Уривок з книжки «Митрополит Андрей Шептицький і принцип «позитивної суми»

29 липня 2020 в Україні вшанували 155 років від дня народження Митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. Він був не тільки главою української греко-католицької церкви, а й однією з найвеличніших та неординарних постатей ХХ століття.

На яких принципах митрополит Андрей розвивав освіту, підприємництво, банківську справу, громадянське суспільство, попри те, що його богословські ідеї випереджали час чи не на пів століття? Чому погляди митрополита не втрачають актуальності зараз та що варто від нього навчитися? Відповіді на ці питання можна знайти у книзі Мирослава Мариновича «Митрополит Андрей Шептицький та принцип «позитивної суми». Ділимося уривком з книжки, яку опублікувало Видавництво Старого Лева.

Розділ 2. СФЕРА ЕКОНОМІЧНИХ СТОСУНКІВ

Середній клас — основа економічної сили

У часи Шептицького поняття «середній клас» еволюціонувало в його сучасне розуміння. Суть явища вже знаходить своє відображення в працях Митрополита:

Наука Ісуса Христа не лише для окремих осіб, а й для усього суспільства є дорогою до доброго буття, є найкращою підставою економічної сили суспільства, яку становить не сума маєтків, а пересічна заможність усіх. Лиш те суспільство багате й сильне, в якому всі або майже всі відповідно до свого положення є заможними. Суспільству не надто придадуться багатства, коли вони нерівномірно розподілені на всі верстви і, наскільки це можливо, на всіх людей. А такий рівномірний розподіл неможливий без морального права, яке зобов’язує рівною мірою всіх [т. І, с. 8].

Згадка про «моральне право» повертає нас до нинішніх українських дискусій про аморальність олігархічного ладу, який допускає концентрацію багатств у руках небагатьох, що супроводжується зубожінням більшості населення. Користуючись недосконалостями українського ладу, олігархам вдалося почасти вивести себе з-під дії верховенства права (вибіркове правосуддя та лазівки в оподаткуванні), проте вивести себе з-під дії морального права, за Шептицьким, їм не під силу.

Своєю чергою, згадка про «рівномірний розподіл» може стурбувати когось подібністю до відомої комуністичної утопії — так званої «зрівнялівки». Щодо цього у Шептицького є дуже чітке роз’яснення:

Уже за самою природою і неминучістю існують поміж людьми великі і численні відмінності, яким ніяк зарадити не можна. Уже від народження людина людині не рівна. Природа дає одному довше життя, більшу силу, сильніше здоров’я, більше талантів — дари, в яких іншим відмовляє або якими інших наділяє не в рівній мірі… До того ж і плин життя, обставини — те, що долею називаємо і що не залежить від волі людей або залежить лише незначною мірою, — все це дає кожній людині настільки різне життя, що мріяти про безумовну рівність людей — це противитися самій природі речей. До того людина, будучи паном своїх вчинків, кожна з більшою або меншою охотою і наполегливістю в праці, послідовними діями, більш-менш незмінним напрямом своєї праці, ідеями життя, моральністію або браком принципів свою долю сама собі змінює, виправляючи або псуючи те, що природа і доля дала [т. І, с. 526].

Отже, Шептицькому йдеться не про урівнювання доходів усіх без урахування особистих талантів, а про недопущення концентрації багатств у руках небагатьох, у чому він бачить порушення морального закону. У його розумінні, діяти за вимогами морального права — це, фактично, дати кожній людині можливість розвинути свої природні задатки, які в кожному випадку є унікальними.

Досвід милосердя і подолання патерналізму

Заохота до милосердя була звичною практикою Церкви ще з часів Христа. І Митрополит Андрей невтомно закликає вірних до діл милосердя, висловлюючи часом надзвичайно афористичні формули:

Будьте ощадними, але не скупими! Ви, багаті, пам’ятайте, що дóбра, які посідаєте, маєте від Бога, а Бог наказав Вам давати милостиню. […] В годину смерті з цілого майна залишиться Вам лиш те, що Ви дали убогому [т. І, с. 9].

Багатших треба схиляти до любові та милосердя щодо убогіших, а убогіших [слід] остерігати перед пожаданням чужого добра [т. І, с. 24].

За винятком крайньої потреби, цей обов’язок милостині є обов’язком не справедливості, а любові — обов’язком, до якого нікого не можна змушувати дорогою права [т. І, с. 538].

Милостиня очищує душу від гріха [т. ІІ, с. 65].

А 1900 року в посланні «Християнська робота» Шептицький формулює ще один важливий елемент, почерпнутий із «Rerum Novarum»:

Помагайте убогому не лиш з дня на день, а, як можете, так поможіть, щоб він міг вийти з біди та стояти на своїх власних ногах. Давайте убогому здатність до заробітку — научіть його, покажіть йому, як би він сам міг свою долю поправити [т. І, с. 10].

Давайте молоді таку просвіту, яка навчила б їх не лише теорії, а й практики життя. Учіть їх жити. Звертайте їхнє бажання й охоту до того, що є підставою багатства й народної сили. Нехай молодь вчиться любити свою землю, нехай вчиться при ній працювати, нехай майбутні покоління візьмуть у свої руки торгівлю і промисел, бо завжди слабким є суспільство, що свого промислу не має; убогим є суспільство, в якому торгують чужинці. Не те суспільство щасливе й багате, яке має численних теоретиків, а те, яке в кожному напрямі є самодостатнім. Виробляйте в молоді самостійність, індивідуальність, учіть їх розраховувати більше на себе, ніж на інших, не оглядатися на поміч уряду і [свого] краю, а власною ініціативою дороблятися самостійного буття [т. І, с. 13].

Тут, як бачимо, йдеться не просто про звичайне доброчинство і харитативну працю. У формулі Шептицького йдеться про те, що замість того, щоб принести спраглому склянку води, краще відкрити йому шлях до цілого озера. Адже саме це принесе людині економічну самостійність і привчить не покладатися щоразу на допомогу держави чи харитативних організацій.

В іншому випадку Митрополит дав іще одне важливе роз’яснення:

Ті, що просять, покликуються не раз на євангельську обітницю:«Просіть, і дасться вам» (Мт. 7, 7). Коли з такою надією звертаються до людей, помиляються. Ті слова відносяться не до прохання до людей, а молитви до Бога. Про людей інакше сказано у Св[ятому] Письмі: «Не надійтеся на князів, на синів чоловічих, бо в них нема спасення» (Пс. 145, 2) [т. ІІ, с. 187].

Тобто євангельська обітниця «Просіть, і дасться вам» не є заохотою до жебрацтва, а стосується виключно Бога. Бо лише на Нього треба надіятися. Бо є лише одна Особа, покладання на яку не є патерналізмом, — це Бог. Як є лише один Автор, присвоєння чиїх думок не є плагіатом, — Господь. Навпаки, цей Автор прагне якомога масовішого засвоєння Його постулатів.

Сьогодні важко навіть уявити, наскільки революційними для того часу були оці рекомендації Церкви. Особливо це стосувалося Галичини часів раннього Шептицького, в якій панував патерналізм і, за влучними словами Зиновія Свереди,

люди вийшли з панщини, але панщина не вийшла з них. Вони вірили в цісаря, який може зробити їхнє життя кращим, вірили інституціям, але не вірили собі. Вони віддавали право вибору різним монополістам.

Хибні ідеології як причини руйнації економічного та суспільного ладу

Ці думки можна було б і не переносити в окремий підрозділ, оскільки у кожному з попередніх підрозділів порушення якоїсь передумови справедливого ладу неминуче призводить до його руйнації. Проте схоже, що на одному моменті Митрополит Андрей особливо зосереджує нашу увагу. Це — хибні ідеології.

