Уривок з книги Роберта Райха «Врятувати капіталізм. Як змусити вільний ринок працювати на людей»

Американський політичний аналітик Роберт Райх, колишній міністр праці США, проводить глибокий аналіз суспільно-політичних процесів та пропонує варіанти, як зміцнити середній клас

Фундаментом економіки розвинутих країн завжди був середній клас. Та навіть у найпотужніших із них, наприклад у США, він може опинятися під загрозою. Що заважає розвитку середнього класу? Чому 1 відсоток отримує в десятки разів більше, ніж 99 інших? Невже американська мрія — це лише химера? У цій книжці Роберт Райх указує на причину: прихований вплив найбагатших еліт на вільний ринок. Райх критикує монополії, корпоративний лобізм, нерівний розподіл капіталу, династичне багатство. VoxUkraine публікує уривок з цієї книжки.

Послаблення позицій середнього класу

Коли я був хлопчаком, мій батько продавав сукні та блузи дружинам фабричних робітників, як я вже казав раніше. Із кінця 1940-х і протягом 1950-х зарплати цих робітників зросли, а мій батько отримував достатньо, щоб розширити свій бізнес, відкривши другий магазин в іншому місті неподалік.

За жодними критеріями нас не можна було вважати багатими, але він заробляв досить, щоб ми вважалися міцним середнім класом. Протягом трьох десятиліть після Другої світової війни середня погодинна оплата праці американських робітників зростала разом зі збільшенням продуктивності. Фортуна була на боці середнього класу, і від цього виграла наша сім’я, як і десятки мільйонів інших. З економічним розвитком розширювався середній клас, а зі зростанням його купівельної спроможності економіка набирала обертів, породжуючи нові інвестиції та інновації, що далі збагачували та примножували середній клас.

Але з кінця 1970-х років цей цикл зійшов нанівець. Хоч продуктивність праці росла, як і раніше, економічний розвиток тривав, та заробітна платня опинилась у стані стагнації. Із ранніх 1980-х дохід середнього домашнього господарства повністю припинив зростати (з урахуванням інфляції).

У 2013 році типова сім’я середнього класу заробляла 51 939 доларів, що майже на 4500 доларів менше, ніж до початку Великої рецесії в 2007 році. Станом на 2013-й середнє домогосподарство заробляло менше, ніж у 1989 році, майже чверть століття тому. Гарантія зайнятості також зменшилася, як і відсоток американців працездатного віку, забезпечених робочими місцями. Словом, більша частина американського середнього класу збідніла (невипадково мій батько мусив закрити свої магазини).

У 2013 році американські домогосподарства, що перебували в середині шкали доходів, отримували менше, ніж такі ж домашні господарства п’ятнадцять років тому, у 1998 році (з урахуванням рівня інфляції). Середній дохід сімей виявився на 8 % нижчим, ніж у 2007 році. Та сама історія трапилась і з індивідуальними робітниками на умовах погодинної оплати праці. У вересні 2014 року їхня середня платня становила 20,67 долара. З урахуванням рівня інфляції отримуємо майже таку саму купівельну спроможність, якої ці працівники досягли 1979-го, й навіть меншу, ніж цей показник становив у січні 1973-го (22,41 в доларах 2014 року).

У 2013 році американські домогосподарства, що перебували в середині шкали доходів, отримували менше, ніж такі ж домашні господарства п’ятнадцять років тому, у 1998 році (з урахуванням рівня інфляції). Середній дохід сімей виявився на 8 % нижчим, ніж у 2007 році. Та сама історія трапилась і з індивідуальними робітниками на умовах погодинної оплати праці.

За стандартним поясненням ці зміни приписують «ринковим силам», особливо глобалізації та технологічним удосконаленням, що знизили конкурентоспроможність багатьох американців, які працюють. Їхню роботу можна передати працівникам у Мексиці, а потім в Азії, готовим виконувати її за набагато меншу платню.

