Від імені народу. Чому Україна терміново потребує реформи виборчої системи

Пропорційна система з відкритими партійними списками створить стимули для формування партій, заснованих на ідеях, а не на особистостях

Автор:

Пропорційна виборча система з відкритими партійними списками підвищить політичну залученість, а також допоможе вирішити іншу серйозну проблему української політики – відсутність партій, заснованих на ідеях.

Пропорційна виборча система більш інклюзивна, ніж система одномандатних округів, тобто вона залишає осторонь менше виборців. Водночас відкриті партійні списки запобігатимуть торгівлі місцями у виборчому бюлетені. Вони створюватимуть стимули для залучення тих, хто вже має народну підтримку на місцевому рівні. В результаті можуть з’явитися політичні партії, сконцентровані навколо ідей, а не окремих осіб. Тому ми вважаємо, що в Україні потрібно запровадити пропорційну виборчу систему з відкритими списками.

Теоретичні міркування

Центральним елементом представницької демократії є парламент. Він ухвалює законодавство, тобто «правила гри», яких має дотримуватися суспільство.

У багатьох країнах парламент також призначає виконавчу гілку влади (уряд). Таким чином парламентські вибори фактично визначають напрямок руху країни в наступні декілька років, а їхній результат впливає на всіх громадян, незалежно від того, за кого вони голосували й чи голосували взагалі. Водночас на результат виборів впливають не лише уподобання та переконання людей, але й дизайн виборчої системи [1].

Яскравим прикладом цього є останні вибори в США, де Клінтон набрала майже на 3 мільйони більше голосів, але все одно програла Трампу.

Очевидно, що не існує ідеальної виборчої системи – кожна має свої переваги й недоліки. Найчастіше в літературі згадують баланс між репрезентативністю та підзвітністю. Пропорційна система є більш репрезентативною (коли виборці віддають свої голоси тій партії, чиї ідеї чи програму вони підтримують). Тоді як мажоритарна система підвищує підзвітність (коли виборці певного регіону обирають одного кандидата зі списку) [2].

Справді, «мажоритарка» дозволяє виборцям легко побачити, який закон підтримав чи не підтримав «їхній» депутат. Однак цей депутат може бути обраний меншістю виборців округу [3].

Від теорії до реальності

На практиці дуже рідко можна бачити чисто репрезентативні або чисто мажоритарні виборчі системи. Репрезентативні системи зазвичай мають прохідний бар’єр, який партія повинна подолати, щоб здобути хоча б одне місце в парламенті. Таким чином, менш популярні партії залишаються «за бортом». Голоси, віддані за ці партії, можна вважати «втраченими». Це знижує репрезентативність, але водночас спрощує для парламенту формування коаліції, призначення уряду та ухвалення необхідних законодавчих актів.

Існують також мажоритарні системи, в яких кандидати явно асоціюють себе з однією з політичних партій (наприклад, у Великій Британії). У деяких країнах виборча система змішана. Наприклад, нещодавно прийнятий виборчий закон в Італії передбачає, що ⅓ місць у парламенті дістанеться депутатам, обраним у мажоритарних округах, а решту місць буде заповнено через голосування за партійними списками.

Кілька десятків країн світу мають виборчу систему з відкритими партійними списками. Якщо просто: в такій системі виборці не лише обирають партію, але й можуть впливати на місце кандидата у партійному списку, а отже й на імовірність обрання цього кандидата.

Усі ці системи відрізняються за своєю відкритістю, тобто вони мають різні правила для визначення того, яким чином кандидати можуть просуватися вгору партійним списком. Деякі дослідження [4] показують, що система відкритих списків приводить до більшого задоволення виборців, зумовленого сильнішим відчуттям справедливості.

Тут необхідно зробити одне важливе застереження. Теоретичні моделі побудовані на двох припущеннях. Перше – те, що політичні партії є «класичними» партіями, тобто засновані на певному наборі ідей. Отже, репрезентативність означає, що партія представляє певну кількість громадян, які поділяють її ідеї та хочуть бачити ці ідеї на порядку денному національної політики. Підзвітність ґрунтується на припущенні, що виборці справді цікавляться тим, які закони підтримує депутат, обраний від їхнього округу, і слідкують за його законотворчою діяльністю. Водночас така підзвітність необов’язково є позитивом – адже вона створює стимули для депутатів підтримувати популістські законопроекти, а не болючі, але необхідні реформи.

На жаль, в Україні припущення, на які спираються розглянуті вище теорії, не справджуються. У нашій країні, на відміну від розвинутих демократій, існує дуже мало «справжніх» партій (тобто заснованих на певному наборі ідей щодо розвитку країни).

Українські партії – це скоріше політичні проекти керовані людьми, які хочуть потрапити до парламенту для лобіювання певних інтересів [5].

Багато партій є лише порожніми «ліцензіями», які можуть бути куплені зацікавленими особами.

Так, на 1 січня 2019 року в Україні було зареєстровано 352 партії, хоча лише 3.5% українців (або близько 1.2 мільйона людей старших 18 років) були членами якоїсь політичної партії. Із 29 партій, які брали участь в останніх виборах у листопаді 2014 року, лише 6 пройшли до парламенту.

До того ж, ми маємо сумніви, що більшість українських виборців уважно стежать за своїми обраними депутатами [6] – інакше практика «засівання округів» перед виборами не була б такою успішною.

Українська виборча система: історична перспектива

Україна декілька разів змінювала виборчу систему – від повністю мажоритарної до повністю пропорційної та до напівпропорційної.

У 1993 році було прийнято повністю мажоритарну систему. У 1997 році виборчу систему було змінено на змішану – 50% депутатів обиралися за одномандатними округами й 50% за партійними списками. Вибори 2006 року та дострокові вибори 2007 року були проведені за повністю пропорційною системою, а у 2010 році відбулося повернення до змішаної виборчої системи. Таким чином, з 1991 року Україна обирала свій парламент один раз за повністю мажоритарною системою (1994), двічі за повністю пропорційною (2006, 2007) і чотири рази за системою 50/50 (1998, 2002, 2012, 2014).

Виборчий бар’єр також змінювався: у 1998 і 2002 роках він становив 4%, під час виборів  2006 та 2007 років – 3%, а з 2012 року він становить 5%.

Сьогодні мажоритарна частина виборчої системи нагадує британську, тобто кандидат може балотуватися від політичної партії, але також може бути самовисуванцем.

Після парламентських виборів 2014 року багато політичних гравців заявили про необхідність коригування виборчої системи, щоб зробити її більш репрезентативною. Так, 2014 року Президент України закликав перейти до пропорційної виборчої системи з відкритими списками. Таке саме положення було включене до коаліційної угоди. Відповідний проект нового Виборчого кодексу було подано до парламенту 2015 року та ухвалено в першому читанні 2017 року.

Вади чинної виборчої системи України

Починаючи з 2010 року в Україні діє змішана виборча система, за якої половина з 450 парламентарів обирається за пропорційною системою із закритими партійними списками і 5% прохідним бар’єром, а друга половина – за мажоритарною системою (див. екскурс в історію у Врізці 1).

Ми вважаємо, що на сучасному етапі демократичного розвитку України така система слабко відповідає потребам нашої держави через важливі вади як пропорційної, так і мажоритарної складової.

Добре забезпечуючи представництво виборців, пропорційна складова із закритими партійними списками водночас створює умови для політичної торгівлі.

Оскільки українські партії часто об’єднуються не навколо цінностей, а навколо своїх лідерів, пропорційна система із «закритими» списками дозволяє партійним лідерам торгувати місцями в списках, а отже й мандатами. Депутати, які «купили своє місце» в парламенті, скоріше зосередяться на власному порядку денному (намагаючись «повернути» свої внески), аніж на розробці політики, передбаченої партійною програмою. Часто такі депутати не голосують [7] разом зі своєю партією або взагалі залишають фракцію. Протягом 2000-х років переходи між партіями стали настільки поширеним явищем, що в українській політиці навіть з’явився спеціальний термін – «тушки» – для позначення партійних перебіжчиків. І хоча сьогодні офіційна зміна партії проблематична, оскільки перебіжчик може втратити мандат, торгівля та обмін голосами все ще практикуються.

Однак ще більші вади пов’язані з мажоритарною складовою. Кандидати в одномандатних округах дуже часто зосереджуються не на вирішенні системних проблем їхнього регіону чи країни, а намагаються «підкупити» виборців – шляхом, наприклад, встановлення лавочок у парках чи дитячих майданчиків, роздачею «гречки» чи грошей безпосередньо перед виборами або за допомогою спрямування державних субсидій до своїх округів і перерізання стрічок на об’єктах, побудованих за кошти Державного бюджету. Отже, кандидат із вищими фінансуванням чи кращими зв’язками в центральному уряді має більше шансів на перемогу, після якої матиме можливість використати своє місце в парламенті, щоб «повернути» гроші, витрачені на вибори. Іноді незрозуміло, до якої парламентської фракції цей кандидат приєднається в разі обрання.

Окрім цього, впливові кандидати в одномандатних округах можуть мати адміністративний вплив на членів місцевих виборчих комісій, які часто є бюджетниками (вчителями, бібліотекарями та ін.), що підвищує імовірність порушень під час виборів на користь таких кандидатів.

Нарешті, ключовий аргумент, який використовувався під час запровадження мажоритарної складової виборчої системи, більше не є дійсним. Мажоритарну частину було включено до виборчої системи для того, щоб «надати голос регіонам». Зокрема, проводилися аналогії з Сенатом США. Справді, люди звикли скаржилися «своїм» депутатам на місцеві проблеми, а ці депутати в свою чергу лобіювали додаткове бюджетне фінансування відповідних округів. Однак із розгортанням децентралізації з початку 2014 року регіони стали менш залежними від центрального уряду, а місцеві органи влади отримали більше як ресурсів, так і повноважень для вирішення місцевих проблем (школи, дороги тощо). Це дозволяє парламенту зосередитися на загальнонаціональних питаннях. Це також закладає умови для «органічного» росту політичних лідерів » із місцевого до національного рівня.

Отже, чинна система заохочує торгівлю місцями в парламенті. За неї дуже складно увійти до політики без значних інвестицій, тісних зв’язків із нинішніми гравцями чи спонсорської підтримки. Очевидно, що депутати, які тим чи іншим способом оплатили свій шлях до парламенту, будуть представляти інтереси не своїх виборців, а тих людей, які надали їм ресурси для покриття «вступного внеску».

Яка система краще підійшла б Україні?

Якими є бажані риси виборчої системи крім репрезентативності, підзвітності та ефективності уряду, обговорених вище? Простота для виборців є корисною. Однак у сучасній Україні, мабуть, найважливішим є створення стимулів для формування партій, заснованих на ідеях, а не на особистостях. Ми вважаємо, що повністю пропорційна система з відкритими партійними списками найкраще підходить для цієї цілі. На додачу вона зберігає переваги чинної змішаної системи та дозволяє позбутися її головних вад.

По-перше, пропорційна система з відкритими партійними списками підвищує репрезентативність. На прикладі виборів 2014 року ми демонструємо у Врізці 2, що кількість «втрачених» голосів за повністю пропорційної системи знизилася б з фактичних 43% до 27%. Водночас коли виборець може обрати не лише партію, але і її конкретного представника, у партій з’являється стимул просувати популярних кандидатів (тих, хто добре працював для своїх громад на посаді у місцевих органах влади чи в неурядовому секторі), а не тих кандидатів, які заплатили лідерові партії своєю лояльністю чи грошима.

По-друге, така система зберігає підзвітність депутатів, притаманну мажоритарці. Виборці так само матимуть можливість слідкувати за законодавчою та іншою діяльністю парламентаря, обраного від їхнього регіону. Однак, знаючи заздалегідь партію, до якої належить цей кандидат, виборці зможуть сформувати очікування щодо порядку денного, який ця особа буде підтримувати в разі обрання. Це знизить стимули для парламентаря голосувати за популістичні закони, щоб переобратися.

Нарешті, система з відкритими списками створить стимули для партій залучати місцевих політиків чи громадських активістів, популярних у даному регіоні. У свою чергу ці люди будуть зацікавлені в тому, щоб просувати не лише самих себе, але й свої партії. Така синергія знизить «плату за вхід» з місцевої до національної політики та створить конкуренцію всередині партій. Внутрішньопартійна конкуренція вимагає сильнішої основи для партії – ідейної, а не особистісної, оскільки за наявності внутрішньопартійної конкуренції лідер партії може бути змінений. Вона також підвищить інституційну якість та стійкість партій.

До того ж, якщо людина асоціюється з певною партією та публічно підтримує її ідеї, перебігання до іншої партії зашкодить репутації цієї людини та знизить імовірність, що її залучить до себе якась інша партія. Тому ми очікуємо зниження переходів між партіями після запровадження такої виборчої системи.

Насправді, Україна вже експериментує з модифікацією системи з відкритими списками. Під час виборів до місцевих (міських, районних, обласних) рад політичні партії повинні висувати не більше одного кандидата на кожен виборчий округ. Це нагадує британську систему (лише без самовисування), яку можна вважати граничним випадком пропорційної системи з відкритими списками – із лише одним кандидатом у партійному списку в кожному регіоні.

На останніх місцевих виборах були випадки успішної співпраці партій з місцевими активістами для отримання представництва у місцевих радах. Наприклад, розглянемо вибори в Ірпіні Київської області. На останніх виборах до муніципальної ради в 2015 році партія «Свобода» залучила місцевих активістів, шанованих громадою, і спромоглася здобути 4 з 36 місць (11%) у міській раді, тоді як її основна виборча база знаходиться на заході України, і під час парламентських виборів 2014 року партія здобула 6,25% голосів у виборчому окрузі №95, до якого належить Ірпінь. Таким чином партія покращила свій імідж у регіоні, тоді як активісти отримали  від партії організаційну підтримку своєї діяльності. Саме таку синергію ми очікуємо побачити після запровадження пропорційної виборчої системи з відкритими списками.

Аналіз «втрачених» голосів під час парламентських виборів 2014 року

Аналіз даних виборів 2014 року показує, що частка втрачених голосів у пропорційній частині системи значно менша, ніж у мажоритарній (ми визначаємо як «втрачені» голоси, віддані на підтримку партії чи кандидата, які не перемогли). У той рік проголосувало 15.8 мільйонів людей. У 198 [8] виборчих округах близько 5.5 млн голосів було віддано на підтримку кандидатів, які перемогли, та 9.7 млн голосів (61% тих, хто проголосував) отримали ті, хто програв. У пропорційній частині системи лише 3.5 млн голосів (22%) були втрачені. Однією з причин цього є принцип «переможець отримує все», який діє в мажоритарці, тоді як у пропорційній системі всі виборці, чиї партії подолали прохідний бар’єр, отримують представництво в парламенті.

До того ж, 84% (166 зі 198) депутатів-мажоритарників потрапили до парламенту отримавши менш ніж 50% голосів у своїх округах. У 37 округах переможці отримали менше 25% голосів, тому їх можна сміливо назвати кандидатами меншості.

Для полегшення сприйняття представляємо наші міркування у таблиці 1. Зверніть увагу, що чинна виборча система неявно припускає, що кожен виборець віддає ½ свого голосу партії, а іншу половину – кандидату від одномандатного округу. При чинній системі втрачається 43% голосів (22% – у пропорційній частині і 61% у мажоритарній – колонка 3).

Якби останні вибори проводилися за повністю пропорційною системою, то за інших рівних умов їхні результати повторювали б результати першої колонки таблиці, тобто було б втрачено 22% голосів.

Однак, на останніх виборах 2.6 млн голосів було віддано 96 кандидатам-самовисуванцям, які перемогли. Мабуть, при повністю пропорційній системі більшість із цих кандидатів приєдналися б до існуючих партій. Але уявімо крайній випадок, коли жоден із цих кандидатів не бере участі у виборах, і 2.6 мільйона їхніх прихильників також залишаються вдома. У цьому випадку буде втрачено 26,7% голосів (колонка 4 таблиці), що все одно менше, ніж 43% втрачених у чинній системі.

Таблиця 1. Порівняння часток втрачених голосів за різними виборчими системами

Пропорційна частина системи (50% парламенту) Одномандантна частина системи (50% парламенту) Всього (50% пропорційна й 50% одномандатна) 100-відсоткова пропорційна система (гіпотетично)
1 2 3 4
голоси, віддані за кандидатів чи партії, що перемогли, млн 12.2 5.5 (12.2+5.5)*0.5=8.85 12.2-2.6=9.6
«втрачені» голоси (віддані за кандидатів чи партії, які не пройшли до парламенту), млн 3.5 9.7 (9.7+3.5)*0.5=6.6 3.5
загальна кількість голосів 15.7 15.2 15.45 13.1
частка «втрачених» голосів, % від загальної кількості голосів 22% 61% 43% 26.7%

Останні зміни у суспільних мережах дають додатковий аргумент на користь повністю пропорційної системи. Близько двадцяти років тому рівень поширення Інтернету був низьким, а внутрішньорегіональні зв’язки – надзвичайно потужними та важливими. Сьогодні багато людей мають набагато міцніші міжрегіональні зв’язки. В доінтернетну епоху люди переважно спілкувалися з друзями, які живуть по сусідству, але тепер вони часто проводять більше часу спілкуючись у соціальних мережах із людьми, які знаходяться у сотнях кілометрів від них. Тому сьогодні багато людей мають більше спільного зі своєю спільнотою в соціальній мережі, ніж зі своїми сусідами. Такі люди радше оберуть до парламенту кандидата, який представлятиме їхню facebook-спільноту (що можливо при пропорційній виборчій системі), ніж того, хто обіцяє захищати інтереси їхнього регіону перед центральним урядом.

Гіпотетичний приклад. Якщо 10% виборців сильно географічно розосереджені (скажімо, 0.4% з них проживає в кожному з 25 регіонів України), але мають спільні цінності, то політична партія, яка представляє ці цінності, отримала б 10% парламентських місць за пропорційною системою і нуль за мажоритарною.

Прикінцеві зауваження

Існуючі пропорційні системі з відкритими списками мають різний дизайн. Вони відрізняються за кількістю кандидатів, яких виборець може обрати з партійного списку, за часткою голосів, яку повинен отримати кандидат, щоб просунутися вгору цим списком, та за іншими параметрами. Дизайн виборчої системи, яку сьогодні ухвалено в першому читанні (Врізка 3), доволі простий. І хоча він відрізняється від системи, запропонованої доктором Майєрсоном у нещодавньому інтерв’ю, ми вважаємо, що така система зможе створити стимули для політичних партій залучати місцевих лідерів – тих мерів, голів громад, районних і обласних рад, громадських активістів, які прислужилися відповідним громадам. Таке залучення зміцнить міжпартійну конкуренцію. Водночас присутність політиків, які просувають свою кар’єру «з низів» сприятиме внутрішньопартійній конкуренції. Це підвищить загальну якість політичних партій в Україні.

Пропорційна виборча система з відкритими списками також підвищить політичну інклюзію – менше голосів буде втрачено, а інтереси меншості будуть краще представлені в парламенті.

Конструкція виборчої системи, ухвалена в першому читанні

Самовисуванців не буде, усі кандидати будуть висуватися партіями. Усі партії повинні будуть скласти один національний список кандидатів і 27 «регіональних» списків, у яких буде не менше 5 осіб. Регіони визначені у законопроекті, і більшість із них співпадає з адміністративними областями (крім кількох міських агломерацій). Кожного кандидата можна буде включити лише до одного регіонального списку. Більш того, в списку повинно бути не менше 2 кандидатів однієї статі для кращого гендерного балансу.

Виборець повинен буде написати в бюлетені два числа – номер партії, яку він чи вона обирає (ці номери присвоюються партіям через лотерею), і номер кандидата з регіонального списку цієї партії, якому він чи вона надає перевагу. Якщо виборець не вказує номер кандидата, його голос зараховується партії в цілому. Якщо виборець вказує лише номер кандидата, бюлетень вважається недійсним.

Партія може потрапити до парламенту, якщо вона отримає не менше 4% голосів у межах країни. Подальший розподіл місць краще продемонструвати за допомогою числового прикладу. Припустимо, що проголосувало 20 мільйонів людей. Партія А отримала 10 мільйонів голосів, партія В отримала 8 мільйонів голосів, партія С – 1 мільйон голосів, а решта 1 мільйон голосів рівномірно розподілилися між рештою 10 партіями. Тоді так звана «квота» обчислюється так:

Q = [(10млн + 8млн + 1млн)/450] = 42 222 голосів – це «ціна» одного парламентського мандата.

Припустимо, що в першому регіоні за партію А віддали свої голоси 500 тисяч людей.

Тоді партія А отримає [500 000/42 222] = 11 парламентських місць від цього регіону.

Вона також матиме (500 000 – 42 222*11) = 35 558 «залишкових» голосів у регіоні 1.

11 мандатів буде надано кандидатам, внесеним до регіонального списку цієї партії в регіоні 1. Якщо у партії А було більше 11 кандидатів у цьому регіоні, то 11 кандидатів із найбільшою кількістю голосів отримають парламентські місця. Після цього їх буде виключено із загальнонаціонального списку партії.

Аналогічним чином місця будуть розподілені між усіма кандидатами з регіональних списків партій А, В і С. Після цього нерозподілені місця, які залишаться, будуть пропорційно розділені між трьома партіями. Припустимо, що 430 місць було розподілено на основі регіональних партійних списків, і залишилося 20 нерозподілених місць.

Тоді «залишки» голосів партій А, В і С підсумовуються за регіонами (пригадайте, що партія А має 35 558 «залишкових» голосів у першому регіоні).

Припустимо, що партія А має 300 тисяч «залишкових» голосів по всій країні, партія В – 100 тисяч, а партія С – 50 тисяч.

Тоді:

  • Партія А отримає [300 000/42 222]=7 місць у парламенті (і залишок складе 0.1),
  • Партія В отримає [100 000/42 222]=2 місця в парламенті (залишок 0.37),
  • Партія С отримає [50 000/42 222]=1 місце в парламенті (залишок 0.18).
  • Таким чином, 10 із 20 місць буде розподілено за цими формулами.

Решта 10 місць будуть розподілені по одному починаючи з партії з найбільшим залишком. У нашому випадку порядок розподілу – ВСА, тому партія В отримає 4 з останніх 10 місць, а партії А та С отримають по 3 місця кожна. Кандидати на ці «залишкові» місця надійдуть із загальнонаціональних списків партій.

P.S. Чи ймовірне ухвалення нової виборчої системи?

Як правило, зміни виборчої системи зумовлені прагненням чинних парламентарів зберегти свою владу, а не вдосконалити репрезентативність виборів. Раціональний депутат проголосує за виборчу систему, яка щонайменше не погіршить його чи її шанси потрапити до парламенту наступного скликання. У нинішньому парламенті 51% депутатів, обраних за мажоритарними округами, висувалися від якоїсь партії. Ми припускаємо, що вони захочуть повторити цей досвід і знову братимуть участь у виборах – або від тієї самої партії, або від іншої. Багато депутатів-самовисуванців, ймовірно, будуть залучені якимись партіями, які надаватимуть їм організаційну підтримку під час кампанії. Таким чином, дещо парадоксально ми розраховуємо, що більшість депутатів-мажоритарників підтримають реформу, тому що вони можуть виграти від неї. Деякі депутати були залучені партіями у 2014 році з лав відомих громадських активістів. Багато з них щиро підтримують запропоновану реформу. Вони також, імовірно, виграють від неї. У випадку впровадження запропонованої виборчої системи  однозначно програють люди, включені до партійних списків або за грошові внески, або за їхню лояльність до партійних лідерів. Останні, вочевидь, скоріше за все також не підтримають зміни. В цілому, шанси на ухвалення реформи доволі низькі, але не нульові.

Автори:

  • Олександра Бетлій, Міністерство фінансів України
  • Олена Білан, Dragon Capital
  • Володимир Білоткач, Newcastle U
  • Тимофій Брік, KSE
  • Юрій Городніченко, UC Berkeley
  • Катерина Дронова, UC Berkeley
  • Олександр Жолудь, НБУ
  • Зоя Милованова, VoxUkraine Law
  • Вероніка Мовчан, IER
  • Олег Нів’євський, KSE
  • Денис Нізалов, Global Land Alliance
  • Олена Нізалова, University of Kent
  • Алекс Нікольсько-Ржевський, Lehigh University
  • Ілона Сологуб, KSE, VoxUkraine
  • Олександр Талавера, Університет Бірмінгема
  • Наталя Шаповал, KSE
  • Дмитро Яблоновський, Центр економічної стратегії

Примітки

[1] Див. Майкл Даммітт. Voting Procedures. Oxford University Press UK (1984) для огляду теорій голосування й результатів процедури голосування. Див. Міса Нісікава та Ерік Геррон “Mixed electoral rules’ impact on party systems”. Electoral Studies Volume 23, Issue 4, December 2004, стор. 753-768 для іншої точки зору. Задля подальшої ілюстрації цього твердження можна розглянути дослідження Джоанни Міллер і Джона Кросніка “The Impact of Candidate Name Order on Election Outcomes” The Public Opinion Quarterly Vol. 62, No. 3 (Autumn, 1998), стор. 291-330, де демонструється, що порядок кандидатів у списку впливає на результати голосування.

[2] Джон М. Кейрі та Саймон Гікс (2011) The Electoral Sweet Spot: Low‐Magnitude Proportional Electoral Systems. American Journal of Political Science.

[3] Числовий приклад для ілюстрації: припустимо, в окрузі є чотири кандидати. Кандидат А отримує 30% голосів, кандидати В і С отримують по 25% голосів кожен, а кандидат D отримує 20% голосів. У цьому випадку буде обрано кандидата А, хоча 70% виборців округу його не підтримали.

[4] Фаррелл, Девід М і Макаллістер, Іан.  Voter satisfaction and electoral systems: Does preferential voting in candidate‐centred systems make a difference? European Journal of Political Research (2006)

[5] Одна з причин такої ситуації – відсутність законодавчої бази для «цивілізованого» лобіювання, незважаючи на багаторазові спроби її впровадження. Але ця тема виходить за рамки даної статті.

[6] Згідно з опитуванням (слайди 18-20), 21% громадян щось знають про обговорення законопроектів, і лише 8%, які щось про це знають, беруть участь у цих обговореннях, тоді як 47% них не беруть участі в таких обговореннях і не зацікавлені в цьому.

[7] На основі даних голосувань VoxUkraine провів великий аналіз «реальної» коаліції (на противагу формальній) у поточному українському парламенті: квітень 2015, грудень 2015, липень 2016, липень 2017.

[8] Зазвичай за мажоритаркою обирається 225 депутатів, але на окупованих територіях вибори не проводилися.

VoxUkraine — унікальний контент, який варто читати. Підписуйтесь на нашу e-mail розсилку, читайте нас в Facebook і Twitter, дивіться актуальні відео на YouTube.

Ми віримо, що слова мають силу, а ідеї – визначний вплив. VoxUkraine об’єднує найкращих економістів та допомагає їм доносити ідеї до десятків тисяч співвітчизників. Контент VoxUkraine безкоштовний (і завжди буде безкоштовним), ми не продаємо рекламу та не займаємось лобізмом. Щоб проводити більше досліджень, створювати нові впливові проекти та публікувати багато якісних статей, нам потрібні розумні люди і гроші. Люди є! Підтримай VoxUkraine. Разом ми зробимо більше!


Застереження

Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний