Чому в липні 1945-го, через два місяці після перемоги над Німеччиною, Черчилль зазнав поразки на виборах? Чому в Польщі так довго триває епоха Дуди, а в Угорщині — Орбана? Чому навесні 2019-го Порошенко зазнав поразки, а Зеленський опинився в кріслі президента?
Таких питань безліч, і відповіді на них можна шукати в безлічі випадковостей. Проте розгадка всіх цих перемог і поразок — у політологічних законах, які діють у політиці з такою самою невідворотною силою, що й фізичні закони в природі. Публікуємо уривок з книжки Вадима Денисенка та Юрія Вишневського, яку презентувало видавництво Наш Формат.
Високий рейтинг політика – головна загроза демократії
Який політик не жадає високих рейтингів? А проте надто високий рейтинг не може бути стійким. Він схожий на піраміду, перекинуту догори дриґом, яка завалиться від ледь чутного поштовху. Надмірні необґрунтовані сподівання, які суспільство покладає на політика сьогодні, уже завтра можуть обернутися таким самим надмірним необґрунтованим розчаруванням — і відповідним антирейтингом (згадаймо, що суспільний договір полягає саме в тому, що його потрібно весь час змінювати).
Політик може силою підтримувати свій рейтинг, і тоді демократію швидко підмінює тиранія, що, як свідчить негативний приклад одного з героїв африканської визвольної боротьби, може тривати майже сорок років. А якщо політик не наважується конвертувати свій високий рейтинг в особисту диктатуру і водночас не знаходить способу відволікти увагу виборців від марних очікувань, суспільне розчарування легко перетворює батька нації, впевненого у своїй великій місії, на всіма забутого аутсайдера. Це вже наш, український досвід.
Ефект перекинутої піраміди
1989 рік. Усі телеканали світу транслюють мільйонний мітинг у Бухаресті, де натовп безупинно скандує: «Чаушеску! Чаушеску!». Здається, народ любить свого вождя безмежно, а вже за кілька днів на всіх телеекранах світу — кадри страти диктатора і його дружини.
Звичайно, можна відмахнутися і сказати, що від любові до ненависті один крок або що натовп зігнали і про жодну щирість там не йдеться. Дещиця правди в цьому, звичайно, є, але тільки дещиця. Ситуація набагато глибша хоча б тому, що в Румунії, яка пережила диктатуру Чаушеску, вже за кілька місяців екскомуністи (під іншими прапорами) змогли показати гідні результати на виборах. І в Болгарії, де теж не було жорсткої люстрації, комуністи не «померли», а їхній політичний лідер Тодор Живков дожив до старості і ще побачив реінкарнацію своїх апологетів.
Для нас у цих історіях важливіше інше. Вони свідчать, що високий рівень імітованої чи щирої довіри суспільства до лідера — це завжди загроза для цього самого суспільства. Адже високий рейтинг любові можна підтримувати тільки штучно, розігруючи перед народом у кращому разі трагікомедії, у гіршому — просто трагедії. Якщо ж рейтинг не підтримувати, він швидко перетворюється на антирейтинг і часто переходить у ненависть. Отак політик, який здобув у першому турі не традиційні 25–35 %, а 60 % і вище, стає заручником свого рейтингу, який увесь час треба тримати на висоті.
Річ у тім, що цей рейтинг — така собі піраміда, яка легко перекидається і стає загрозою для самого політика. Спочатку лідер, який набрав такий високий рейтинг, викликає в людей і в еліт повагу, інколи — любов, дуже часто — страх. З падінням рейтингу зникають повага і любов, а потім, рано чи пізно, навіть у найжахливіших тираніях втрачається страх. На першому етапі падіння свого рейтингу політик стає героєм анекдотів, далі ж воно призводить у кращому разі до тотальної зневаги, у гіршому — до ненависті.
Чому так? Бо люди не люблять розчаровуватися, точніше, вони не люблять визнавати, що помилилися. Визнати свою помилку означає сказати «Я був дурнем». Тому замість визнавати, що винні вони самі, люди шукають винних навколо себе. У політиці винним призначають політика, якому вони безмежно повірили. Тут найкраща аналогія — шлюб, точніше, розлучення. Дуже рідко розлучення відбувається полюбовно і спокійно. Найчастіше пари проходять усі кола пекла, ділячи дітей і майно, сварячись через такі надумані приводи, що їх просто важко уявити. Лише одиниці в чомусь звинувачують себе, а переважно винні всі інші (дружина чи чоловік, теща чи свекруха і т. д.). Те саме відбувається з політиками. Люди весь час звинувачують їх навіть у тих речах, які взагалі цих політиків не стосуються.
Утім у демократії достатньо механізмів, щоб залагодити ці кризи. Таких механізмів принаймні три: дуже обмежені повноваження очільника держави (у конституційних монархіях і парламентських республіках) або обмеження розумним терміном перебування однієї особи на посаді президента (у президентських республіках), налагоджена й чесна система правосуддя, яка не дозволяє будувати корупційні моделі, та порівняно чесні медіа, які не дозволяють собі вигадувати нісенітниці й роздмухувати зазнаки брехливі скандали.
Насправді там, де існує ця тріада — серйозні функціональні та / або часові обмеження влади однієї особи, чесні суди і відповідальні медіа, — майже ніколи не виникає ситуацій, коли політик чи партія отримують довіру 60 % і вище. А уявити, що так буває двічі поспіль, просто нереально.
Якщо хтось скаже, що в Євросоюзі є приклад довгого монопольного правління однієї політичної сили — Угорщина, де очолюваний Віктором Орбаном блок «Фідес» і християнських демократів тричі поспіль (2010, 2014, 2018 роки) здобував на парламентських виборах більш як дві третини депутатських мандатів, — ми відповімо, що рівень електоральної підтримки цього блоку все-таки набагато нижчий за 60 %: 2010 року це було 52,73 %, 2014-го — 44,87 %, 2018-го — 49,27 %. Тобто Орбану не вдалося двічі поспіль набрати навіть 50 % підтримки, а дві третини мандатів — це наслідок особливостей угорської виборчої системи.
А після нескладного політологічного аналізу ми побачимо, що в Угорщині відбулися серйозні зсуви в судовій і особливо в медійній сфері, які й призвели до того, що сам Орбан називає «неліберальною демократією», а його критики — «кінцем демократії» та «смертю демократії». Ці зсуви і дозволяють блоку Орбана досягати високих результатів. Щоправда, саме тому, що там є величезні «уламки» чесних правоохоронних органів і судів та вільної преси, Угорщина не скочується в диктатуру.
У суспільствах, де немає цієї тріади, ми спостерігаємо або пожиттєвих диктаторів, або вічну зміну «месій», у яких люди весь час розчаровуються. Власне, там ця рейтингова піраміда постійно перекидається, і люди десятиліттями коливаються на синусоїді «розчарування — пошук месії». Або ж навпаки, вони живуть у тоталітарній системі, що без кінця вигадує, як змусити людей ще більше любити свого вождя.
Застереження
Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