Або дешевше виконувати у своїй країні за допомогою автоматизованого обладнання, комп’ютеризованих верстатів та роботів. У будь-якому разі поширеним є твердження, що американські робітники, які раніше отримували хороші гроші, переоцінили себе й були витіснені з ринку праці. Якщо вони хочуть працювати, то мають погоджуватися на нижчі зарплати та зменшення гарантій.

Якщо ж вони прагнуть мати кращі робочі місця, то їм слід здобувати більше вмінь і навичок. Так «вирішив» сам ринок.

Стандартне пояснення, хоч і актуальне, та неспроможне обґрунтувати більшу частину того, що сталося. Воно не вказує, чому ця трансформація відбулася так раптово — за кілька років — і чому інші розвинені країни, опинившись у схожій ситуації, не зіткнулися з такими наслідками (станом на 2011 рік середній дохід у Німеччині, наприклад, підвищувався швидше, ніж це було в США, а крім того, на 1 відсоток найбагатших німців припадало близько 11 % сукупного доходу до сплати податків, тоді як 1 відсоток найбагатших американців розпоряджався більш ніж 17 % сукупного доходу). Стандартне пояснення навіть не намагається виявити причину, чому середні доходи нижніх 90 відсотків фактично знизилися протягом перших шести років відновлення, що вже минули після Великої рецесії.

І нарешті, стандартне пояснення не обґрунтовує вражаючого факту, що середня зарплата молодих випускників з урахуванням рівня інфляції також перестала зростати. Хоч нещодавні випускники коледжів продовжують отримувати вищу платню, ніж молоді люди без освіти, та зростання обсягу їхньої платні геть припинилося. Фактично протягом 2000–2013 років реальна середня погодинна оплата праці молодих випускників коледжів знизилася. На 2014 рік, за даними Федерального резервного банку Нью-Йорка, частка недавніх випускників коледжів, зайнятих на робочих місцях, що, як правило, не потребують вищої освіти, становила 46 % (порівняно з 35 % випускників коледжу загалом). New York Times назвала цю групу «генерація Лімбо» — високоосвічені молоді люди, чия кар’єра застрягла на нейтральній смузі, тож їм довелось зайняти безперспективні робочі місця без жодного натяку на подальшу кар’єру.

На 2014 рік, за даними Федерального резервного банку Нью-Йорка, частка недавніх випускників коледжів, зайнятих на робочих місцях, що, як правило, не потребують вищої освіти, становила 46 % (порівняно з 35 % випускників коледжу загалом). New York Times назвала цю групу «генерація Лімбо» — високоосвічені молоді люди, чия кар’єра застрягла на нейтральній смузі, тож їм довелось зайняти безперспективні робочі місця без жодного натяку на подальшу кар’єру.

Щоб краще зрозуміти, що трапилося із середнім класом, варто вивчити зміни в організації ринку, які підвищили рентабельність великих корпорацій із Волл-стрит, одночасно послабивши ринкову позицію та спроможність середнього класу разом із його політичним впливом. Цю трансформацію можна назвати «перерозподілом вгору», але не звичайним, а особливим, «витонченим» перерозподілом. Уряд не оподаткував середній клас та незаможних, передавши частину цих доходів багатим. Уряд — вкупі з тими, хто найбільше впливає на нього, — запровадив «перерозподіл вгору» опосередковано, за допомогою зміни правил гри.

Спочатку розгляньмо фундаментальні зміни, що відбулися з правами власності в корпораціях. До 1980-х, як я вже зазначав, великі корпорації насправді належали всім сторонам, які були в них зацікавлені та яких вважали такими, що мали легітимні претензії до чи на них. Уже в 1914 році популярний журналіст і соціальний філософ Волтер Ліпман закликав керівників американських корпорацій служити своїй державі. «Люди, пов’язані з [великою корпорацією], не можуть уникнути того, що від них очікують дій, у яких мають простежуватися підходи держслужбовців. … Деякі великі підприємці визнають це. Вони дедалі частіше звертаються до своєї “відповідальності” та свого “служіння”».

Згодом, у 1932 році, Адольф Берлі й Гардінер Мінз (перший — адвокат, другий — професор економіки) опублікували дослідження «Сучасна корпорація і приватна власність», яке справило відчутний вплив, показавши, що топ-менеджери гігантських компаній Америки не підзвітні навіть власним акціонерам, працюючи в компаніях «у своїх інтересах і… використовуючи частину активів на власні цілі». Рішення, яке запропонували Берлі й Мінз, полягало в розширенні можливостей всіх груп всередині країни, яких зачіпають своїм впливом великі корпорації, у тому числі працівників і споживачів. Дослідники дійшли висновку, що корпоративні керівники майбутнього — це радше професійні адміністратори, які неупереджено й професійно реагують на вимоги та потреби інвесторів, працівників, споживачів і громадян, відповідно задовольняючи вимоги кожної зі сторін. «Для виживання корпоративної системи, — писали Берлі й Мінз, — потрібно, щоб контроль великих корпорацій перетворився на суто нейтральну технократію, яка врівноважує претензії та вимоги різних суспільних груп, віддаючи кожній частину доходів радше на основі державної політики, аніж приватного користолюбства».

«Для виживання корпоративної системи, — писали Берлі й Мінз, — потрібно, щоб контроль великих корпорацій перетворився на суто нейтральну технократію, яка врівноважує претензії та вимоги різних суспільних груп, віддаючи кожній частину доходів радше на основі державної політики, аніж приватного користолюбства».

Це бачення корпоративного управління, здається, було широко сприйнятим у суспільстві наприкінці Другої світової війни. «Робота менеджерів — проголосив Франк Абрамс, голова компанії Standard Oil (Нью-Джерсі), у промові 1951 року, що узагальнювала думки генеральних директорів того часу, — полягає в підтримці справедливого й дієвого балансу між претензіями різних груп інтересів, що безпосередньо зазнають впливу… акціонерів, працівників, клієнтів та громадськості. Частково бізнес-менеджери набувають професійного статусу тому, що вони вважають своїми деякі базові обов’язки [перед загалом], які інші професіонали давно визнали своїми».

На початку 1950-х років журнал Fortune закликав керівників стати «промисловими державними діячами». Ними вони в багатьох розуміннях і стали (допомагаючи спрямовувати економіку в напрямку всеохопного процвітання). У листопаді 1956 року журнал Time зазначив, що бізнес-лідери були готові «оцінювати свої дії з огляду не тільки на прибутки і збитки» власного фінансового результату, але й «прибутки та збитки загалу». Корпорація General Electric проголосила, що служитиме «збалансованим інтересам» всіх зацікавлених сторін. Лідер целюлозно-паперової індустрії Зеллербах повідомив Time, що «більшість американців підтримують приватне підприємництво, але не як Богом дані права, але як найкращий спосіб вести бізнес у вільному суспільстві… Вони вважають, що управління бізнесом — це служіння, і тому очікують, що керівники спрямовуватимуть економіку так, як вимагає суспільна довіра, на користь усього народу».

Але наприкінці 1970-х і на початку 1980-х років з’явилося принципово інше бачення корпоративної власності. Його принесли ті, хто готовий до корпоративного рейдерства й ворожих поглинань: власники високодохідних спекулятивних облігацій — засобів примусу і спокушування, покликаних підштовхнути акціонерів продати свої акції. Їхніми інструментами були позикові кошти, що використовувалися для викупу та відволікання уваги, щоб позбавити впливу керівників індустрії, орієнтованих на загальне благо (це, на погляд спекулянтів, позбавляло акціонерів їхнього багатства). Для рейдерів лише акціонери були єдиними законними власниками корпорації, а тому єдиною справжньою метою корпорації є максимізація акціонерного прибутку.

Такі зміни невипадкові. Вони — результат трансформацій у правовій та інституційній організації корпорацій і фінансових ринків — змін на користь корпоративних інтересів та Волл-стрит.

У 1982 році на фондовому ринку з’явився ще один великий пул капіталу, адже Конгрес дозволив ощадним банкам — фундаменту місцевих іпотечних ринків — інвестувати накопичення своїх вкладників у широкий спектр фінансових продуктів (включно зі спекулятивними облігаціями й іншими ризикованими оборудками, що обіцяли високі доходи).

У 1974 році за наполяганням пенсійних фондів, страхових компаній та банкірів Конгрес ухвалив Закон про захист пенсійних доходів працівників. До цього пенсійні фонди та страхові компанії могли інвестувати тільки в надійно гарантовані корпоративні й державні облігації — фідуціарні зобов’язання за договорами з бенефіціарами пенсійних та страхових полісів. Закон 1974 року запровадив зміни, що дозволили пенсійним фондам і страховим компаніям інвестувати свої портфелі на фондовому ринку, у такий спосіб відкриваючи величезному пулові капіталу доступ до роботи на Волл-стрит. У 1982 році на фондовому ринку з’явився ще один великий пул капіталу, адже Конгрес дозволив ощадним банкам — фундаменту місцевих іпотечних ринків — інвестувати накопичення своїх вкладників у широкий спектр фінансових продуктів (включно зі спекулятивними облігаціями й іншими ризикованими оборудками, що обіцяли високі доходи). Той приємний факт, що уряд застрахував заощадження та кредити від збитків, зробив ці інвестиції ще заманливішими (і вони врешті-решт коштували платникам податків приблизно 124 мільярди доларів, після того як багато банків збанкрутували). Водночас адміністрація Рейгана ослабила інші банківські й фінансові правила та скоротила штат інспекторів Комісії з цінних паперів і бірж.

Усе це допомогло корпоративним рейдерам зібрати потрібний капітал і дозволи регуляторних органів, потрібні для здійснення примусових поглинань. Протягом 1970-х років сталося лише 13 таких поглинань компаній, вартість яких становила 1 мільярд доларів США. Уже протягом 1980-х ця кількість зросла до 150.

Протягом 1979–1989 років фінансові спекулянти за допомогою позикових коштів здійснили понад 2000 викупів, кожен із яких коштував понад 250 мільйонів доларів (свавілля було тимчасово зупинено тільки тоді, коли рейдер Айван Боескі погодився бути інформатором — це було частиною його угоди зі слідством про визнання вини за звинуваченням в інсайдерській торгівлі й маніпулюванні ринком. Боескі вплутав Майкла Мілкена та його компанію Drexel Burnham Lambert, що була генератором незабезпечених облігацій, у схему маніпулювання цінами на акції та шахрайство з клієнтами. Фірму визнали винною. Звинувачення Мілкена містило 98 пунктів включно з інсайдерською торгівлею та рекетом, тож його запроторили до в’язниці).

Навіть там, де не було рейдерства, керівники відчували тиск, що вимагав максимізувати прибутки акціонерів, інакше можна було стати об’єктом цікавості для поглинання. Отже, своєю основною роллю вони почали вважати підвищення курсу акцій. Роберто Гойсуета, генеральний директор компанії Coca-Cola, сформулював нову філософію, яка сильно контрастувала з поглядами корпоративних державних діячів попередніх десятиліть: «У нас є одне завдання: генерувати чесні прибутки для наших власників», — сказав він. Кожному було зрозуміло, що під «чесними прибутками» мається на увазі максимально можливі.

Навіть там, де не було рейдерства, керівники відчували тиск, що вимагав максимізувати прибутки акціонерів, інакше можна було стати об’єктом цікавості для поглинання. Отже, своєю основною роллю вони почали вважати підвищення курсу акцій.

Для керівників найпростіший і найпряміший шлях до здійснення цього подвигу пролягає через скорочення витрат — особливо в зарплатних відомостях, що становили найсуттєвіші витрати для більшості корпорацій. Відповідно корпоративних державних мужів 1950-х і 1960-х років замінили корпоративні різники 1980–1990-х, що на жаргоні того часу звертали увагу майже суто на отримання «м’яса» (активів), «вирізали жир» (скорочували витрати) й «урізали до кісток» (зменшували до мінімуму). Коли Джек Велч очолив General Electric у 1981 році, ціна компанії на фондовому ринку була менш ніж 14 мільярдів доларів. Коли він пішов у відставку в 2001-му, сума становила приблизно 400 мільярдів доларів. Велч досяг цього значною мірою завдяки скороченню зарплатного фонду. До того як він зайняв цю посаду, більшість працівників GE весь свій кар’єрний шлях пов’язували з компанією. Але протягом 1981–1985 років чверть із них — сто тисяч — втратили роботу, через це Велч заробив собі прізвисько «Нейтронний Джек». Навіть у хороші часи гендиректор GE закликав своїх старших менеджерів щороку змінювати 10 % підлеглих, щоби зберігати конкурентоспроможність компанії.

Інші керівники намагалися перевершити навіть Велча. Як, наприклад, Аль «Бензопила» Данлоп, генеральний директор компанії Scott Paper, що звільнив 11 тисяч осіб (включно з 71 % працівників штаб-квартири). Хлопці на Волл-стрит були вражені, а акції компанії виросли на 225 %. Коли Данлоп перейшов до компанії Sunbeam у 1996 році, він одразу ж звільнив половину з 12 тисяч робітників (прикрість спіткала його самого, спійманого на підробці звітності Sunbeam. Тоді Комісія з цінних паперів і бірж подала на нього в суд за шахрайство, а це коштувало Данлопові 500 тисяч доларів і згоди ніколи більше не обіймати посад службовця або директора будь-якого відкритого акціонерного товариства). Я вже згадував компанії IBM та Hewlett-Packard, обидві — до трансформації — відомі своєю політикою пожиттєвої зайнятості та високої заробітної платні. Пізніше обидві добряче «помахали сокирчиною». Унаслідок цього ціни акцій зросли, як і компенсаційні пакети керівників компаній.

Результати визнали ефективними, оскільки теоретично ресурси досягли вищого, а отже — кращого рівня використання. Але людські витрати на цю трансформацію теж були відчутними. Звичайні робітники лишалися роботи та платні, багато місцевих громад занепало. Прибутками, які дало це зростання ефективності, також вдалося скористатися не надто широким суспільним колам.

Оскільки корпорації неухильно послаблювали спроможність працівників відстоювати власні інтереси на переговорах з приводу колективних договорів про працю, зв’язок між продуктивністю та доходами робітників було розірвано. Із 1979 року продуктивність у країні зросла на 65 %, але середня винагорода робітника збільшилася лише на 8 %. Майже всі прибутки від зростання поділили між собою представники верхівки. Як уже зазначалося, сьогодні середній робітник повернувся до економічного рівня, не кращого, ніж його еквівалент тридцять років тому (з урахуванням рівня інфляції). До того ж рівень економічної захищеності більшості навіть впав. Невипадково мало людей взагалі володіє будь-якими акціями.

VoxUkraine — унікальний контент, який варто читати. Підписуйтесь на нашу e-mail розсилку, читайте нас в Facebook і Twitter, дивіться актуальні відео на YouTube.

Ми віримо, що слова мають силу, а ідеї – визначний вплив. VoxUkraine об’єднує найкращих економістів та допомагає їм доносити ідеї до десятків тисяч співвітчизників. Контент VoxUkraine безкоштовний (і завжди буде безкоштовним), ми не продаємо рекламу та не займаємось лобізмом. Щоб проводити більше досліджень, створювати нові впливові проекти та публікувати багато якісних статей, нам потрібні розумні люди і гроші. Люди є! Підтримай VoxUkraine. Разом ми зробимо більше!


Застереження