«Заморожування» Конфліктів: Уроки для України

Події на півдні та сході України вказують на те, що на карті Європи можуть з’явитись нові «заморожені» конфлікти. Чи будуть події в Україні розвиватись згідно традиційного сценарію «консервування» конфлікту?

Автори:

Степан Кара

Події на півдні та сході України вказують на те, що на карті Європи можуть з’явитись нові «заморожені» конфлікти. Чи будуть події в Україні розвиватись згідно традиційного сценарію «консервування» конфлікту?

Фукуяма помилявся

Ідея про «кінець історії» Френсіса Фукуями, згідно з якою боротьба ідеологій добігає кінця, сьогодні звучить суперечливою. Звісно, Фукуяма вкладав у свою теорію інший, глибший зміст, пов’язаний із розвитком цивілізацій[1]. Але розпад «біполярної системи» перетворив світ на поліполярний. Навіть сама думка про «закінчення холодної війни» або «універсалізм західної ліберальної демократії» є поспішною. Події на теренах колишнього соціалістичного табору – в СФРЮ та СРСР – стали яскравим свідченням того. Процес розпаду федерацій у деяких випадках відбувався досить болісно. І навіть через більше ніж 20 років на територіях новоутворених країн лишилось чимало так званих «заморожених конфліктів».

«Заморожені конфлікти» як політичне явище можна вважати поразкою сучасної дипломатії, оскільки їх поява, хоч і аргументується раціональними цілями, проте закладає підґрунтя для конфлікту в майбутньому. В геополітиці таке заморожування стало моделлю вирішення територіальних конфліктів, тому на сучасній карті Європи таких конфліктів стає дедалі більше. Зокрема, ми стаємо свідками появи на території колись спокійної України двох конфліктних зон – Кримського півострова та «народних республік» в прикордонних з Росією Донецькій та Луганській областях. Не треба применшувати значення цих точок як загрози безпеці всієї Європи, що також негативно позначиться на східній інтеграційній політиці ЄС.

Одною з передумов цієї проблеми є брак ефективної консолідованої політики безпеки в Європі за участі НАТО, ОБСЄ, ОДКБ та ГУАМ (меншою мірою). Сьогодні немає дієвої інституціональної платформи гарантування безпеки, а всі спроби вирішення конфліктів в регіоні відбуваються на рівні домовленостей «великих держав» після невдалих спроб сторін конфлікту домовитись безпосередньо.

Отже, на сьогодні сценарій вирішення конфлікту на Сході України вже має традиційну траєкторію (наприклад, «мінський формат»), яка полягає в зупиненні гострої фази протиборства та «відкладенні на невизначений термін» остаточного рішення. Це лише говорить про слабкість і недостатню ефективність системи колективної безпеки в Європі. До тих пір, доки не буде сформована (оновлена або доповнена) інституційна інфраструктура безпеки, кількість міжнародних конфліктів буде тільки зростати, адже на політичній карті Європи таких «точок» залишається чимало.

«Заморожені» конфлікти в колишніх радянських республіках.[2]

Kara

У теорії міжнародних відносин виділяють декілька форм двосторонніх відносин, в яких партнери можуть: домінувати, тобто односторонньо впливати (контролювати) один на одного, підтримувати партнерські відносини між собою (взаємодіяти) та конфліктувати. Але в окремих випадках двосторонні відносини можуть мати і змішаний характер: такий, за якого зберігаються економічні відносини між країнами, але в той же час спостерігається політична конфронтація. Це обумовлено бажанням деяких великих країн зберегти вплив на малі країни з метою утримання позицій домінуючої країни в системі власних геополітичних інтересів. Яскравим прикладом таких «гібридних» відносин є намагання РФ зберегти вплив на країни колишнього СРСР (балтійські країни, Грузію, Молдову та Україну) шляхом використанням економічних, політичних і військових важелів впливу («торговельні війни», підняття цін на енергоресурси, політичне розбалансування країни, анексія територій, підтримка сепаратистських настроїв, інформаційна пропаганда тощо). Саме тому після дезінтеграції СРСР на нові національні держави проблема міжнародної безпеки на цих теренах повинна була стати важливим аспектом системи міжнародних відносин. Ішлося про такі чинники:

1) підлаштування зовнішньої політики малих країн під політику країни «ядра» (Росії) в умовах поляризації і «холодної війни», що зменшує потребу у виробленні нової концепції міжнародних відносин. Розпад біполярної системи актуалізував проблему забезпечення національної та глобальної економічної безпеки внаслідок зростання конкурентної боротьби незалежних країн;

2) «сталінську спадщину» у вигляді етнічних анклавів в нових незалежних державах: Придністров’я в Молдові, Нарва в Естонії, Південний Донбас і Крим в складі України, значні діаспори в Білорусі і Казахстані. Литовській СРСР тричі пропонували приєднати російськомовну Калінінградську область, однак влада республіки завжди відмовлялась. Крім того, також були закладені фундаменти для не російськомовного сепаратизму і в інших союзних республіках[3],[4];

3) різне бачення зовнішнього вектору політичними елітами країн колишнього радянського блоку, наприклад, інтеграційна прихильність країн Балтії, а також Грузії, Молдови та України до інститутів ЄС на противагу євразійських прагнень керівництва Росії, Білорусі, Казахстану, Вірменії і Киргизстану.

«Заморожені» конфлікти – наслідок бідності

У дослідженнях внутрішніх конфліктів взаємозв’язок економічного розвитку і міжнародної безпеки держави (наприклад, порушення територіальної цілісності) є малодослідженим. Експертами Гаазького Центру стратегічних досліджень було виявлено, що в науковій літературі фокус припадає на проблему «впливу міжнародної безпеки на ефективність економічної діяльності»[5]. Натомість в деяких країнах політична нестабільність (і як її наслідок – порушення міжнародної безпеки країни) є результатом непослідовної та неефективної економічної політики. Тому критично важливо комплексно оцінювати конфліктну ситуацію і будувати стратегію відповідно до соціально-економічних та політичних особливостей та потреб.

Проблема в тому, що втрачається зв’язок між безпекою і економікою. Безпека (і не тільки оборонна спроможність, але й всі інші сфери розвитку країни) є наслідком сильної економіки. Це можна проаналізувати на прикладі України, яка за роки незалежності не завжди демонструвала впевнений розвиток своєї економіки. В радянські часи економіка України була важливою частиною всього господарського комплексу СРСР (особливо в промисловості і сільському господарстві). Однак після розпаду СРСР ВВП Україні впав на 60%, а зростання було поновлено лише після 2000 року, хоча показник 1990 року залишається недосяжним і сьогодні. Як показала криза 2008 року, економіка є вкрай чутливою до глобальних економічних спадів (15% падіння у 2009 році). На сьогодні українська економіка має олігархічну структуру, складну податкову систему, значні формальні обмеження для ведення бізнесу, слабку інвестиційну активність тощо, тому з-поміж усіх пострадянських держав Україна є серед аутсайдерів, випереджаючи тільки Киргизстан та Таджикистан[6]. З іншого боку, склалася ситуація безальтернативності у зовнішній політиці України – інтеграція до ЄС або ЄврАзЕС (Митного Союзу), хоча з об’єктивних причин економіка країна була залежна і орієнтована на обидва економічні простори. В таких умовах серед українців зібралась критична маса населення, незадоволеного своїм соціально-економічним становищем, що вилилось зрештою у протестні настрої.

Косово: прецедент чи sui generis?

Колись англійський письменник Олдос Хакслі написав: «Люди погано засвоюють уроки історії, і це найважливіший урок, який повинна дати історія». Цей вислів яскраво описує помилки людства в геополітиці. Коли в лютому 2008 року на уламках колишньої Югославії утворилась ще одна балканська країна Косово, весь світ сприйняв цю подію по-різному. Багато західних країн на чолі з США та деякими країнами ЄС відокремлення Косово назвали sui generis[7], тобто унікальною або особливою подією, щоби не спровокувати прецеденти в інших регіонах світу. Звісно, для країн, де є території з потенційним джерелом сепаратизму, ця подія викликала побоювання. Серед найбільших противників сецесії Косова від Сербії була і Росія, яка з самого початку конфлікту була на стороні Сербії, погрожуючи зі свого боку визнати незалежність невизнаних країн на території Грузії (Абхазія і Південна Осетія) та Молдови (Придністров’я). Вже незабаром сепаратистські уряди цих утворень вчергове звернулись до міжнародного співтовариства з проханням визнати їх незалежність. Таким чином, скептицизм щодо незалежності Косова одразу почав виправдовуватися не тільки на пострадянських теренах, але й у розвинених країнах світу. Навіть у цивілізованій Європі сепаратизм має глибоке коріння і постійно загрожує національній безпеці багатьох країн, таких як Італія, Іспанія, Бельгія, Велика Британія тощо.

Із року в рік російська дипломатія і російські ЗМІ негативно висловлювались щодо косовського прецеденту. Навіть попри те, що приклад Косово є насправді особливим, оскільки на теренах краю точилися багаторічні заворушення і військові дії на етнічному та релігійному ґрунті (також очевидна значна перевага албанців в етнічному складі населення автономії). Крім того, незалежність Косово визнали 108 зі 193 країн ООН, а в 2009 році країна стала членом МВФ, СБ та інших міжнародних організацій. Однак вже у 2014 році після анексії Криму президент Росії Володимир Путін апелював саме до «досвіду сербських косоварів», хоча прирівнювати Крим до Косова є вкрай некоректним через багато причин. Тому неправомірний і сфабрикований референдум та військова окупація Росією Кримського півострова видається своєрідним реваншем Москви за ігнорування позиції Росії в «косовському питанні».

Ізольований Крим

Якщо відкинути увесь політичний контекст анексії Криму і проаналізувати можливості для подальшого розвитку півострова в умовах окупації, стає очевидним цілковита безперспективність перебування Криму у складі Росії. За останні 70 років Кримський півострів став невід’ємною частиною південноукраїнської господарчої системи, структурно взаємопов’язаною та залежною від континентальної частини України: 85% води та електроенергії, 35% газу постачалось саме з України, дефіцитність бюджету традиційно була на рівні 45-50%. 70-75% туристів Криму прибували з України, власна харчова промисловість не задовольняла потреби внутрішнього ринку, особливо в туристичний сезон, промисловість та бізнес були залежними від торговельних та ресурсних постачань з України.

Тотальна залежність від «материка» на фоні економічних санкцій з боку країн Заходу стала причиною тотального економічного спаду в Криму:

  • багато українських та іноземних компаній вже покинули Крим, серед яких українські оператори мобільного зв’язку (МТС-Україна, Київстар, Life), МТІ (українська мережа магазинів одягу), іспанська Inditex (мережа магазинів одягу), польський рітейлер LPP, американські McDonald’s, Apple, HP, Dell, Amway, навіть відома російська мережа автозаправок Lukoil та ін.;
  • зупинка роботи міжнародних платіжних систем Visa та Mastercard;
  • загальна кількість індивідуальних підприємств зменшилась в 5 разів – приблизно зі 120 тис. до 24-25 тис. од;
  • кількість підприємств оптової торгівлі зменшилася на 47,5 % – до 619 од.;
  • на кінець 2014-го року ціни зросли приблизно на 40%;
  • обсяг капітальних інвестицій до Криму зменшився на 60,9%, прямих іноземних інвестицій – на 90,1%;
  • зовнішньоторговельний оборот скоротився на більше ніж 80%, а кількість зовнішньоторговельних партнерів зменшилась з 71-ї до 26-х країн;
  • значно постраждала промисловість півострова, найбільше – целюлозна промисловість (-54,2%), виробництво текстилю, одягу та шкіряних виробів (-34,7%), гумових та пластмасових виробів (-31,7%), харчова промисловість (-20,6%), хімічних речових та хімічної продукції (-16,0%), машинобудування (-11,6%) та ін.
  • індекс будівельної продукції склав 38,5%;
  • обсяги вантажообігу зменшилися на 42,3%, пасажирообіг – на 38,6%;
  • туристичний потік за різними оцінками скоротився втричі.

І це попри те, що уряд України не запровадив жорсткої блокади півострова, а підприємства окремих українських громадян отримали російську реєстрацію і продовжують працювати і навіть постачати товари на материкову Україну.

У таких умовах економіка Криму буде поступово деградувати, і Крим перетвориться в депресивний регіон, населення якого буде шукати роботи за межами півострова. Для прикладу можна навести Грузинську Абхазію – дуже популярний колись  радянський курорт, який сьогодні є забутою територією із розваленою інфраструктурою. З іншої сторони, парадоксальним наслідком для самих росіян стане те, що з переходом Криму до складу Росії півострів як рекреаційна зона багато втратить з практичної точки зору. Насамперед через вирівнювання цін з російськими (в «українському Криму» ціни були значно нижчими за російські) та ускладнене транспортне сполучення. За відсутності залізничного та автомобільного транспорту через материкову Україну лишається лише авіа- та морське сполучення (через Керченську протоку). Саме тому не важко передбачити, що саме туристичний сегмент економіки постраждає найбільше.

Кримські аборигени

У світі, на жаль, ще не виробили ефективної практики з врегулювання територіальних спорів. Сторонами з легкістю оминаються не тільки міжнародні угоди та стандарти, але й історичні підґрунтя проблеми, як-от наявність корінного народу території. У випадку з Кримом – батьківщиною кримських татар, які етнічно і політично утворились як народ на території півострова, вчергове відбуваються процеси так званої політики Росії з «возз’єднання російських земель». Подібні територіальні претензії з боку Росії у кінці XVIII-го та на початку XX-го століття закінчувались трагічно для кримськотатарського народу, що спричинило, зокрема, масову еміграцію (ще до насильницької депортації всього населення, що лишалось у Криму, у травні 1944 року). То чого чекати кримськім татарам цього разу?

Сьогоднішня анексія Криму Росією в найближчому майбутньому стане передумовою для зміцнення національної єдності в середовищі кримськотатарського народу, який виступив проти насильницького відділення Криму від України. Фактично кримські татари як корінний народ Криму майже у повному складі бойкотували неправомірний референдум, який суперечив не лише українському законодавству, а й міжнародним нормам, та виступили за територіальну цілісність України, висловлюючи своє бажання залишитись у складі країни і пов’язуючи своє майбутнє з незалежною Україною. Таким чином, новоутворена кримська (російська) влада буде бачити у кримськотатарському народі потенційне джерело сепаратизму. Це може призвести до конфліктних ситуацій та утиску прав і свобод корінної національної меншини Криму. На практиці це може спровокувати політику внутрішньої насильницької «колонізації» – етноциду і асиміляції кримських татар в рамках великої політики «національної єдності» в Росії.

Іншою причиною притиснення прав кримськотатарського народу може стати релігійний фактор. Ісламська проблема в Росії має особливий статус, яка реалізується під прикриттям «антитерористичних розслідувань» – зручної репрезентативної формули, і часто має форму репресій стосовно певних груп мусульман. Оскільки кримські татари є мусульманами, реалізація російської «системи безпеки» в Криму ставить під загрозу добробут тисяч кримських татар.

Тому сьогодні є реальна загроза ще одної хвилі еміграції кримських татар, які не погоджуються з умовами російської окупації. Потенційна кількість переселенців за умов «мирної» колонізації не перевищить кількість у 10–15 тис. осіб, оскільки, з одного боку, переселення людей потребує значних матеріальних втрат (більшість кримських татар проживає у сільській місцевості і належать до людей з відносно невеликими доходами), з іншого – патріотичність і любов до батьківщини втримає людей від еміграції, особливо зважаючи на те, що переважна більшість татар проживає в Криму лише трохи більше 20 років з часів повернення з Середньої Азії. Але у разі активізації напруги і протистояння на півострові кількість переселенців може збільшитись у декілька разів. Отже, проблема кримськотатарського народу має перебувати під пильною увагою української та міжнародної правозахисної спільноти, в тому числі системи ООН.

Насамкінець додамо, що відповіді на поставлені питання можна робити хіба гіпотетично, оскільки як і причини, так і підходи до розв’язання конфліктів на ґрунті сепаратизму не змінились. Крим і штучно створені республіки на сході України за своїм потенціалом і тенденцією розвитку поступово стають черговими невизнаними суб’єктами на карті Європи. Однак важливо зрозуміти, що проблема «заморожених» конфліктів є результатом не тільки «великої геополітичної гри» глобальних гравців, але й наслідком економічної відсталості цих територій. Важко собі представити проблему сепаратизму в Україні за умов якісної політичної системи та стабільної економіки завдяки вдалим реформам ще на початку 90-х років. Тому, незважаючи на характер конфлікту на сході країни і в Криму, для України, як і для зацікавленої світової спільноти, вирішення територіальних проблем є можливістю зробити зворотній прецедент принаймні на пострадянському просторі.

Примітки

[1] У книзі «Кінець історії і остання людина» (1992) Фукуяма стверджує, що поширення у світі ліберальної західної демократії свідчить про кінець соціокультурної еволюції людства і формування остаточної форми моделі держави. Однак, за Фукуямою, «кінець історії» не означає закінчення історії як такої, але означає завершення століття ідеологічних протистоянь, глобальних революцій і воєн.

[2] https://commons.wikimedia.org/wiki/File%3AGeopolitics_South_Russia.png

[3] Громенко С. Кримській якір / Українській тиждень, № 49 (369) 5 – 11.12.2014.

[4]http://www.foreignaffairs.com/articles/141210/jeffrey-mankoff/russias-latest-land-grab

[5] Future Issue Economic Crisis: Examining the Security Implications / The Hague Centre for Strategic Studies (HCSS), October, 2009, Netherlands.

[6] http://forbes.ua/nation/1388984-rejting-rosta-postsovetskih-ekonomik

[7] http://www.lexpress.fr/actualite/monde/europe/le-syndrome-kosovo_472767.html

VoxUkraine — унікальний контент, який варто читати. Підписуйтесь на нашу e-mail розсилку, читайте нас в Facebook і Twitter, дивіться актуальні відео на YouTube.

Мы верим, что у слов есть сила, а идеи имеют определяющее влияние. VoxUkraine объединяет лучших экономистов и помогает им донести идеи до десятков тысяч соотечественников. Контент VoxUkraine бесплатный (и всегда будет бесплатным), мы не продаем рекламу, не занимаемся лоббизмом. Чтобы проводить больше исследований, создавать новые влиятельные проекты и публиковать много качественных статей нам нужны умные люди и деньги. Люди есть! Поддержать VoxUkraine. Вместе мы сделаем больше.


Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний