Уривок з книги Ніла Ферґюсона «Площі та вежі. Соціальні зв’язки від масонів до фейсбуку»

Ніл Ферґюсон аналізує роль мереж в історії людства, споконвічне протистояння між мережами та ієрархічними структурами, а також пропонує засвоїти уроки, які дає історія поширення мереж

«Площі та вежі. Соціальні зв'язки від масонів до фейсбуку»

Традиційний опис історичних процесів подає історію людства як ієрархічну структуру, вершина якої — правителі у високих вежах. За цією концепцією, зміни відбулися із приходом технологій, які поставили на перше місце мережеве суспільство. Історик Ніл Ферґюсон переконує: мережі — не новий феномен нашого часу. Інтернет лише пришвидшив і підсилив їхню роль, ставши новим варіантом утілення громадських площ. VoxUkraine публікує уривок з цієї книжки від видавництва «Наш формат».

Пограбувати Банк Англії

Історії, у яких падіння комунізму, занепад соціалізму та сходження глобалізації змальовано як зловісну змову багатонаціональних і багатосторонніх капіталістичних організацій проти рухів за визволення «третього світу», мають серйозний недолік. Їхня хиба в тому, що в мережі глобальних фінансів і близько немає нічого настільки політично узгодженого, як «доктрина шоку». Вона могла спрямувати свої спекулятивні зусилля не лише проти південноафриканських соціалістичних революціонерів, а й проти британського консервативного уряду — якщо тільки на цьому можна було заробити гроші. Найкраще це твердження ілюструють події, які розгорнулися в Лондоні лише через вісім місяців після того, як Мандела в Давосі відмовився від націоналізації. Того року на Всесвітньому економічному форумі був відсутній керівник хеджфонду Джордж Сорос (регулярно відвідувати форум він почав не раніше 1995 р.). І хоч цей «спекулянт», як він сам себе називав, уже був близький до того, щоб стати однією із найбагатших осіб світу, для більшості він усе ще був доволі незрозумілою фігурою. Та у вересні 1992 р. Сорос зажив слави людини, що «пограбувала Банк Англії», а заразом — і Європейський механізм валютних курсів (МВК).

Коли у 80–90-х рр. глобальні фінансові ринки почали зростати і дедалі більше інтегруватися, під ударом опинився не лише соціалізм. Поєднання дерегуляції (особливо скасування контролю за обміном валют і капіталами) і комп’ютеризації (надто сприяння швидшій передачі інформації та операційні потоки через кордони) означало, що будь-який політичний проект, що ґрунтується на ієрархічному контролі, — вразливий.

Коли у 80–90-х рр. глобальні фінансові ринки почали зростати і дедалі більше інтегруватися, під ударом опинився не лише соціалізм. Поєднання дерегуляції і комп’ютеризації означало, що будь-який політичний проект, що ґрунтується на ієрархічному контролі, — вразливий.

Ідея пан’європейського об’єднання, як і ідея всесвітнього братерства робітничого класу, сягала своїм корінням ХІХ ст. Однак після негативного досвіду середини ХХ ст. вона почала еволюціонувати від утопічної мрії до практичної програми економічної інтеграції. Усе почалося зі створення «Спільноти», яка мала регулювати виробництво і ціни на вугілля і сталь у шести європейських державах: Західній Німеччині, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландах і Люксембурзі. Потім згідно із Римським договором 1957 р. постала Європейська економічна спільнота, у межах якої знижувались митні збори і держави якої утворювали митний союз. Торгівля між ними швидко зросла — аж до формування ЄЕС — і продовжувала зростати далі, зрештою як і всесвітня торгівля загалом. Та в інших аспектах економічна інтеграція просувалась повільно. У галузі сільського господарства розвиток інтегрованого ринку надзвичайно гальмували безперервні національні субсидії, аж поки цьому не поклала край Єдина аграрна політика держав — членів Європейського союзу. У промисловому секторі національні уряди також продовжували чинити опір пан’європейській конкуренції, надаючи субсидії політично вразливим секторам чи запроваджуючи нетарифні бар’єри. До таких практик значно рідше вдавалися у сфері послуг — і то лише тому, що сервіси легше продавати через національні кордони, ніж товари. Виняток становили тільки фінансові послуги, одну з яких — продаж довготривалих корпоративних і державних облігацій відносно багатим інвесторам — було по-новому впроваджено в 60-х рр.

Піднесення ринку так званих «єврооблігацій» можна вважати одним із перших кроків на шляху до фінансової глобалізації. Водночас виникнення єврооблігацій стало головним проривом в історії європейської інтеграції, хоч його і не передбачили урядовці і технократи, яких називали «святими» чи «батьками-засновниками» Європейського Союзу на перших етапах його існування. Воно стало спонтанним результатом інновацій, впроваджуваних діячами приватного сектору, які отримували допомогу від поблажливого британського валютно-фінансового управління. Уже за кілька якихось років, народження і зростання цього ринку повністю змінило європейський ринок капіталу, сформувавши зовсім нові інституційні зв’язки і мережі, що перетнули національні кордони, й успіху в цьому досягли банкіри, а не політики. До певної міри їхнім головним мотивом, безперечно, був прибуток. Але розробники ринку єврооблігацій розглядали це не лише як спосіб заробити, а й як дієвий метод пришвидшення політичної інтеграції Європи. Зокрема, вони усвідомлювали, що інтеграція європейського ринку капіталу може підсилити мотивацію для вступу Британії в ЄЕС. Французи непокоїлися, що в разі, якщо Британія приєднається до ЄЕС, усе закінчиться тим, що їм доведеться укріплювати стерлінг, оскільки відповідно до прогнозів це членство могло погіршити і без того слабкий платіжний баланс Сполученого Королівства. От чому президент Шарль де Ґолль двічі накладав вето на членство Британії в ЄЕС — у 1963-му і в 1967 рр. Контраргумент піонерів ринку єврооблігацій полягав у тому, що французи не зможуть безкінечно виключати Британію, якщо Лондон знову стане фінансовим центром Європи, де відбуватимуться трансакції з різними валютами, а не лише зі стерлінгом.

Контраргумент піонерів ринку єврооблігацій полягав у тому, що французи не зможуть безкінечно виключати Британію, якщо Лондон знову стане фінансовим центром Європи, де відбуватимуться трансакції з різними валютами, а не лише зі стерлінгом.

Британія змогла приєднатися до ЄЕС не раніше, ніж банкіри, як-от Зіґмунд Варбурґ (один із головних фундаторів ринку єврооблігацій), стали обговорювати можливість грошової інтеграції, починаючи зі створення одиниці розрахунку (він запропонував назву «євромонета»), що ґрунтуватиметься на кошику різних національних валют. Повоєнна економічна ситуація в Британії спричиняла постійні кризи стерлінга. Для тих, хто віддавав перевагу європейській інтеграції заради торгівлі і фінансових послуг, необхідність часто піднімати певну валюту, була не просто незручністю. Коливання валютних курсів здавалися ще одним бар’єром на широкому шляху європейської єдності.

Власне, ідея європейського грошового союзу — продукт мережі, що здебільшого складалася з голландських, французьких та німецьких ідеологів. Утім була певна іронія в тому, що мережа інтелектуалів (університетських економістів і чиновників) змогла розробити такий надзвичайно ієрархічний проект, як створення єдиного центрального банку для неоднорідних національних держав, з яких складався ЄЕС. Для пояснення цього важлива щільно переплетена структура французьких владних еліт: майже всі вони навчалися у великих школах — grandes écoles (насамперед у Політехнічній школі — École Polytechnique і в Національній школі адміністрації — École Nationale d’Administration), а працювали у великих установах (Фінансовій інспекції, Державній раді, Рахунковій палаті, Корпусі видобуткової галузі). Ті, хто пішов працювати в приватний сектор, зберегли свої зв’язки завдяки щільній мережі друзів, шлюбам, а також членству в клубах, зокрема Le Siècle, та масонських ложах, багато з яких походили ще із часів Французької революції. Починаючи з 1970-х рр. від третини до половини міністрів уряду, незалежно від їхньої партійної належності, були членами клубу Le Siècle; пік членства — 72 % урядовців — припав на уряд Едуара Балладюра (1993–1995). Система, відома як «пантуфляж», забезпечувала постійну, на кшталт «обертових дверей», циркуляцію держслужбовців, які приходили в банківську та промислову сфери та йшли з них. Відповідно сорок топових компаній були пов’язані між собою щільною системою керівництва, коли більшість директорів перебували більше ніж в одній раді. Ідея єдиної європейської валюти здавалась так званим énarques неймовірно привабливою — не в останню чергу й тому, що, на їхню думку, створення європейського центрального банку повинно було інституційно стримати Німеччину, чия економічна перевага дедалі більше зростала. Це стало головною причиною підписання Маастрихтської угоди. Натомість з погляду Німеччини, грошовий союз був ціною, яку вона мала сплатити за те, щоб Франція прийняла її возз’єднання: як часто повторював німецький канцлер Гельмут Коль, це було доказом того, що німецькі лідери тепер ставлять Європу на перший план, а Німеччину — на другий.

Ідея єдиної європейської валюти здавалась так званим énarques неймовірно привабливою — не в останню чергу й тому, що, на їхню думку, створення європейського центрального банку повинно було інституційно стримати Німеччину, чия економічна перевага дедалі більше зростала. Це стало головною причиною підписання Маастрихтської угоди.

Звісно, Британія також мала свою владну еліту. У 1960-х рр. журналісти Генрі Фейрлі та Ентоні Семпсон популяризували зневажливу назву, яку їй колись дав історик А. Дж. П. Тейлор, — «Істеблішмент». Та попри те, що представники британської влади були зв’язані давніми університетськими узами і мали однакові оксбриджські шарфики, усе ж таки вони були не такі однорідні, як їхні французькі колеги. Найкраще цю думку підтверджує уряд Тетчер, сформований у 80-х рр.: його особливістю було не лише те, що прем’єр-міністром стала жінка з провінційного Лінкольнширу (хоч і мала оксфордський диплом); у її уряді працювало так багато міністрів-євреїв, що це надихнуло на жарти про «старих естонців». Для Зіґмунда Варбурґа, чий банк S. G. Warburg (як і давніша фінансова установа N. M. Rothschild) став колискою найвидатніших прибічників Тетчер, було очевидно, що, як він зазначав у 1972 р., «економічний і грошовий союз неможливі без союзу політичного. Мені здається, що це Бісмарк завжди говорив про “das Primat der Politik über die Wirtschaft”, і сьогодні це так само справедливо, як і в його час». Саме консерватори в 1980-х рр. лібералізували лондонський Сіті та сприяли відродженню британського капіталізму. Вони були прибічниками європейської торговельної інтеграції і насправді творцями Єдиного європейського акту 1986 р., який лібералізував торгівлю. Однак вони ніяк не могли дійти згоди в питанні підтримки грошового союзу. Навіть перехідний МВК ішов усупереч афоризму Тетчер про те, що уряд не може «відбрикнутися від ринку». Поряд з економічними запереченнями були також і політичні. Ані лейбористські, ані консервативні політики не хотіли приєднуватися до системи, яка вимагала від них підпорядковувати свою макроекономічну політику німецькому центральному банку. І хоч Тетчер переїхала на Даунінґ-стрит, 10 через тридцять чотири роки після того, як завершилась Друга світова війна, пам’ять про неї лишилася надовго. Міністр від консерваторів Ніколас Рідлі був змушений піти у відставку в липні 1990 р., бо вимовив уголос те, що багато хто мав на думці: що проект грошового союзу — це «німецька афера, розроблена для того, щоб захопити всю Європу». Щотижневик Spectator проілюстрував це інтерв’ю карикатурою, на якій було зображено, як Рідлі домальовує до портрета Гельмута Коля гітлерівські вусики.

VoxUkraine — унікальний контент, який варто читати. Підписуйтесь на нашу e-mail розсилку, читайте нас в Facebook і Twitter, дивіться актуальні відео на YouTube.

Ми віримо, що слова мають силу, а ідеї – визначний вплив. VoxUkraine об’єднує найкращих економістів та допомагає їм доносити ідеї до десятків тисяч співвітчизників. Контент VoxUkraine безкоштовний (і завжди буде безкоштовним), ми не продаємо рекламу та не займаємось лобізмом. Щоб проводити більше досліджень, створювати нові впливові проекти та публікувати багато якісних статей, нам потрібні розумні люди і гроші. Люди є! Підтримай VoxUkraine. Разом ми зробимо більше!


Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний