com/the-ukrainian-revolution-is-european-and-national/.

[5] Hauter J. Delegated Interstate War: Introducing an Addition to Armed Conflict Typologies. // Journal of Strategic Security. – 2019. – Vol.12(4). – P.90–103.

[6] Hosaka S. Welcome to Surkov’s Theater: Russian Political Technology in the Donbas War // Nationalities Papers. – 2019. – Vol.47(5). – P.750–773; Mykhnenko V. Causes and Consequences of the War in Eastern Ukraine: An Economic Geography Perspective. // Europe-Asia Studies. – 2020. – Vol.72(3). – P. 528–560.

[7] Umland A. How Moscow Is Subverting Ukraine’s Bid for Freedom // Foreign Policy. – 26 Feb. 2016. [Online]: foreignpolicy.com/2016/02/26/how-moscow-is-subverting-ukraines-bid-for-freedom/.

[8] Напр.: Bakic J. Right-Wing Extremism in Serbia. [International Policy Analysis]. – Berlin, 2013. [Online]: http://library.fes.de/pdf-files/id-moe/09659.pdf; Stojarová V. The Far Right in the Balkans. – Manchester, 2016; Kailitz S., Umland A. Why Fascists Took Over the Reichstag but Have Not Captured the Kremlin: A Comparison of Weimar Germany and Post-Soviet Russia // Nationalities Papers. – 2017. – Vol.45(2). – P.206–221; idem. How Post-Imperial Democracies Die: A Comparison of Weimar Germany and Post-Soviet Russia // Communist and Post-Communist Studies. – 2019. – Vol.52(2). – P.105–115.

[9] Umland A. The Right-Wing Extremisms of Post-Soviet Russia and Ukraine, 1991-2014: Hypotheses on Differences in Their Permutation and Performance // Annual Danyliw Research Seminar on Contemporary Ukraine «Ukraine 2014: Maidan, War, Geoplitics», 30 October – 1 November 2014. University of Ottawa, Canada.

[10] Shekhovtsov A. From Para-Militarism to Radical Right-Wing Populism: The Rise of the Ukrainian Far-Right Party Svoboda // Right-wing populism in Europe : politics and discourse / Wodak R., Mral B., KhosraviNik M. (eds.) – London, 2013. – P.249–263.

[11] Лихачев В. Место антисемитизма в идеологии и пропаганде Всеукраинского объединения «Свобода» // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. – 2013. – Vol.9(1). – P.111–134.

[12] Likhachev V. Right-Wing Extremism on the Rise in Ukraine // Russian Politics and Law. – 2013. – Vol.51(5). – P.59–74.

[13] Белицер H. Всеукраинское объединение «Свобода» и его электорат, 2012-2013 // Идеология и политика. – 2013. – №2(4). – P.8–92.

[14] Про різні аспекти цього феномену: Umland A. Orange Revolution als Scheideweg: Demokratisierungsschub in der Ukraine. Restaurationsimpuls in Russland // Osteuropa. – 2009. – Vol.59(11). – P.109–120; Motyl A. Understanding Ukraine’s Ultranationalist Support // World Affairs (web edition). – 9 Dec. 2012. – [Online]: https://lingualeo.com/ru/jungle/understanding-ukraine039s-ultranationalist-support-162651; Meister S. Isolation and Propaganda: The Roots and Instruments of Russia’s Disinformation Campaign // Transatlantic Academy Paper. – 2016.– Series 6. [Online]: http://dgap.org/system/files/article_pdfs/meister_isolationpropoganda_apr16_web_1.pdf.

[15] Umland A. Does Yanukovich’s Coalition Government Have a Popular Mandate? The «Tushki» and Decline of Ukrainian Representative Democracy // Foreign Policy Journal. – 27 Mar. 2010. [Online]: foreignpolicyjournal.com/2010/03/27/does-yanukovichs-coalition-government-have-a-popular-mandate/.

[16] Likhachev V. Right-Wing Extremism in Ukraine: The Phenomenon of «Svoboda». – Kyiv, 2013.

[17] Moser M. Language Policy and Discourse on Languages in Ukraine Under President Viktor Yanukovych (25 February 2010 – 28 October 2012). – Stuttgart, 2013.

[18] Umland A. Ukraine Right-Wing Politics: Is the Genie out of the Bottle? // Open Democracy. – 3 Jan. 2011. [Online]; opendemocracy.net/od-russia/andreas-umland/ukraine-right-wing-politics-isgenie-out-of-bottle; Атанасов B. Особливості націонал-радикальної джинси // Спільне: журнал соціальної критики. – 13 травня 2011. [Електронний ресурс]: commons.com.ua/uk/osoblivosti-natsional-radikalnoyi-dzh/; Щербина C. Політичні ток-шоу: Як вони це роблять? // Українська Правда. – 7 червня 2011. [Електронний ресурс]: pravda.com.ua/articles/2011/06/7/6275793/; Шеховцов A. Всеукраинское объединение «Свобода»: Проблема легитимности борьбы за власть // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. – 2013. – Vol.9(1). – P.22–63.

[19] Термін «тушки» (зрадники своїх мандатів) не слід плутати з «ТІТУШКИ» (політичними головорізами) лейблом, який з’явився тільки пізніше, з іншою етимологією і іншим значенням.

[20] Likhachev V. Social-Nationalists in the Ukrainian Parliament: How They Got There and What We Can Expect of Them // Russian Politics and Law. – 2013. – Vol.51(5). – P.75–85.

[21] Opinion polling for the 2014 Ukrainian presidential election. en.wikipedia.org/wiki/Opinion_polling_for_the_2014_Ukrainian_presidential_election

[22] Shekhovtsov A. From Electoral Success to Revolutionary Failure: The Ukrainian Svoboda Party. // Eurozine. – 5 Mar. 2014. [Online]: http://www.eurozine.com/articles/2014-03-05-shekhovtsov-en.html/.

[23] Revolution and War in Contemporary Ukraine: The Challenge of Change / Bertelsen O. (ed.) – Stuttgart, 2016.

Автори
  • Андреас Умланд, політолог, головний науковий співробітник Інституту євро-атлантичного співробітництва у Києві

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний