Чи потрібні насправді Україні галузеві кластери

Кластерна політика

“Кластер” – це скупчення взаємопов’язаних компаній та інших організацій суміжних галузей/секторів економіки на певній географічній території, що співпрацюють та конкурують між собою. Простими словами, кластер схожий на автостоянку чи авторинок, на якому зібрано багато подібних автомобілів, але від різних виробників та з різними характеристиками. Політика з питань кластерів є сукупністю державних і приватних заходів, спрямованих на будівництво кластерів з метою використання економії масштабу, синергії або інших непрямих ефектів.

Хоча економісти все ще сперечаються щодо визначення поняття “кластер”, здається, що існує консенсус щодо позитивного впливу кластерів на розвиток територій, що отримує все більше і більше імперичних підтверджень  (Porter, 2007). Трьома основними перевагами кластерів є вища продуктивність, інновативність та створення нових підприємства (Porter, 2009). Специфічною рисою кластерів є те, що ефекти, пов’язані із їх створенням, забезпечують переваги, які неможливо досягти в межах компанії. Наприклад, “батько кластерів” Маршал (1982) визначає наступні зовнішні ефекти (або екстерналії): поєднання специфічних трудових ресурсів, ширше різноманіття спеціалізованих місцевих або міжнародних товарів та послуг, поширення знань, що відбувається формальними та неформальними шляхами. Вищенаведені переваги можуть поширюватися за межі одного кластеру та завдяки синергії призводити до створення нового кластеру. Це в свою чергу створює унікальні місцеві та міжнародні конкурентні переваги, що посилюють інтеграцію кластерів/територій в глобальні ланцюжки додаткової вартості (Porter, 2007).

За сприятливих умов кластери розвиваються самостійно. Однак Porter (2007) стверджує, що кластери можна створювати штучно. Враховуючи позитивний вплив кластерів, уряди багатьох країн та регіонів почали розробляти та впроваджувати програми розвитку кластерів, результатом чого з’явилася світова мода на кластерну політику (OECD, 2007).

Існують різні типи кластерної політики, як і різні види кластерів. Як зазначено в Borrás (2008), вони можуть залежати від виду організацій-учасників (державні або лише приватні), ініціатора політики (зверху-вниз чи знизу-вверх) та цілей (підвищити кількість підприємств або інвестиції) тощо. Водночас Borrás (2008) вважає, що для того, щоб відрізнити кластерну політику від інших типів політики, слід усвідомити, що така політика націлена не на певну галузь, а швидше на групу інститутів, компаній та послуг, інтегрованих у ланцюги доданої вартості.

У цій статті розглядаються лише питання управління кластерною політикою в Україні.

Кластерна політика в Україні

Важливою рисою кластерів є їх прив’язка до певної місцевості. Водночас розмір цієї місцевості може бути дуже різним, від муніципального до наднаціонального/міжнародного рівня. Те ж стосується і кластерної політики.

В Україні існують передумови для успішних природніх кластерів на всіх рівнях, але ця стаття обговорює лише національний та суб-національний (регіональний) рівні. Кластери часто розуміють як високу концентрацію підприємств однієї галузі/сектору, визначаючи їх на основі кількості підприємств або зайнятих.  Проте важливо усвідомити, що скупчення підприємств/організацій є лише передумовою для існування кластерів. Кластери неможливі без наявності кооперації та конкуренції між компаніями та організаціями (Porter, 2007). Тільки за таких умов кластери починають створювати та використовувати екстерналії, позитивно впливаючи на розвиток територій.

Таким чином, як показано на Графіку 1, можна визначити агломераційні умови для кластерів у, наприклад, нафто та газовидобуванні, сільському господарстві, будівництві, транспортуванні та логістиці.

На регіональному рівні, як показано на Графіку 2, можливості для кластерів існують, наприклад, у сільському господарстві в Черкаській, Кіровоградській, Миколаївській областях; авіакосмічній галузі в Дніпропетровській та Запорізькій областях; біотехнічній галузі в Києві та Харківській області; виробництві взуття в Чернівецькій області та виробництві товарів зі шкіри у Закарпатті.

Враховуючи наявні умови агломерування в Україні, впровадження кластерної політики могло би заохотити ріст кластерів, розвиваючи локальні економічні переваги.

Більше того, варто пам’ятати про те, що одна із переваг кластерної політики полягає в створенні потенційних умов для побудови дієвого кластеру навіть без наявної промислової агломерації. Прикладом є Саскачеванський біотехнологічний кластер в Канаді. На основі Університету Саскачевана (завдяки потужному фінансуванню у вигляді податкового кредиту на дослідження, зниженню оподаткування виробничого процесу та інвестування), штату вдалося розвинути кластер настільки, що регіон тепер визнають провідним в організації досліджень та розробок в області біонаук в Канаді (SREDA, 2016).

У світлі вищезазначеного, здійснення кластерної політики в України могло би стимулювати промисловий розвиток регіонів та країни.

Що вже було зроблено в Україні?

Насправді кластерна політика не є новою для України. Перші спроби впровадження кластерної політики відбувались ще наприкінці 1990-их. Водночас кількість “успішних” прикладів є дуже низькою.  У Таблиці 2 наведені деякі впроваджені заходи кластерної політики на національному та регіональному рівнях.

Як показано в Таблиці 1, перші спроби впровадження кластерної політики датуються ще 1998 роком. Це могло б означати майже 20 років її існування. Проте, хоча ці ініціативи спочатку викликали певне зацікавлення бізнесу та державних органів, лише декільком кластерам вдалося з часом досягнути бажаних цілей впродовж тривалого періоду часу, таких як постійний зріст та збільшення впливу. Найбільш успішним прикладом є IT кластер у Львові. Але враховуючи існування онлайн порталу кластерів (Українські кластери, створені командою Доктора Соколенка) впродовж багатьох років, діяльність кластерів в Україні мала б бути набагато більш активною.

Чого бракує українській кластерній політиці?

У світлі вищенаведеного виникають такі питання: чому не існує національної або регіональної кластерної політики та що заважає їх успішному існуванню та поширенню?

Konstantynova and Wilson (2014) запропонували складові, чия присутність підчас впровадження усіх етапів кластерної політики (на регіональному або національному рівнях) повинна призвести до її успішної реалізації. Встановивши важливість цих компонентів для управління політикою, було визначено, що чим вищий показник за кожним компонентом тим ефективнішою є кластерна політика. В той самий час низькі показники хоча б за одним із компонентів може призвести до суттєвого зниження ефективності всієї політики.

Щоб виміряти ці компоненти, було використано показники Індексу глобальної конкурентоспроможності за 2015-2016 рр. Хоча можна було застосувати український Національний індекс конкурентоспроможності, щоб отримати більш регіональну перспективу, Глобальний індекс використовує більш недавні дані відображаючи спорідненні тенденцій і надає можливість міжнародного порівняння .

Таким чином для вимірювання було  створення п’ять груп показників, пов’язаних із вищезазначеними складовими:  1 – Людський капітал (знання та довгострокове бажання участі), 2 – Довіра (довіра між учасниками), 3 – Співпраця (платформа для комунікацій та спільна участь влади, дослідницьких установ та бізнесу), 4 – Політика 1 (сильний уряд), 5 – Політика 2 (політична стабільність та підтримка).

Результати зображені на Графіку 3. Оцінки України є низькими майже у всіх категоріях. Найкращі показники у категоріях (1) Людський капітал та (3) Співпраця, але лише в тому, що стосується бізнесу та частково дослідницьких організацій та університетів. Найнижчі показники отримали показники влади, довіра та прозорість комунікацій.

На основі цих результатів постає аргумент про помилку державного управління (Keech, R. W.; Munger, M. C.; Simon, C., 2012) як одну із причин слабкого проведення та поширення (управління) кластерної політики в Україні.

Що можна зробити для покращення ситуації?

Якими є можливі шляхи покращення впровадження кластерної політики та її адміністрації в Україні? З огляду на вищенаведені аргументи як випливає з дискусії  Keech, R. W., Munger, M. C. and Simon, C. (2012), основні шляхи вирішення помилки державного управління варто шукати в трьох наступних сферах: 1) створенні стимулів; 2) забезпеченні доступності інформації та 3) розподіленні влади та ресурсів (Таблиця 2).

Висновки

Під час розгляду причин щодо майже відсутності кластерної політики в Україні, в якості причини звернено увагу на можливу помилку державного управління. Згідно з цим поглядом, проблему запропоновано вирішити кроками в трьох сферах: створенні стимулів, забезпеченні доступності та поширення інформації, покращення розподілу влади та ресурсів на національному та субнаціональному рівнях.

Посилання