Тімоті Снайдер: Економіка Майдану була економікою дару

Уривок з книжки Тімоті Снайдера «Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка»

«Шлях до несвободи» – одна із найважливіших для українського читача книг Тімоті Снайдера, бо вона про нас, про історію, свідками й учасниками якої ми є тут і тепер. Це книжка про події, політичні фігури та глобальні ідеї, які приховані за цими подіями. Тімоті Снайдер аналізує складні та драматичні трансформації в Росії, Україні, Європі та США від 2011 до 2016 року. Серед головних подій – російські протести на Болотній площі в Москві, Революція Гідності в Україні, анексія Криму та вторгнення Росії на Донбас, криза біженців, Брекзит і перемога Дональда Трампа на президентських виборах у США.

Публікуємо фрагмент розділу «Новизна чи вічність» з книжки, яку готує до друку видавництво «Човен». 

*****

[…] Майдан створив чотири форми політики: громадянське суспільство, економіку дару, добровільну державу загального добробуту й майданівську дружбу.

Київ — двомовна столиця. Це незвично в Європі та неймовірно у США чи Росії. Європейці, росіяни й американці рідко усвідомлюють, що повсякденна двомовність може бути ознакою політичної зрілості, тож натомість уявляли собі, що Україна, яка розмовляє двома мовами, певне, поділена на дві групи, дві половини. «Етнічні українці», мабуть, є групою, яка діє по­одному, а «етнічні росіяни» — по­іншому. Це десь приблизно те саме, що сказати: «етнічні американці» голосують за республіканців. Визначати людей за етнічністю — підсумок політики, яка пропонує людям вічне невдоволення, а не політику майбутнього. В Україні мова — не демаркаційна лінія, а спектр. Якщо й можна дивитися на мову, як на демаркаційну лінію, то лише на таку, яка пролягає у людей всередині, а не поміж людьми.

Українські громадяни і громадянки розмовляли на Майдані так, як і в повсякденному житті: послуговуючись то російською, то українською — коли це було доречним. Революцію розпочав журналіст, який спілкувався російською, щоб пояснити, як налаштувати камеру, і українською, коли вів ефір. Його знаменитий допис на фейсбуці («Лайки не рахуються!») був російською. На Майдані питання, хто якою мовою розмовляє, не мало значення. Учасник протестів Іван Суренко записав свої спогади російською так: «Юрба на Майдані була толерантною щодо мовного питання. Я жодного разу не чув на цю тему жодних дискусій». В опитуванні 59 % присутніх зазначили, що вони — українськомовні, 16 % — що російськомовні, а 25 % заявили про власну двомовність. Майданівці перемикалися між мовами, коли того вимагала ситуація. Люди розмовляли українською зі сцени, спорудженої на Майдані, оскільки українська — мова політики. Тоді мовець повертався в юрбу і знову спілкувався з друзями російською. Такою була повсякденна поведінка нової політичної нації.

 

Політика цієї нації полягала у прагненні верховенства права: спершу вона втілювала надії, що угода про асоціацію з Європейським Союзом зможе покінчити з корупцією, відтак — прагнення убезпечити верховенство права від зникнення під хвилями насильства. Учасники протестів під час опитувань

своєю основною метою найчастіше називали «захист верховенства права». Їхня політична теорія була простою: державі потрібне громадянське суспільство, щоб повести до Європи, а Європа потрібна, щоб повести геть від корупції. Коли виникло насильство, ця політична теорія почала проявлятися в поетичніших формах. Філософ Володимир Єрмоленко писав: «Окрім усього, Європа — світло в кінці тунелю. Коли потрібне світло? Коли довкола непроглядна пітьма».

Громадянському суспільству доводилося діяти в темряві. Українці робили це, сформувавши горизонтальні зв’язки без жодних залежностей від політичних партій. Учасник протестів історик Ігор Бігун пригадує таке: «Не було жодного фіксованого членства. Не було жодних ієрархій». Від грудня 2013­го до лютого 2014­го політичні та соціальні активності на Майдані трималися на тимчасових об’єднаннях, сформованих за допомогою доброї волі та вмінь учасників і учасниць. Головна ідея — свобода вимагає відповідальності. Отже, були педагогіка (бібліотеки та школи), безпека (Самооборона), зовнішні зв’язки (рада Майдану), допомога жертвам насильства та тим, хто розшукував зниклих близьких (Євромайдан SOS), антипропаганда (InfoResist). Протестувальник Андрій Бондар, письменник, перекладач, пригадував, що для дисфункційної Української держави самоорганізація була викликом: «На Майдані українське громадянське суспільство процвітало в неймовірних самоорганізації і солідарності. З одного боку, це суспільство дуже диференційоване: ідеологічно, мовно, культурно, релігійно та класово, з іншого — об’єднане певними основними принципами. Нам не потрібен ваш дозвіл! Ми ні про що не проситимемо! Ми вас не боїмося! Ми все зробимо самі».

Економіка Майдану була економікою дару. Волонтерка Настя Стельмах пригадує, що в перші дні кияни жертвували неймовірно щедро: «За два дні я та інші волонтери змогли зібрати у гривнях приблизно сорок тисяч доларів готівкою від звичайних містян». Вона згадує, як марно намагалася переконати чоловіка поважного віку не жертвувати половини пенсії. Окрім пожертв готівкою, люди ділилися їжею, одягом, пальним, медикаментами, колючим дротом і шоломами. Відвідувач здивувався би, з’ясувавши, що серед позірного хаосу панує глибокий лад, і второпавши, що те, що, на перший погляд, видавалося надзвичайною гостинністю, насправді було спонтанною державою загального добробуту. Польський активіст Славомір Сєраковський був цілком закономірно вражений: «Достатньо зайти на Майдан, і ти матимеш їжу, одяг, місце для ночівлі й медичну допомогу».

На початку 2014 року більшість учасників протесту, приблизно 88 % від сотень тисяч людей, була з­поза меж Києва. Тільки 3 % були представниками політичних партій і лише 13 % — членами неурядових організацій. Відповідно до результатів проведених тоді опитувань, майже всі протестувальники та протестувальниці — приблизно 86 % — самі вирішили прийти і прийшли як приватні особи або з родинами чи друзями. Вони долучалися до того, що куратор Василь Черепанин назвав «корпореальною політикою»: люди відводили очі від екранів й обирали реальне перебування серед інших.

Терплячий протест в умовах усе відчутніших ризиків створив ідею «майданівського побратима», особи, якій ти довіряєш, бо ж переживаєте спільні випробування. Історик Ярослав Грицак описав те, як з’являлися нові знайомства: «На Майдані кожен був пікселем, а пікселі складаються в зображення групою. Групи зазвичай формувалися спонтанно: ти чи твій друг натрапляли на когось, кого ти чи твій друг знали. А людина, яку ти зустрів, не була сама: зазвичай він чи вона були в гурті друзів. Тож ви починали пересуватися разом. Однієї ночі я перебував у неправдоподібному товаристві «солдатів удачі»: мого товариша­філософа та знайомого бізнесмена. Останнього супроводжував дрібненький чоловічок із сумними очима. Він скидався на сумного клоуна, і з’ясувалось, що він і справді був клоуном, який організував благодійну групу, що допомагає дітям, хворим на рак».

Прийшовши поодинці, на Майдані українські громадяни та громадянки долучалися до новостворених інституцій. Практикуючи корпореальну політику, вони ризикували власним життям. Як зауважив філософ Володимир Єрмоленко: «Відбувається революція, де люди дарують самих себе». Часто люди описували цей досвід, як особисту трансформацію, вибір, несхожий на інші вибори. Ярослав Грицак (і інші) згадували французького філософа Альбера Камю і його ідею повстання, яка полягала в тому, щоб обрати смерть, а не підкорення. На майданівських плакатах красувалися цитати з датованого 1755 роком листа американського батька­засновника Бенджаміна Франкліна: «Ті, хто відмовляються від свободи заради тимчасової безпеки, не заслуговують ані свободи, ані безпеки».

Щодня на Майдані під знаком «Юристи Майдану» чергувала група українських правників. Люди, яких побили, чи якось по­іншому зневажили їхні права, могли звернутися і розпочати правове провадження. Юристи й інші люди на Майдані не розмірковували над тривалою проблемою російської політичної філософії, яка полягала в питанні, як створити дух законів в автократичній державі. Однак своїми діями від імені візії закону вони вирішували проблему, яка переслідувала Ільїна.

На сто років раніше, на останніх подихах Російської імперії, Ільїн бажав, щоб у Росії було верховенство права, але не міг второпати, як дух законів міг би поширитися на народ. Після Більшовицької революції він виснував, що свавілля крайніх лівих слід зустріти свавіллям крайніх правих. І саме тоді, коли Путін втілював авторитарну Ільїнську ідею закону в Росії, українці продемонстрували, що можна протистояти авторитарним лазівкам. Українці демонстрували свою відданість праву, співпрацюючи з іншими й ризикуючи собою.

Якщо українці змогли розв’язати головоломку Ільїна, звертаючись до ідей Європи та солідарності, то, певне, росіяни мали змогу зробити так само? […]

 *****

VoxUkraine — унікальний контент, який варто читати. Підписуйтесь на нашу e-mail розсилку, читайте нас в Facebook і Twitter, дивіться актуальні відео на YouTube.

Ми віримо, що слова мають силу, а ідеї – визначний вплив. VoxUkraine об’єднує найкращих економістів та допомагає їм доносити ідеї до десятків тисяч співвітчизників. Контент VoxUkraine безкоштовний (і завжди буде безкоштовним), ми не продаємо рекламу та не займаємось лобізмом. Щоб проводити більше досліджень, створювати нові впливові проекти та публікувати багато якісних статей, нам потрібні розумні люди і гроші. Люди є! Підтримай VoxUkraine. Разом ми зробимо більше!


Sorry, Comments are closed!

Застереження

Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний