Кожній розвиненій державі притаманні ієрархічна структура влади, підзвітний уряд і верховенство права — у цьому переконаний філософ та політолог Френсіс Фукуяма. Гармонійне поєднання цих трьох властивостей, а також мінімальний рівень пов’язаності політичних еліт дають країні змогу повноцінно розвиватися в демократичному напрямку. Але чому не всім державам вдається подолати цей шлях? Чому деякі країни застрягають на трансформаційному періоді? Які історичні передумови для такої ситуації? VoxUkraine публікує уривок з цієї книжки, яку незабаром презентує видавництво «Наш формат».
Протягом сорокарічного, з 1970 по 2010 рік, періоду спостерігалося надзвичайне зростання демократій на всій земній кулі. На 1973 рік лише 45 зі 151 країни світу були вільними, за оцінкою неурядової організації Freedom House, яка розраховує кількісні показники громадянських і політичних прав для країн Землі. У ті часи Іспанія, Португалія й Греція були диктатурами; Радянський Союз і його східноєвропейські супутники виглядали міцними й згуртованими суспільствами; Китай був схиблений на Культурній революції Мао Цзедуна; Африка спостерігала за консолідацією влади в руках групи корумпованих «пожиттєвих президентів»; а більша частина Латинської Америки підпала під військову диктатуру. Наступне покоління стало
свідком значних політичних змін і поширення демократії та ринкової економіки практично в усі частини світу, крім арабського Близького Сходу. Наприкінці 1990-х років близько 120 країн світу — тобто понад 60 % світових незалежних держав — перетворилися на виборчі демократії. Це було третьою хвилею демократизації за С. Гантінґтоном; ліберальна демократія як типова форма державної влади перетворилася на визнаний елемент політичного ландшафту початку ХХІ століття.
В основі цих змін політичних систем лежала вражаюча соціальна трансформація. Перехід до демократії був результатом того, що мільйони раніше пасивних людей у всьому світі організувалися й долучилися до участі в політичному житті своїх суспільств. Цією соціальною мобілізацією рухало безліч чинників: значне розширення доступу до освіти, яке підштовхнуло людей до повнішого усвідомлення себе та політики у світі навколо; інформаційні технології, які сприяли швидкому поширенню ідей та знань; дешеві подорожі та комунікації, що дозволяють людям голосувати ногами, якщо їм не подобаються їхні уряди; і вищий добробут, що спонукає людей вимагати кращого захисту своїх прав.
В основі цих змін політичних систем лежала вражаюча соціальна трансформація. Перехід до демократії був результатом того, що мільйони раніше пасивних людей у всьому світі організувалися й долучилися до участі в політичному житті своїх суспільств.
Проте третя хвиля дійшла свого піку наприкінці 1990-х років, а в перші десятиліття ХХІ століття настала «демократична рецесія».
Приблизно кожна п’ята країна, що пережила третю хвилю, або повернулася до авторитаризму, або, принаймні її демократичні інституції,зазнала значної ерозії. Freedom House відзначає, що 2009-й став четвертим роком поспіль, упродовж якого знижувався рівень свобод по всьому світу, що вперше трапилося від часу, коли організація почала свої вимірювання свободи в 1973 році.
Політичні страхи
На початку другого десятиліття ХХІ століття негаразди в демократичному світі проявляються в кількох різних формах. Першим показав себе відвертий відхід від демократичних досягнень — це сталося в таких країнах, як Росія, Венесуела та Іран, де обрані лідери зайнялись демонтажем демократичних інституцій, маніпулюючи виборами, закриваючи або купуючи незалежні телеканали та газети, а також перешкоджаючи діям опозиції. Ліберальна демократія — це дещо більше, ніж голосування більшості на виборах; це — складний набір інституцій, що стримує й регулює здійснення влади через право та систему стримувань і противаг. У багатьох країнах визнання офіціозом демократичної легітимності супроводжувало систематичне усунення стримувань і запобіжників діям виконавчої влади разом з ерозією верховенства права.
В інших випадках країни, які, здавалося, відходили від авторитарного урядування, застрягли в проміжку, названому аналітиком Томасом Каротерсом «сірою зоною», де вони не скотилися повною мірою в авторитарність, але не стали й по суті демократичними. Багато держав, що наслідували колишній Радянський Союз, як-от Казахстан і Узбекистан у Центральній Азії, виявили, що перебувають у цій ситуації. Далі за падінням Берлінського муру в 1989 році побутувала широка згода, що практично всі країни стали на шлях, що веде до демократії, і що невдачі демократичного будівництва будуть подолані просто з плином часу.
Каротерс зазначив, що ця «парадигма переходу» була невиправданим припущенням і що багато авторитарних еліт не були зацікавлені в запровадженні демократичних інституцій, які розмивали б їхню владу.
Третя категорія занепокоєння стосувалася не браку спроможності політичних систем стати демократичними чи залишатися ними, а їхньої відмови чи неспроможності надавати основні, базові послуги, яких вимагають від своїх урядів люди. Сам факт того, що та чи інша країна має демократичні інституції, дуже мало вказує на те, добрим чи поганим є її урядування.
Третя категорія занепокоєння стосувалася не браку спроможності політичних систем стати демократичними чи залишатися ними, а їхньої відмови чи неспроможності надавати основні, базові послуги, яких вимагають від своїх урядів люди. Сам факт того, що та чи інша країна має демократичні інституції, дуже мало вказує на те, добрим чи поганим є її урядування. Ця нездатність виконати обіцянку, що дала демократія з огляду на добробут, і становить, мабуть, найбільший виклик легітимності таких політичних систем.
Прикладом цього була Україна. Вона здивувала світ 2004 року, коли на київський майдан Незалежності вийшли десятки тисяч людей, щоби протестувати проти маніпуляцій із президентськими виборами в країні. Ці протести, діставши назву «Помаранчевої революції», запустили нові вибори й потягнули за собою прихід реформатора Віктора Ющенка, що обійняв посаду Президента. Проте при владі Помаранчева коаліція виявила себе абсолютно безглуздою, а сам Ющенко розчарував надії тих, хто його підтримував. Урядовці розсварилися між собою, їм не вдалося приборкати серйозну корупцію в Україні, а далі країна підпала під вплив світової фінансової кризи 2008–2009 років, що боляче вдарила по економіці країни. Результатом стало обрання на початку 2010 року Президентом Віктора Януковича, тієї самої людини, яку звинуватили в крадіжці виборів 2004 року, що й спровокувало Помаранчеву революцію.
Демократичним країнам загрожують також багато інших хвороб і патологій управління. Добре відомо, що Латинська Америка має найвищий рівень економічної нерівності порівняно з будь-яким регіоном світу, а класові ієрархії там часто відповідають расовій та етнічній ситуації. Зростання популістських лідерів, як-от Уго Чавеса у Венесуелі та Ево Моралеса в Болівії, є не так причиною нестабільності, як симптомом, проявом цієї нерівності та реакцією на соціальне відторгнення, що його відчуває багато людей, номінально будучи громадянами цих країн. Постійна й глибока бідність часто породжує інші види соціальних дисфункцій, як-от бандитизм, наркоторгівлю і загальне відчуття непевності в простих людей. У Колумбії, Мексиці та Сальвадорі організована злочинність загрожує самій державі та її основним інституціям, а нездатність ефективно протидіяти цим проблемам підірвала легітимність демократії.
Індія, як ще один приклад, була надзвичайно успішною демократією з моменту проголошення її незалежності в 1947 році — це досягнення є тим більше приголомшливим, якщо врахувати її бідність, етнічну та релігійну різноманітність і величезні розміри. Проте індійська демократія, як і виробництво ковбаси, виглядає менш привабливо, якщо уважніше придивитися до процесу. Наприклад, майже третина індійських законодавців перебуває під певною формою кримінального переслідування, деякі — за серйозні злочини, такі як убивства і зґвалтування. Індійські політики часто практикують відкриту форму політичного патронажу, де голоси продаються за політичні блага. Дратівливість індійської демократії серйозно ускладнює ухвалення урядом серйозних рішень з таких питань, як інвестиції в масштабні інфраструктурні проекти. А в багатьох індійських містах блискучі сучасні високотехнологічні центри сусідять через дорогу з бідністю африканського стилю.
Китайських правителів не обмежує ні верховенство права, ні демократична підзвітність; якщо вони збираються будувати величезну греблю, зрівняти із землею ділянку для прокладання автомагістралі або розширення аеропорту чи моментально зібрати швидкодіючий пакет економічного стимулювання, вони здатні робити це значно швидше, ніж демократична Індія.
Очевидний хаос і корупцію демократичної політики в Індії часто протиставляють швидкому та ефективному ухваленню рішень у Китаї. Китайських правителів не обмежує ні верховенство права, ні демократична підзвітність; якщо вони збираються будувати величезну греблю, зрівняти із землею ділянку для прокладання автомагістралі або розширення аеропорту чи моментально зібрати швидкодіючий пакет економічного стимулювання, вони здатні робити це значно швидше, ніж демократична Індія.
Четверте потужне джерело політичного занепокоєння стосується економіки. Сучасний глобальний капіталізм виявився продуктивним і створює багатство зі швидкістю, що давно лишила позаду мрії будь-кого, хто жив до 1800 року. За період, що минув після нафтових криз 1970-х років, розмір світової економіки зріс майже в чотири рази, і Азія завдяки своїй відкритості для торгівлі та інвестицій спостерігала за тим, як значна частина її населення приєдналася до розвиненого світу. Але глобальний капіталізм не знайшов способу оминати високі рівні волатильності, особливо у фінансовому секторі. Глобальне економічне зростання періодично страждає від кризових явищ у галузі фінансів, Європу вони серйозно вразили на початку 1990-х років, Азія переживала їх у 1997–1998 роках, Росія та Бразилія — у 1998–1999 роках, Аргентина — у 2001 році. Кульмінацією цього всього стала велика криза, що вразила, можливо, з містичною справедливістю, Сполучені Штати — домівку глобального капіталізму, у 2008–2009 роках. Вільні ринки є необхідною передумовою довгострокового зростання, але вони неспроможні регулювати самі себе, особливо коли мова йде про банки та інші великі фінансові інституції. Нестабільність цієї системи є відображенням того, що, зрештою, зводиться до політичної неспроможності, тобто нездатності забезпечити належний регуляторний нагляд на національному та міжнародному рівнях.
Сукупний ефект від цих економічних криз необов’язково означав підрив довіри до ринкової економіки та глобалізації як двигунів економічного зростання. Китай, Індія, Бразилія та багато інших так званих країн, що розвиваються, продовжують свій успішний економічний рух, виходячи з участі в глобальному капіталізмі. Але ясно, що політичної роботи з пошуку правильних регуляторних механізмів для вгамування волатильності капіталізму ще не виконано.
