Свідомо Безглузда Законотворчість: Висування Кандидатів у Депутати Місцевих Рад

Виборче законодавство України щодо «права на висування кандидатів у депутати міських, районних та обласних рад» далеко від ідеального

Автор:

Виборче законодавство України щодо «права на висування кандидатів у депутати міських, районних та обласних рад» далеко не ідеальне. Це можна побачити, вивчивши, як воно змінювалося в період з 2004 р. по 2015 р.

Майже перед кожними черговими виборами українські парламентарі здійснювали корективи виборчого законодавства від 1994 р. до 2015 р.: або створювали новий закон про вибори, або редагували чинний. Однак, якщо після розпаду Радянського Союзу у цьому була реальна необхідність, оскільки створення нової системи управління вимагало нових підходів до формування виборної влади, відмінних від попередніх, то впродовж наступних п’ятнадцяти років такої нагальності, на мій погляд, не було.

Перші місцеві вибори незалежної України відбулися у 1994 році. Вони здійснювалися на основі нового, на той час, Закону України Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних Рад (1994). У статті 7 цього закону було прописано, що 

право висування кандидатів належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними як безпосередньо на зборах (сходах) громадян, так і через політичні партії, рухи, їх виборчі блоки (далі – партії), громадські організації, зареєстровані відповідно до законодавства, і трудові колективи.

Даний закон особливо не відрізнявся від попереднього ЗУРСР Про вибори депутатів місцевих Рад народних депутатів Української РСР 1989 року, в якому було сказано, що

право висування кандидатів у депутати місцевих Рад належить трудовим колективам, громадським організаціям, колективам професійно-технічних, середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, зборам виборців за місцем проживання і військовослужбовців на військових частинах.

Порівнюючи ці два закони, можна помітити, що ЗУ «Про вибори…» 1994 року фактично вперше надав можливість політичним партіям брати участь у виборах до органів місцевого самоврядування. Участь політичних партій і громадських організацій як інститутів політичної системи, які мали на той час вагому підтримку електорату, була доцільною і необхідною як на місцевих, так і на загальнонаціональних виборах.

У 1998 році відбулися наступні чергові вибори до місцевих рад. Варто визнати, що на той час виборче законодавство потребувало докорінних змін, які дозволили б остаточно позбутися «радянізму» в його основі. Тому Верховною Радою України було прийнято абсолютно новий Закон України Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів 1998 р. – на мій погляд, чи не найдосконаліший та найбільш плюралістичний закон про вибори, який у нас був (у контексті предмету даної статті). Така думка логічно пояснюється статею 7 цього закону, в якій зазначено:

Право висування кандидатів у депутати місцевих рад та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови (далі – кандидатів) належить громадянам України, які мають право голосу, і реалізується ними як безпосередньо шляхом самовисування, а також висування на зборах виборців за місцем їх проживання, трудової діяльності (зборах трудових колективів) або навчання (далі – зборах виборців), так і через місцеві осередки політичних партій, виборчі об’єднання місцевих осередків політичних партій – блоки (далі – блоки), громадські організації, що легалізовані відповідно до чинного законодавства України.

Таким чином, вказаний закон надавав право брати участь у виборах політичним партіям, громадським організаціям і, що важливо, – самовисуванцям. Сльоза через неучасть трудових колективів як окремих інституціоналізованих учасників виборчого процесу у виборах, на жаль, чи, на щастя, не покотилася, натомість прописане право самовисування кандидатів у депутати на виборах до органів місцевого самоврядування було вельми позитивним зрушенням українського виборчого законодавства. Чергові вибори у 2002 р. проводилися на основі цього закону.

Здавалося б, перспективна система: у місцеві ради обиралися як партійні діячі, так і активісти громадянського суспільства шляхом самовисування, які знали проблеми свого міста, району, області. То був позитивний досвід виборчого плюралізму. Однак, невдовзі, у 2004 році, український парламент прийняв новий, як на мене, абсурдний Закон Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів (2004 р.). У порівнянні з попереднім законом, цей виглядав значно обмеженішим у питанні права висування кандидатів у депутати.

Даний закон передбачав абсолютну партизацію (від слова «партія») виборів до органів місцевого самоврядування і унеможливив участь у них громадських організацій і, що найгірше – самовисуванцям. Зокрема, у новому законі 2004 року було сказано таке:

Вибори депутатів міських рад проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати (далі – виборчі списки) від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному окрузі.

Можна погодитися з тим, що, вірогідно, були потреби вдосконалити систему формування виборчих комісії чи підрахунку голосів, але глибоко сумніваюся, що була реальна необхідність змінювати норму закону щодо «права висування кандидатів», тим паче на значно гірший варіант.

Джерело: Закон України "Про вибори народних депутатів України". Автор: Ірина Гудзь

Джерело: Закон України “Про вибори народних депутатів України”. Автор: Ірина Гудзь

Законом України Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів (2010 р.) виборчу систему було знову змінено, і вибори до місцевих рад відбувалися за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою, за якою:

  1. половина від кількості депутатів відповідної ради обирається за виборчими списками кандидатів у депутати від місцевих організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі;
  2. половина від кількості депутатів відповідної ради обирається за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах (самовисування).

Такий підхід до виборчого процесу був, тим не менш, значно прагматичішним у питанні формування ефективної місцевої влади, аніж його попередник і, що й прикро, наступник. Мова йде про теперішній Закон України Про місцеві вибори, прийнятий у 2015 році.

Відповідно до статті 2 1-го розділу нового закону

…вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах рад проводяться за пропорційною виборчою системою в багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками місцевих організацій політичних партій із закріпленням кандидатів за територіальними виборчими округами, на які поділяється багатомандатний виборчий округ.

Вибори вже відбулися і система продемонструвала свою однобокість у негативному розумінні: у місцеві ради потрапили висуванці тільки від партій, а окремі активні громадяни, які хотіли б скористатися своїм виборчим правом, були безпідставно позбавлені його.

Отож, я переконаний, що в умовах української політичної системи та культури, ми не готові до пропорційної (партійної) виборчої системи на місцевому рівні, оскільки інститут політичних партій за 25 років себе, м’яко кажучи, не виправдав, а навіть більше – став, в результаті, каталізатором прояву феномену аполітичності потенційних виборців і викликав завчасну недовіру до будь-якої партії, яка могла б/може створитися, для прикладу, зі справді благими намірами. Тому я однозначний прихильник мажоритарної системи відносної більшості на місцевих виборах, яка дозволяє кандидатам у депутати міської, районної, обласної та інших рад самовисуватися, завойовувати прихильність своїх виборців і бути перед ними особисто відповідальними. Та й сама мажоритарна система логічніше пристосовується до політики місцевого рівня. Тоді як пропорційна (партійна) система ставить електорат, і особливо кандидатів у залежність від партії, якщо не на офіційному, то на неформальному рівнях.

Оскільки жодна українська політична партія не мала бодай 25-тивідсоткової підтримки усіх виборців України у довиборчий період і навіть 20% – у післявиборчий, то безглуздо з точки зору доцільності й майбутньої ефективності місцевих рад проводити вибори до органів місцевого самоуправління за пропорційною системою. Крім того, фінансування найбільш рейтингових партій недобросовісними олігархами змушує сумніватися у «благих» намірах спочатку кандидатів, а потім і депутатів місцевих рад. Звісно, є ризик того, що олігархи можуть впливати і на окремого самовисуванця в умовах мажоритарної системи. Але у такому випадку, на мій погляд, майбутній потенційний депутат-мажоритарник буде значно ближчим і залежним від своїх виборців, на відміну від депутата, якого висувала партія, і який буде залежним і підконтрольним партії (у ВР у першому читанні ухвалено законопроект №3693, що передбачає позбавлення мандату депутата місцевої ради партією.), а потім вже відповідальним перед електоратом, як показує досвід. Тому на виборах до органів місцевого самоврядування кандидатам у депутати потрібно надавати право самовисування, щоб люди справді мали альтернативу вибору: якщо вони підтримують партійця, який самовисувається, то це їхнє право, і в результаті, партія також буде представлена у відповідній раді; якщо ж виборці віддають перевагу громадським діячам, активістам чи іншим безпартійним особам, які самовисуваються, то це теж їхнє право. Законом повинно це бути передбачено.

Саме тому з усіх законів про вибори, які були прийняті українським парламентом за всю історію нашої незалежності, найбільш вдалим, корисним і демократичним стосовно права висування кандидатів, на мій погляд, є Закон України Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів 1998 р. Він акумулював у собі всі ознаки справді потрібного закону: якщо нинішній закон «Про місцеві вибори» надає право бути суб’єктом висування тільки політичним партіям, то закон «Про вибори…» 1998 року дозволяв кандидату самому бути суб’єктом свого висування. Тому корективи, які здійснювалися парламентарями задля зміни даного права після 1998 року, були абсолютно безґлуздими для суспільного блага, хоча й корисними для партій і політиків.

Стаття здобула спеціальний приз конкурсу MindSketch за листопад

Тема тижня: Конституційний дизайн

Глибинні Проблеми: Україні не Обійтися без Справжньої Конституційної Реформи (Роджер Маєрсон, лауреат Нобелівської премії з економіки, Чиказький університет, Жерар Роланд, Каліфорнійський університет у Берклі, Тимофій Милованов, Київська школа економіки та Піттсбурзький університет)

5 Причин Вважати, що Україні Слід Стати Парламентською Республікою (Ростислав Аверчук, випускник бакалаврської програми “Філософія, політика та економіка” (Оксфордський університет), магістр фінансів (Львівська комерційна академія))

Українська Конституція – Застаріла Таврія, а Країні для Ривка Потрібна Тесла. Як її Сконструювати (Геннадій Друзенко, правознавець, публіцист, громадський активіст)

«Тушкування» або Міжфракційні Переходи : Заборонити не Можна Дозволити (Ростислав Аверчук, випускник бакалаврської програми «Філософія, політика, економіка» (Оксфордський університет), магістр фінансів (Львівська комерційна академія))


Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний