Що таке популізм? Я наслідую традицію в політології, що визначає термін «популізм» як «ідеологію, що вважає суспільство кардинально поділеним на дві гомогенні та антагоністичні групи – «простий народ» та «корумповану еліту», і стверджує, що політика має виражати єдину волю народу». Це визначення передбачає існування двох гомогенних груп – «народу» та «еліти», антагоністичні відношення між ними, ідею народного суверенітету та позитивну оцінку «народу» поряд із очорненням «еліти».
Дослідники популізму виокремлюють три концепції «народу» – політичну (народ як суверен), культурну (народ як нація) та економічну (народ як клас). Поняття народу як нації зазвичай відповідає правому популізму, тоді як поняття народу як класу (класу пригнічених, що виступає від імені народу як єдиного цілого) характерне для лівого популізму. Народ як суверен виражає своєрідне бачення демократії.
Незалежно від значення, якого набуває народ, загальна концепція популізму виражає доволі своєрідну точку зору на демократію. Згідно з деякими моїми колегами, популізм – це «демократичний антилібералізм». Перш за все, популістська демократія антиліберальна, тому що розглядає «владу народу» буквально і заперечує всі стримування і противаги волі народу. По-друге, популістська демократія передбачає монолітну концепцію народу, припускаючи, що народна більшість («єдина воля») завжди права. Також вона антиліберальна через свою ворожість до «аристократичного елементу» представницької демократії – того факту, що представники утворюють вибіркову політичну еліту, що не підлягає щоденному контролю.
Ключова думка популістів полягає в тому, що політики уникають народного контролю і що останній необхідно відновити. Популістське прагнення забезпечити тісніший зв’язок між громадянами та представниками влади може набувати різних форм, але характерним для популістського бачення демократії є встановлення такого прямого зв’язку між народом та можновладцями завдяки харизматичному лідеру.
Популісти виступають проти будь-яких посередників між народом і представниками влади, зокрема проти політичних партій. Вони виступають за більш безпосередній зв’язок між масами та елітою. Ключова думка популістів полягає в тому, що політики уникають народного контролю і що останній необхідно відновити. Популістське прагнення забезпечити тісніший зв’язок між громадянами та представниками влади може набувати різних форм, але характерним для популістського бачення демократії є встановлення такого прямого зв’язку між народом та можновладцями завдяки харизматичному лідеру (чи політичній організації). Цей лідер не належить до усталеної політичної еліти і є аутсайдером (новим претендентом), що уособлює вимоги «народу». Популістський лідер має безпосередній доступ до нарікань народу і поводиться як єдиний речник vox populi.
Передумови до посилення позицій популізму в західноєвропейських демократіях
У Європі вже деякий час спостерігається посилення позицій популізму. Науковці пов’язують його з розмиванням представницької функції європейських партійних систем, зокрема занепадом партійного членства та партійної приналежності, зниженням явки виборців і зростанням непередбачуваності голосування. У своїй науковій роботі я давно стверджую, що розмиванням представницької функції партій у Західній Європі має глибоке структурне коріння, пов’язане з двома основними проблемами сучасної демократії, а саме: (1) дедалі більшим значенням багаторівневих управлінських структур на рівні Європи та світу; (2) зростанням медіатизації політики.
Перша проблема пов’язана зі зростанням денаціоналізації політики та формування політичного курсу. Цей структурний процес призвів до розширення повноважень виконавчої гілки на шкоду парламенту. Це, в свою чергу, слугує підсиленню управлінської функції зазвичай правлячих партій на шкоду їхньої представницькій функції (яка реалізується переважно через парламент). По-друге, долучення європейського рівня прийняття рішень породило довші та менш прозорі ланцюги делегування, що, в свою чергу, знизило підзвітність осіб, що приймають політичні рішення. Як представники громадянського суспільства вони повинні оперативно реагувати і бути підзвітними своїм виборцям; як відповідальні уряди вони повинні враховувати зростаючу кількість керівників, що складаються з багатьох гравців вето, які наразі оточують уряд у вигляді багаторівневих інституційних структур. Це збільшення масштабів підзвітності означає зменшення їхньої підзвітності національному електорату, тобто зниження їхньої представницької функції. Нарешті, дедалі більше значення структур наднаціонального та міжнародного управління сприяє дедалі більшому розриву між політичною «авансценою» та «закуліссям» на національному рівні. Дедалі більше значення Європейського Союзу та інших наднаціональних гравців підсилює представництво в адміністративному каналі на шкоду виборчому каналу.
Долучення європейського рівня прийняття рішень породило довші та менш прозорі ланцюги делегування, що, в свою чергу, знизило підзвітність осіб, що приймають політичні рішення.
Друга проблема – медіатизація політики – сприяє зміні співвідношення сил партійних функцій через зменшення ролі партійного апарату, більш безпосередній зв’язок партійних лідерів з виборцями, посилення персоналізації політичного лідерства та стимулювання «деполітизації» партійної основи. Така опора на більш безпосередню комунікацію між партійними лідерами та загалом виборців сприяє персоналізації влади, оскільки успіх партії дедалі більше залежить від комунікативних якостей її лідерів.
Виклики популізму у західноєвропейських демократіях
Популістську демократію можна витлумачити як народну демократію без партій. У виборців складається враження, що партії, які зазвичай правлять, усі однакові, що за лаштунками всі вони зраджують народ і заслуговують на те, щоб на майбутніх виборах народне голосування піддало їх санкціям. Іншими словами, занепад представницької функції партій закликає до популістських реакцій у їх традиційному розумінні.
На мій погляд, підйом «протестного популізму» може набувати трьох різних форм, кожна з яких здатна трансформувати конфігурації цих систем у тому вигляді, у якому ми їх знаємо:
- підйом нових претендентів у партійній системі;
- радикальне заперечення партійної системи як такої;
- вихід конфлікту за межі партійної системи.
Що я маю на увазі під підйомом нових претендентів у партійній системі? Політологи стверджують, що ми можемо спостерігати розподіл праці між партіями двох типів: основними партіями та новими популістськими партіями. Якщо коротко, цей розподіл означає розподіл праці між «безпартійним популізмом» основних партій та «протестним популізмом», який мобілізують постійні партії-претенденти на маргінесі партійної системи. Проте немає підстав для того, щоб це припущення протрималося в недовготривалій перспективі. Можливо, спроба основних партій зосередитися на управлінні державними справами буде невдалою, і вони будуть змушені стикнутися з новими претендентами, що озвучують замовчувані конфлікти та успішно «повертають виборців». Більш того, ці нові претенденти цілком імовірно роблять це у популістський спосіб, наполягаючи на тому, що політична еліта зраджує народ. Я називаю цей ризик підйомом нових претендентів.
По-друге, під тиском економічної кризи розмивання представницької функції усталених партій також може сприяти повнішій відмові від партійної системи в цілому. Нові претенденти можуть повставати проти партійної системи як такої. Ілюстрацією такої радикалізованої форми популізму слугують «Найкраща партія» Йона Ґнарра в Ісландії або «рух п’яти зірок» італійського коміка Беппе Ґрілло.
Нарешті, не менш важливо те, що за відсутності безпосередньо наявних варіантів на виборчій арені, незадоволені групи громадян можуть мобілізуватися поза виборчим каналом і зокрема вдатися до протестної арени та намагатися змусити політичні еліти до політичних поступок через пряме звернення до громадськості.
Не менш важливо те, що за відсутності безпосередньо наявних варіантів на виборчій арені, незадоволені групи громадян можуть мобілізуватися поза виборчим каналом і зокрема вдатися до протестної арени та намагатися змусити політичні еліти до політичних поступок через пряме звернення до громадськості.
Усі три форми «протестного популізму» ймовірно підживлюються тими самими тенденціями медіатизації, що сприяють розмиванню представницької функції усталених партій. Таким чином популістські претенденти можуть у цілому покладатися на певну «співпричетність медіа»: медіа надають суттєву підтримку підйому явища популізму в цілому, тому що в умовах медіатизації висвітлення в новинах підлаштовується під загальні смаки публіки. Серед прикладів популізму самих медіа – їхня гонитва за крайнощами та скандальними аспектами політики, драматизація політичної мови і дедалі активніше використання популістських форматів та підходів (токшоу, дзвінки в студію, настирливі дзвінки, факси та електронні повідомлення інтервйованим політикам з вимогою відповісти на питання тощо). Успішні претенденти-популісти приваблюють медіа завдяки своїй медійній цінності – вони переважно мають харизму, зазвичай є аутсайдерами, які не належали до традиційних політичних еліт у своїх країнах, поділяють обурення своєї клієнтури та є досить грубими, щоб висловлювати емоції та ідеї (тобто публічно формулювати те, про що завжди думала «проста людина»).
Посилення позицій популізму в Центральній та Східній Європі
Більшість існуючих досліджень популізму розглядають стан партійних систем винятково в країнах Західної Європи. Однак ми також спостерігаємо явище популізму в Центральній та Східній Європі. Насправді в цих країнах популізм навпаки навіть більш поширений. Ми досі можемо стверджувати, що популізм у Центральній та Східній Європі є безпосереднім наслідком партійної системи, що не виконує свою представницьку функцію. Однак, слідуючи за цією думкою, слід враховувати, що в політиці Центральної та Східної Європи, що значно відрізняється від політики Західної Європи, причини дисфункцій партійної системи також є іншими.
Ми досі можемо стверджувати, що популізм у Центральній та Східній Європі є безпосереднім наслідком партійної системи, що не виконує свою представницьку функцію. Однак, слідуючи за цією думкою, слід враховувати, що в політиці Центральної та Східної Європи, що значно відрізняється від політики Західної Європи, причини дисфункцій партійної системи також є іншими.
Тоді як основні партії західноєвропейських партійних систем відтепер не представляють свої виборчі округи адекватним чином, партійні системи Центральної та Східної Європи поки що не створили основних партій, які адекватно представляли б свої виборчі округи: на відміну від партійних систем Західної Європи, партійні системи Центральної та Східної Європи ніколи не були настільки ж інституціоналізованими.
Для інституціоналізації партійної системи необхідно виконати чотири умови: першою і найважливішою є стабільність правил і характеру партійної боротьби. З цього випливає, що конфігурація партійної системи не змінюватиметься з кожними виборами, на виборах не з’являтимуться нові претенденти, непередбачуваність результатів виборів буде низькою. По-друге, партії глибоко укорінені в суспільстві, що дозволяє їм структурувати преференції виборців. Унаслідок цього відносні ідеологічні позиції партій, як правило, послідовні. По-третє, основні політичні сили вважають партії легітимними. Нарешті, мають значення партійні організації. Вони не підпорядковуються інтересам амбітних керівників і набувають власного незалежного статусу та цінності.
Виходячи з цих чотирьох критеріїв, партійні системи в Центральній та Східній Європі виглядають слабко інституціоналізованими. Так само, як для латиноамериканських партійних систем, для них характерний надзвичайно високий рівень нестабільності; вони (ще) не вкоренилися глибоко у суспільстві, до них навряд чи можна застосувати поняття розмежування, що структурують партійну систему; громадяни їхніх країн заледве вважають їх законними, а їхні організації, як правило, нестабільні.
У Центральній та Східній Європі низький рівень інституціоналізації партійних систем у цілому створює можливість для появи нових популістських претендентів. Ця можливість стає важливою з огляду на повсюдне невдоволення громадян Центральної та Східної Європи своїми політичними елітами.
Проте той факт, що партійні системи країн Центральної та Східної Європи ще не інституціоналізовані тією ж мірою, що й партійні системи Західної Європи, робить їх ще чутливішими до явищ популізму. У Центральній та Східній Європі низький рівень інституціоналізації партійних систем у цілому створює можливість для появи нових популістських претендентів. Ця можливість стає поготів важливою з огляду на повсюдне невдоволення громадян Центральної та Східної Європи своїми політичними елітами. Низький рівень політичної та адміністративної діяльності сприяє встановленню антиелітистських настроїв, які в цілому створюють сприятливе середовище для популістських претендентів. Таким чином, більшість населення всіх держав-членів ЄС Центральної та Східної Європи вважає, що при виконанні повноважень держслужбовці діють корумповано. Разом з тим, розуміння корупції та відчуття несправедливого ставлення з боку влади пояснюють відчутний брак підтримки режиму (тобто задоволення від того, як працює демократія) у цих країнах. Громадяни глибоко розчаровані у демократичній політиці.
Тоді як ці незадоволені демократи скрізь становлять потенціал для популістської мобілізації, я вважаю, що їхня велика кількість у Центральній та Східній Європі особливо сприяє популістській мобілізації в контексті неінституціоналізованої партійної системи. Внаслідок цього конкретного збігу обставин популістська мобілізація набуває конкретних особливостей у Центральній та Східній Європі.
Цей допис ґрунтується на статті, що була опублікована кілька років тому. Більшість ідей та висновків тієї публікації залишаються надзвичайно актуальними. Початкова версія статті містить усі посилання на авторів зазначених ідей.
Фото: depositphotos.com / stevanovicigor, dimaberkut, wjarek
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