Про засудження Шептицьким соціалістичної теорії класової боротьби ми вже згадували раніше. Однак так само рішуче остерігав Митрополит і щодо інших аспектів соціалістичної доктрини, зокрема щодо скасування приватної власності.

Як буде усяка приватна власність скасована, то був би скасований і Закон Божий, що забороняє красти. Тож крали б найперше ті, що на Божий Закон вже тепер не зважають. Ніхто б їх і не зміг спинити, бо вже й не могло би бути такого права, що забороняє красти [т. І, с. 449].

Досвід учить, що людині не легко бути чим-небудь вдоволеній, вона завжди бажає більше. Досвід учить, що це бажання, надія зиску, надія відрізнятися від інших є головним рушієм усіх людських змагань. Відберіть людям надію і бажання поліпшити собі долю — то зникне торгівля, і промисел, і ремесла, у русі наших часів обов’язково настане застій і мертвота [т. І, с. 520].

Програма соціалістів, у разі здійснення, принесла би убогим справжню шкоду, бо відібрала б їм можливість вільно розпоряджатися своєю кривавицею [результатами тяжкої праці] [т. І, с. 521].

Першим принципом суспільної християнської акції є недоторканність приватної власності [т. І, с. 526].

У цьому ж руслі критики соціалістичної програми формується і ставлення Митрополита Андрея до приватної власності на землю і на засоби виробництва:

Шматок землі, куплений за зароблений гріш, є рішуче зарібком робітника в іншій формі. Він має на той ґрунт таке саме право, як на свій заробіток, тобто право вільно розпоряджатися ним, право власності над ним. Бо право власності є нічим іншим, як лиш правом розпоряджатися якоюсь річчю [т. І, с. 521].

Зі всіх можливих способів запевнити власне утримання найпевнішим є посідання землі [володіння землею], і навіть єдиним, бо земля одна утримує своїми плодами життя, і хто не впевнений у тому, що отримуватиме плоди землі, той не матиме певності, що забезпечить власне життя. А таку впевненість матиме лише той, хто має шматок землі у власності. Бо лиш земля видає те, що для життя потрібне. Для того людина мусить мати право не лише до набування плодів землі, а й до посідання самої землі. Це природне право людини належало їй іще перед будь-яким існуванням держави, бо людина є старшою від держави і посідала право на підтримання свого тілесного життя іще перед тим, як з’явилася держава [т. І, с. 523].

А це, зрештою, його природне право, бо так, як він має право на життя, так має і право на те, без чого його життя є непевне. А таке забезпечення знаходить лишень у приватній власності на засоби виробництва, і передовсім на землю [т. І, с. 523].

Зрозуміло, що ці слова мимоволі вторгаються у суперечки в Україні щодо потреби скасувати мораторій на продаж землі. Обстоювання Шептицьким права на посідання землі є однозначним, і на це можна було би посилатися, якби не одне «але». Йдеться саме про те, чи можна буде забезпечити справедливий розподіл землі в умовах нинішнього законодавчого поля і — що значно важливіше! — в умовах нинішньої правової практики. Адже недогляд держави або ж корупційні зловживання можуть призвести до такої великої кривди, після якої нова селянська жакерія видасться неминучою.

Загалом для Митрополита прийнятнішим є демократичний лад, про що він, зрештою, і сам засвідчує у першому ж параграфі, яким розпочинає свою працю «О квестії соціяльній»:

Демократичний рух, що в усій Європі під стяг оборони убогих і скривджених покликує всіх благородних, не є для Церкви чужим, — навпаки, є для духовенства всіх країв симпатичним, бо і дух Христового Євангелія є духом щиро і широко демократичним [т. І, с. 513].

Цим він солідаризується передусім із повчанням свого улюбленого Папи Лева ХІІІ, дії якого характеризує так: Той «Папа робітників», найпопулярніший поміж пролетаріатом християнського світу, в енцикліці «Rerum Novarum» і в багатьох інших посланнях та промовах поставив засади і накреслив програму суспільної акції Церкви, в якій ту акцію повів на демократичні дороги… [т. І, с. 439–440].

В основі демократії лежить ліберальна теорія, проте ставлення Митрополита до догматичних її течій однозначно негативне:

Теорія про працю, яку захищала школа ліберальних економістів, є, певно, фальшива, якщо вона може захищати як справедливу таку низьку платню, що рівняється з найкрайнішою нуждою. Теорія та вважає працю за товар, вартість якої визначає пропорція попиту і продажу. Згідно з цією теорією, справедливою є кожна платня, яку робітник може досягти, а не яку працедавець змушений давати, без огляду на те, чи є справедливою пропорція між роботою і зарплатою. Зарплата при великій конкуренції робітників може сходити ліцитацією [на аукціоні] in minus до неможливо низької межі.

Та теорія служила капіталістичній системі і віддавала фабричних робітників у цілковиту неволю конкуренції, що пожирала всі малі підприємства і неминуче відбивалася на робітниках. Сьогодні [вона] загальновизнана між економістами за хибну і несправедливу [т. І, с. 530].

Цікаво простежити за аналізом самого Митрополита, щó він бачить хибного в обох теоріях (правій і лівій). Особливо важливо запримітити, як у його міркуваннях діє заперечення принципу «нульової суми», який перетворює одну зі сторін на здобич:

Ліберальна доктрина проголошувала в теорії, що кожній без винятку людині належаться всі права, проте не ставила питання про те, чи здійснення цих прав є для кожного можливе. Проголошувала автономію людини, усуваючи з-перед неї усілякі перепони до осягнення якнайбільшої міри дочасних дібр [земних благ], а забувалося, що при такій конкуренції усі слабші люди не вистоять, не передбачалося або не хотілося бачити, що зубожілі стануть здобиччю багатших, що праця буде потоптана капіталом.

В реакції на давню ліберальну манчестерську школу проголошується тепер надмірне домінування суспільства над людиною [соціалізм]. В теорії знову проголошується абсолютна рівність усіх людей, рівні суспільні права для всіх, проте знову забувають поставити питання: чи можливим є виконання цих рівних прав? Знову не передбачається, що слабші люди неминуче стануть здобиччю сильніших, що нова неволя загрожує убогим і слабким, яка буде тим страшніша, що [слабші] не будуть мати і надії поліпшити свою долю, бо через невіру втратять ту втіху й надію, які дає релігія [т. І, с. 522].

Тому-то ми, християни, рішуче відкидаємо принцип соціалізму як хибний і шкідливий, після якого держава повинна згорнути усіляку приватну власність і замінити її на громадське добро. Ця теорія, згідно з наукою християнства, шкодить убогим, яких треба рятувати, противиться природним правам людини, приписує державі владу, якої та не має, збурює громадський спокій і безпеку [т. І, с. 526].

Отож, підсумовуючи, не буде помилкою стверджувати, що підтримка Митрополитом демократичної ідеї спирається не на політичні чи ідеологічні аргументи, а визначається лише тою мірою, наскільки демократія збігається з євангельськими засадами:

Опіка над убогими і захист тих, що самі себе захистити не вміють, рівність-братерство людей — це лиш право справедливості й любові до ближнього, на якому стоїть увесь євангельський закон [т. І, с. 513].

І навпаки, як тільки соціалістична чи ліберальна ідеології розминаються з Божим Законом, вони, за Шептицьким, перестають відповідати глибинним інтересам людського суспільства:

Бо демократія, і свобода, і навіть далеко йдуча участь усього народу у здійснюванні керівної влади можуть гарантувати йому мир, добробут і щастя, але коли у здійснюванні цієї свободи і прав народ мав би йти за фальшивими гаслами революції чи соціалізму, а також, одурений хибними надіями, домагався б надмірної свободи без пошанування тих основних законів, на які спирається кожен громадський порядок, то безпосереднім наслідком таким чином зрозумілої свободи чи демократії мусила б бути анархія, а слідом за нею — неволя, нужда і руїна [т. ІІІ, с. 134–135].